Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович (книги полностью .TXT) 📗
Дружина пішла від мене… ну і йди к бісу… дурепа тонконога… хіба я винен що не годен вже цілий місяць спати з тобою… хіба я винен… То все Івакуна… він так зумисне вчинив… та подумаєш… або хай дерево поверне або я його… і білизну… туди к бісу – в газетах сплю… а вона бач що меле: я не можу спати з людиною в якої навіть білизни немає… дурепа сама ж на мотузок повісила… але не вірить що то все Івакуна… і дивиться ж на нього дивиться – ні каже не бачу…
Ніхто мені не вірить що він є.
Кажуть поміщався… кажуть самашедший… а хіба самашедший бачить крізь стіни… а я бачу… о гля! – двір сад… чи не Івакуна там під кущем… ну держись гад…
довго не вів щоденника потому був хорий мав у голові болі тампаратуру нинє пришол ліст од Івакуни пише прийду ладнаю рушницю зара я йому дам очень мінє надокучіл
трап-трап-трап
йде вон йде набліжаєцца січась струлю січась о-о-оддай дерево оддай паль-му помідори на ній в'януть
оддай а-а-а-а-а нє???
нугад!!!ббах!!!
ги-ги-ги-ги
А КРОВ ТО КРОВ ТО ЖЖОЛТАЯ!
1974
Завжди напоготові!
Одна стара карга вирішила, що пора помирати. Мовляв нажилася на світі, пора і честь знати. От вона смачно пообідала виїла все, що мала і сказала:
– А посуду мити не буду. Навіщо? Все одно вмирати.
Вбралася вона в усе чорне, прихопила парасольку і почалапала вулицею, старанно обходячи калюжі.
а спокійна радянська осінь. Бадьоро червоніло пролетарське листя. Прогресивно настроєні горобці оспівували перебудову.
Стара карга побачила овочеву крамницю і вирішила – це якраз те, що треба. Вона зайшла всередину, вилізла на гору капусти, лягла і склала руки на грудях.
Продавець, коли це уздрів, несамовито заверещав. Позбігалися і всі інші продавці й теж почали верещати, бо це ж було просто неподобство. В крамницю напхалося стільки людей, що й не проб'єшся. Всі вони галайкали, шуміли, тупотіли ногами і люто сопіли.
– Дайте мені спокійно вмерти! – ввічливо попросила стара.
– Що? Вмерти?! – скрикнула директорка крамниці. – Нікада в жизні! Та як ти, чортова бабенція, загнешся мені на оцій капусті, то в мене її більше ніхто не купить! А що я тоді з нею робитиму? Хіба самій зжерти? Але ж я за все життя не зжеру стільки капусти!
Тут звідкись узявся міліціонер і засюрчав:
– Гражданка старушка! Немедленно злізьте з капусти! Бо це капуста державна і за неї отвічає оця дама!
Він тицьнув пальцем в директоршу і ненароком вибив їй око, але директорша зробила вигляд, наче нічого не сталося, бо її вже років десять ніхто дамою не називав.
Міліціонер облизав палець і грізно ним помахав:
– Гражданка старушка! Убедітельно прошу: злізьте з капусти! Умирать на капусті не положено! А положено тільки розмножуваться, тоїсть проізводіться на світ. Але в образі младєнца, а не старої рухляді.
– Це я рухлядь?! – зашипіла бабуся. – Сама стара пантофля!
– Не зводьте обзивать дам! – гримнув міліціонер і знову тицьнув пальцем у директорку, при цьому вибиваючи їй і друге око.
Директорка хотіла зробити вигляд, що знову нічого не помітила, але не встигла. Бо зомліла. Двічі підряд назвати її дамою – цього вже й для неї забагато.
Тут міліціонер відстебнув кобуру, витяг пістолет і сказав:
– Щитаю до тисячі. Єслі ви не одумаєтесь і не злізете з капусти, стріляю! Пиняйте на себе, раз!
Стара розсміялася:
– Чудово! Краще і не придумаєш! Що може бути приємніше – «мерти від кулі представника державного порядку! Уявляю на панок газети цілого світу – сенсація! Бомба! «Убивство старої жінки!», «Міліція знову розперезалася!», «Терор серед білого дня!», «Червоні знищують дисидентів!» А внизу під фотографією мого трупа написано: «Ця старенька жінка прагнула свободи. Вона її здобула».
Міліціонер зблід і витер спітніле чоло.
– Вісімнадцять! – проказав він, озираючись на всі боки. – У що ви мене вплутуєте? Двадцять один! Чому ви відразу не сказали, що це у вас така форма протесту? Двадцять п'ять! Ще не вистачало прогриміти на весь світ! Двадцять дев'ять! Ану пропустіть! Тридцять один! Дайте пройти!
Народ зашумів. Заступниця директорки поцікавилась:
– Куди це ви зібралися?
– Я йду порадитися з начальством, тридцять три! З демонстрантами я ще діла не мав. Я йду, а ви рахуйте до тисячі. Я зупинився на тридцяти трьох. Дорахуєте до тисячі – стріляйте!
– Прівєт! – здивувалася заступниця. – Чим же я стрілятиму? Хіба оцим бананом? – і тут вона вийняла з кишені жовтого банана.
Це вона зробила зовсім необдумано, бо бананами на вітрині й не пахло, і тепер вона себе видала. Народ з криком «Банзай!» кинувся на прилавки і почав викидати з-під них ящики бананів, Творилося щось несусвітне. Сліпа на два ока директорка очуняла і заверещала:
– Товарищі! Соблюдайте живую очерідь! Імійте совість!
Тут її хтось оглушив ящиком, і вона зомліла ще раз. Тепер надовго. Міліціонер в розпачі замахав пістолетом, а коли на це ніхто не звернув уваги, взявся стріляти в стелю і кидати команди:
– Стаять! Смірно! Замрі! Малчать!
Та його ніхто не слухав. Тут стара карга розвеселилася і ну шпурляти головками капусти. Міліціонер виліз на прилавок і гаркнув:
– Щас каждого третього к стєнке поставлю!
Народ, як це почув, дійсно завмер. Настала тиша. Лише стара хіхікала на капусті. А тут якийсь дотепний громадянин в окулярах і з течкою під пахвою, сказав:
– Та-а-ак!.. Шо-то тут, товариші граждани, не то-о… Шось цєй міліцанєр у нас якойсь не тако-о-ой. У нас так міліція не раз-га-ва. рує, к стєнкє не ста-а-авить.
Народ враз стрепенувся. А якийсь пенсіонер взагалі обурився.
– Диствительно! Яка стєнка?! В чом дєло?! Шоб мені на сімдесятом году октябрської революції якась падла «к стєнке» камандувала? Да не бувать етому. Брав я Перекоп, Царицин і собственную тещу! А щоб я оцього хмиря злякався?
Міліціонера стягли на підлогу, роззброїли, і що виявляється? Ні, ви ніколи не повірите! Виявляється, що оцей міліціонер зовсім ніякий не міліціонер, а перевдягнений шпигун, якого нам закинула розвідка острова Тапу-Тапу, щоб розкрити таємницю гнилих помідорів, бо ніде крім нашої країни не вдається їх розпродати.
Хтось зателефонував, і за кілька хвилин примчало вісімнадцять броньовиків морської піхоти, десять машин міліції, п'ять пожежних і чотири швидкої допомоги. Приперся навіть один танк і всунув у двері люфу. Нехотячи, він, правда, розчавив трьох громадян, але, як пізніше вияснилося, не було за ким жалкувати. Двоє з цих потерпілих були запеклими рецидивістами і спеціалізувалися на тому, що постійно потрапляли під авта, а потім, вимагали компенсації, на що й жили. Вони й зараз навмисне підлізли під танка, надіючись, що армія їм виплатить круглу суму. Але перестаралися, бо з танком їм ще не доводилося працювати. Коли вони лежали під гусеницями, один з них проскавулів:
– Ох і тяжка бандура! Всі кишки вичавив!
– Да-а, – згодився його колега, – без кишок діло швах. До компенсації не доживем.
Третьою жертвою була місцева проститутка, її ледве вдалося відліпити від гусениць, на ношах вона простогнала:
– О-ох! Хто б подумав, що останнім моїм клієнтом буде оцей танк?!
Тим часом шпигуна арештували і під автоматами вивели з крамниці. Оскільки народ не розходився, один генерал виліз на ящики з бананами і виголосив:
– Таварищі! Спасібо за бдітельность! Родіна нікада не буде в опасності, доки її населятимуть такі таварищі, як ви, таварищі. Враг не дремлєт! Але і ми, таварищі, не дремлєм. Окрім тієї старушки, що оце на капусті друшляє. Но вона на те і старушка,
щоб друшлять
Хут з натовпу вихопилася заступниця директорки і заторохтіла:
– Дозвольте вам доложить, шо ця старушка якраз і є сама бдительная старушка зі всіх старушок Радянського Союзу! Вона перша розкрила підлу душу цього шпійона, завлєкла його вніманіє і не дала совєршить злодійство!
