Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

Отже, присівши біля мого шпитального ліжка, Шериф Джонс почав так:

— Я думаю, ви здогадалися по моїх очах. Хіба ні?

Я все ще залишався вельми хворою людиною, хоча вже оклигав достатньо, щоби бути обережним.

— Здогадався про що, Шерифе?

— Про те, що я приїхав вам розповісти. Ви не пам’ятаєте чи не так? Ну, мене це не дивує. Вілфе, таких хворих, як ви тоді, ще було б пошукати серед американців. Я був певен, що ви помрете, майже не мав сумнівів, що це трапиться по дорозі коли віз вас до міста. Гадаю, якихось справ Бог з вами ще не залагодив, еге ж?

Дещо поки ще не залагодило справ зі мною, але я сумнівався, щоб то був Бог.

— Про Генрі? Ви приїхали повідомити мені щось про Генрі?

— Ні, — заперечив він, — я приїхав тоді з приводу Арлетт. Новини погані, найгірші, але собі вам докоряти нічим. Це не той випадок, якби ви вигнали її геть дрючком з хати, — він нахилився до мене. — Вілфе, ви, мабуть, уявляєте собі, що ви мені не подобаєтесь, але це неправда. Декому в наших околицях — так, і ми знаємо, кому саме, хіба ні? Але не мішайте мене з ними тільки через те, що я був змушений брати до уваги їхні інтереси. Ви мене дратували, було таке разів зо два, і я все ще вважаю, що ви й зараз могли б залишатися друзями з Гарлом Коттері, якби тримали свого хлопця на міцнішій припоні, але я завжди вас поважав.

Щодо цього я мав сумніви, проте тримав рота на замку.

— Ну, а щодо того, що трапилося з Арлетт, я це знову повторюю, бо на цьому варто наголосити: ви не мусите себе ви нуватити.

Я не мушу? Я гадав, що на такий курйозний умовивід не здатен навіть детектив, якого ніколи не сплутати з Шерлоком Голмсом.

— У Генрі великі неприємності, якщо вірити тим рапортам, що я їх отримую, — почав він похмуро, — і разом із собою він потягнув до окропу й Шен Коттері. Там вони обоє і зваряться, скоріш за все. Самого цього вже вам достатньо, не варто покладати на себе ще й провину за загибель вашої дружини. Ви не мусите...

— Просто розкажіть мені, — попрохав я.

За два дні до його візиту — можливо, того дня, коли мене вкусив пацюк, можливо, ні, проте приблизно в той час — якийсь фермер віз до Лайм Біска залишки свого врожаю і побачив трійко койдогів [73], котрі за щось гризлися ярдів за двадцять північніше від дороги. Либонь, він так і поїхав би собі далі, якби також не помітив у рівчаку стоптаний дамський лакований черевичок і рожеві панталони. Він зупинився, вистрелив з рушниці, щоб відігнати койдогів, і пішов у поле роздивитися на їхню здобич. Що він там побачив, так це жіночий скелет у рваних рештках сукні, з якого ще звисало кілька шматків плоті. Залишки волосся в неї були брудно-коричневими, такого кольору набуло б золотаво-каштанове волосся Арлетт за кілька місяців лежання в полі під опадами.

— Не вистачало пари задніх зубів, — розповідав Джонс. — Арлетт колись втратила задні зуби?

— Так, — збрехав я, — через запалення ясен.

— Коли я приїздив до вас невдовзі після того, як вона втекла, ваш хлопець казав, що вона забрала з собою свої найкращі ювелірні прикраси.

— Так.

Ті прикраси, що лежали тепер у колодязі.

— Коли я питався у вас, чи могла вона прихопити з дому якісь гроші, ви згадували про двісті доларів. Хіба не так?

Ах, так. Ті вигадані гроші, які Арлетт нібито витягла з мого комода.

— Все правильно.

Він закивав.

— От бачите, от бачите. Були прикраси, були і гроші. Ось це-то й пояснює все, ви не вважаєте?

— Я не розумію, до чого...

— Бо ви не дивитеся на це з точки зору поліції. Її було пограбовано в дорозі, ось у чім справа. Якийсь негідник запримітив жінку, що голосує на дорозі між Гемінгфордом і Лайм Біска, посадив її до себе в машину, убив її, забрав у неї гроші й прикраси, а потім відніс її тіло недалеко в поле, аби лиш його не було видно з дороги.

З його обличчя я зрозумів, що він вважає, ніби її було, мабуть не тільки пограбовано, а й зґвалтовано, і, либонь, це навіть добре, що від неї залишилось так небагато, щоби взнати напевне.

— Мабуть, так воно й було, — промовив я і якимсь чином спромігся зберігати кам’яне обличчя, допоки він не пішов. А вже годі я перевернувся на живіт, хоча й забив при цім собі куксу і почав реготати. Я зарився обличчям у подушку, але й це не могло зовсім притишити мій сміх. Коли зайшла нянечка — стара потворна, сварлива баба — і побачила моє залите слізьми лице, вона припустила (пошиваючи в дурні вас і мене), що я плачу. Вона зразу пом’якшала, що, як я вважав, неможливо в принципі, і дала мені зайву пігулку морфіну. Я ж, врешті-решт, був убитим горем чоловіком і осиротілим батьком. Я заслуговував на втіху.

А ви хоч розумієте, чому я сміявся? Гадаєте, через Джонсове добромисне недоумство? Випадкове знайдення якоїсь мертвої мандрьохи, котру сп’яну міг убити її ж компаньйон-волоцюга?

Обидва ці мотиви присутні, проте найбільше мене розсмішив черевик. Той фермер зупинився подивитися, за що між собою гризуться койдоги, бо помітив у рівчаку дамський лакований черевичок. Але ж коли Шериф Джонс питав про взуття того дня, минулого літа, я йому розказував, що пропали парусинові туфлі Арлетт. Цей ідіот просто забув.

І так ніколи й не згадав.

Коли я повернувся на ферму, майже вся моя худоба вже загинула. Єдиною, хто вижив, залишалася Ахелоїс, вона подивилася на мене докірливими, голодними очима і жалібно заревла.

Я годував її з самовідданою любов’ю, як ви, мабуть, годуєте якогось свого хатнього звірка, та й справді, саме такою вона й стала. Бо як інакше можна назвати тварину, котра більше не робить ніяких внесків для життєзабезпечення родини?

Були колись часи, коли Гарлен, за допомогою своєї дружини, доглядав би за моїм обійстям, поки я лежав у шпиталі; так заведено між сусідами у нас на Середньому Заході. Але навіть коли мученицьке ревіння моїх умираючих корів почало долітати через поля до нього, він так і сидів біля своєї вечері, навіть не поворухнувся. Бувши на його місці, я, мабуть, зробив би так само. На думку Гарла Коттері (і всього світу), мій син не задовольнився просто тим, що спаплюжив його дочку; він переслідував її там, де, як гадалося, вона перебуватиме в безпеці, викрав її звідти і силою змусив її до кримінального життя. Як уся ця історія з «Закоханими бандитами» мусила угризати її батька! Як кислота! Ха!

Наступного тижня — близько того часу, коли різдвяні прикраси розвішувалися по фермерських хатах і вздовж Головної вулиці у Гемінгфорд-Хоум, — на ферму знову приїхав Шериф Джонс. Одного погляду на його обличчя мені вистачило, щоби зрозуміти, про що йтиметься, і я почав хилитати головою.

— Ні. Ні, не треба. Я більше не витримаю. Їдьте собі звідси.

Я заховався в хаті і намагався затріснути перед ним двері  але ж був я слабкий і однорукий, тож він достатньо легко проклав собі шлях.

— Тримайтеся, Вілфе, — промовив він. — Ви мусите раз це пережити.

Так, ніби він розумів, про що він говорить.

Він зазирнув до буфета з декоративним керамічним кухликом нагорі, знайшов там мою сумно спорожнену пляшку віскі, вилив залишки (на палець) у той кухлик і вручив мені.

— Лікар би цього не схвалив, — промовив він, — але його тут нема, а у вас є в цьому потреба.

«Закоханих бандитів» знайшли в їхній останній схованці,  Шеннон померла від кулі бармена, а Генрі від тієї, яку він сам пустив собі в мозок. Тіла перевезли до моргу в Елко, очікуючи подальших розпоряджень. Гарлен Коттері мусив заопікуватися своєю дочкою, але йому було байдуже до мого сина. Звісно, що так. Я все зробив сам. Вісімнадцятого грудня Генрі прибув у Гемінгфорд потягом, і я зустрічав його на станції з чорною шкапою з похоронного салону братів Кастингс. Мене безперервно фотографували. Мене закидали запитаннями, на які я навіть не намагався відповідати. Заголовки, що у «Ворлд Гералд», що у набагато скромнішій газеті «Гемінгфорд-Віклі» містили фразу: «ПРИГНІЧЕНИЙ ГОРЕМ БАТЬКО».