Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
– Гай-гай, – Розвіяр облизнув сухі губи. – Образився. Гаразд. Домовимось. Я відпустив тебе, ти відпустиш мене. Тут поряд кордон Імперії. Я піду й ніколи не повернусь.
Звіруїн мовчав. Його пазурі нервово шкребли по каменю.
– Послухай, не бреши собі. Ти вже мене пощадив. Міг би зарізати сонного.
Звіруїн дихав – дивно, ніби на два голоси. У нього здіймалися покриті хутром боки – але ребра, обтягнуті вицвілою полотняною сорочкою, теж піднімались і спадали в такт диханню.
– Забирай собі мої клинки. Я обійдусь. Я беззбройний. Просто переріж мотузки і йди собі. – Розвіяр відчував, як усе більше хвилюється, і нічого не міг удіяти.
– Хто ти такий? – спитав звіруїн.
– Гекса-напівкровка. Колишній раб. Колишній вартівник.
– Раб?!
– Так. Колись я переписував книжки для хазяїна, потім став ламати каміння, носити мішки, крутити коловорот для хазяїна… Потім мене взяли у варту.
– Раба? Не бреши!
– Я не брешу! – Розвіяр говорив усе гучніше в міру того, як лезо щільніше притискалося до шкіри. По шиї тонкою цівкою потекла кров – зараз вона хлюсне фонтаном.
– Хазяїн замку довіряв тобі своїх вогняних тварюк. Рабу?
– Ти мені набрид. – Розвіяр змусив себе розслабити напружені м’язи шиї. – Не віриш – навіщо розпитувати? Добивай уже, і будемо вважати, що ти мені віддячив.
У звіруїна смикнулися губи. Лютий, з шаленими очима, він підняв меч над простертим на землі Розвіяром, опустив, різонув по вірьовці на зап’ястях – і зникнув, тільки каміння здригнулося під широкими лапами. За хвилину Розвіяр побачив його силует на тлі заходу сонця – звіруїн у повній самотності віддалявся на захід, углиб гірської країни.
Розвіяр поглянув на свої руки. Зап’ястя не встигли розпухнути, лишився тільки слід від мотузок і подряпина від квапливого клинка. Неглибока подряпина; Розвіяр задумливо злизнув краплю крові. Життя чарівне. Раб ти чи пан – життя прекрасне. Усе буде добре, до Імперії – декілька кроків, Розвіяр молодий і сильний, він виживе…
У цю мить звіруїн знову вискочив на гребінь пагорба, фігура його чітко окреслювалась на тлі призахідного неба. Напівлюдина бігла так швидко, як тільки могла. Це було надзвичайне за красою видовище – гнучке чотириноге тіло, розпростане в довгих стрибках, неначе в леті над землею. Людський торс, трохи відкинутий назад, схожий на носову фігуру корабля. У руці поблискував клинок – Розвіярів довгий меч…
За мить на той же пагорб вирвався загін звіруїнів – чотири вершники на напівлюдях. Вони теж неслись учвал, плавно й граційно, й потужно. Вершник, який скакав попереду, підняв лук. Звіруїн із мечем зникнув із поля зору, опустився за гребінь, вершники вистрілили – троє ураз, четвертий трохи перегодом. І не збавляючи бігу, проскакали навздогін – за гребінь…
Розвіяр сховався серед каміння. Ноги його все ще були зв’язані, в укритті він подер мотузку гострими краями розколотих каменів і таки вивільнився. Сидів у норі, мов ляскун, такий самий беззбройний, і чекав, прислухаючись до шуму потоку.
І він дочекався. Загін звіруїнів промчав назад по гребеню скелі – поночі нелегко було зрахувати далекі силуети, але Розвіяр був певен, що їх і досі вісім – на кожній напівлюдині-рабові сидів його брат, вершник.
* * *
Поки ще світився західний край неба, Розвіяр ішов швидко. Потім довелося збавити ходу: схил, по якому він здирався, загрожував зсунутись, а в Розвіяра не було чотирьох широких лап, щоб злегка перестрибувати з каменя на камінь. Коли він вийшов на гребінь пагорба, була вже ніч, зоряна і прохолодна.
Звіруїни не лишили сліду на кам’янистій стежці. Облизуючи губи, Розвіяр пішов по гребеню, повторюючи західну путь свого знайомця. Він ішов і лаяв себе: продовжуючи йти вздовж річища, він досягнув би кордону Імперії уже завтра вранці. Що змушує його ризикувати, бродити в землях, де шастають звіруїни? Що він сподівається знайти?
Він був майже певен, що його чотириногий знайомець мертвий. Чому його вбили одноплемінці, за що – труп не розповість. І все ж таки Розвіяр ішов, спускаючись тепер із гребеня, і при світлі зірок побачив криваву доріжку на каменях.
Тут напівлюдину поранили. Не дуже тяжко, судячи з того, як далеко він устиг після цього пробігти; а тут його здається, наздогнали.
Розвіяр зупинився.
Над горами панувало безвітря. Нижче, біля води, басовито співали й охали ляскуни. Шелестіло колюче гілля чагарника. Відкривалися нічні квіти, червоні, ніби запалені зсередини, і до них прилітали метелики-кровники – важкі, чорні, із фіолетовим візерунком на крилах.
На дорозі, що круто забирала вниз, валялось лахміття скривавленої полотняної сорочки. І більше не було нічого.
– Гей, – покликав Розвіяр і злякався звуку власного голосу.
Тиша. Басовите гудіння; кровників було дуже багато. Вони зліталися, здається, з усіх гір – до густого чагарника нижче за схилом, під дорогою.
– З’їли вони його, чи що? – пошепки спитав себе Розвіяр. – Чи він утік?
Заворушились кущі. До Розвіяра долетів ледь чутний звук – чи то здушене дихання, чи то стримуваний стогін.
Він спустився нижче. Небо, матове від зірок, світилося рівно і тьмяно.
– Гей! – знову покликав Розвіяр.
Важке дихання.
Обережно ступаючи, Розвіяр зійшов униз іще на кілька кроків. Чагарник, сухий і колючий, ряснів квітами, а в самісінькій глибині його, прив’язаний за руки, був розтягнутий звіруїн. Людська шкіра лисніла від крові, стовбурчився зашкарублий смух, а на грудях та обличчі – Розвіяра струснуло від жаху й огиди – роїлися, повзали, перебираючи крилами, ненажерливі кровники.
– Гей! – закричав Розвіяр на весь голос.
Хмара метеликів злетіла – утім, невисоко. На Розвіяра поглянули круглі, каламутні, божевільні очі; звіруїн був живий.
«…Якщо вмирає вершник у бою, або на полюванні, слідом за ним має померти його брат… За зраду і страшне злочинство нагори вважають відмову чотириногого раба від добровільної смерті. Дух його брата не має спокою в загробній країні трав, він зостається пішим і приниженим, і, щоб допомогти йому знов стати вершником, непокірного раба страчують особливим чином: так або так виливаючи з нього кров, повільно, по краплині…»
Розвіяр провів руками по поясу, де мали висіти клинки. Нічого не знайшов. Закрутився, видивляючись каміння на землі. При тьмавому світлі зірок насилу знайшов уламок з гострим зазубреним краєм. Сунувся в кущі; метелики-кровники, виявляється, покидали червоні квіти, коли поряд була хоч крапля свіжої крові. Усі Розвіярові подряпини, старі й нові, поріз на шиї, ранки від колючок – усе нараз закровоточило, і метелики, розгорнувши хоботки, зібралися на бенкет.
Вони лоскотали й пощипували шкіру, часом кусали доволі болюче. Розвіяр, не зважаючи на кровників, перерізав – точніше, перетирав – мотуззя, що розтягало в боки звіруїнові руки, утримуючи його на колючих вітах, наче птицю на сковорідці. Потім перерізав пута на лапах, скручених попарно: права передня з лівою задньою і навпаки. Метелики хмарою знялись над чагарем, коли тіло звіруїна важко осіло на землю. Він іще йшов, коли Розвіяр тягнув його з чагарника, але за десять кроків упав і більше не зміг підвестись.
При зоряному світлі смагляве обличчя напівлюдини здавалося сірим, а губи – майже чорними. Він був знекровлений, і кров із рани на плечі продовжувала цебеніти.
Розвіяр відшукав і підняв рештки полотняної сорочки. Порвав на бинти, затягнув рану.
– Уставай. Легка дорога – вниз. Ходімо.
– Я хочу пити, – ледь чутно попросив звіруїн.
– Унизу вода. А в мене немає з собою.
Звіруїн похитав головою. Метелики все ще кружляли над ним, Розвіяр відганяв їх рукою.
– Я не дійду.
– Тоді здихай, – сказав Розвіяр розлютившись. – Бувай, я пішов.
Він кинув звіруїна і пройшов декілька кроків униз по схилу. Коли повернувся – той намагався звестися, спираючись лапами в камінь, випустивши кігті. Лапи помітно дрижали.
Розвіяр мовчки підставив плече. Звіруїн був важкий, як разом дві людини. Півшляху він тримався, перебирав лапами, раз у раз оступаючись. Тоді знепритомнів, і Розвіяр дарма кричав на нього й лаявся – напівлюдина не чула. Крізь розтулений рот блищали зуби, закотилися очі, звірине тіло, вкрите смухом, усе корчилось.
