Кров кажана - Шкляр Василь (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
Я почекала, поки на мене впали перші ріденькі краплі, та коли над річкою широко засвітилася блискавка, пішла в дім. Ніколи не боялася випадково заблукалих осінніх гроз, що знічев’я полохали нічне небо, а тут мене охопив якийся млосний неспокій. Відсвіт холодної блискавки торкнувся самого серця, як і та перша раптова темінь, що підмивала його, наче мертва вода.
Коли зайшла до спальні, те нещасне серце зіщулилося в макове зерня: я відчула, що з потемку на мене хтось дивиться. Першим поривом було — тікати. І відразу твереза думка: не втечеш. Від цього не втечеш нікуди.
Я потяглася рукою до вимикача, та, ще не засвітивши світло, побачила біля ліжка двоє жовтих очиць.
Світло, мов блискавка, виповнило всю кімнату.
Фр р р р р!..
Налякане раптовим спалахом, воно знялося з приліж кової тумбочки, шугнуло під стелю, а потім сліпо забилося в шиби розштореного вікна, не потрапляючи у відчинену кватирку.
Ти влетів сюди, щоб забрати кирика?
Я спершу була чомусь впевнена, що то одуд залетів до спальні, щоб забрати свій камінь чи, може, й мою душу, а потім таки роздивилась, що ні, — це був звичайний попелястий голуб з пурпуровим блиском на шиї. Голуб припутень, який, і справді наче припнутий на мотузку, безпорадно фуркав з кутка в куток, не знаходячи кватирки, через яку він так спритно проник до спальні. Однак від того, що це був не одуд, тривога не попустила мене, я знала, що голуб — зовсім не така мирна пташка, якою її в нас малюють. Не дарма в нормальних країнах, де кожна людина має свого психіатра, голуба називають летючим щуром і паскуд ником. І то не тільки тому, що він розносить заразу й гидить на кожному кроці, починаючи з пам’ятників вождів і закінчуючи нашими дахами та підвіконнями. Ні, голуб завжди був вісником смерти, пожеж і розрухи.
Нарешті, він примостився на карнизі вікна, втупившись у мене нахабними зіницями, обведеними жовтими обід ками.
— Киш! — крикнула я, замахнувшись на нього рукою; голуб злетів з карниза, ткнувся грудьми у дзеркало й зало потів крильми об своє відображення. Я кинулась було його спіймати, але зненацька в очах стало зовсім темно, ніби я в одну мить осліпла, і з усіх сил наштовхнулась руками на дзеркало. Там щось важко схитнулося, зрушилося, і в темряві забряжчало розбите скло.
Птах, як пазуристий кажан, затріпотів у моєму волоссі, я вже й не думала його ловити, тільки, перелякана в смерть, відмахувалася руками, і коли він, нарешті, знову шугнув до вікна, за яким блідо блимнула блискавка, я зрозуміла, що світло погасло через пошкоджену десь мережу (воно часто пропадало в нас під час гроз і сильних вітрів), проте страх погнав мене вниз. Спотикаючись на крутих східцях і чіпляючись за перила, я збігла в хол, ще й тут навпомацки клацнула вимикачем, щоб переконатися, що світло пропало не тільки в спальні, тоді вискочила надвір і стала, як укопана.
Це вже було… Сіявся такий же дрібний дощ, і я стояла під ним ось на цьому ж місці, щоправда, не простоволоса, а в червоному дощовику з гостроверхим, як у ката, капюшоном. Стояла, поки Нестор виносив із фліґеля сіті…
Про що я думала тоді, коли злий фатум уже зависав над нами, але все ще можна було змінити? Н і п р о щ о… — Іваньку! — покликала я.
Спить на дощ, як і того разу. Без задніх ніг. Теж мені охоронець осиковий. — Іваньку!!!
Я поспішила його розбудити, щоб він мерщій допоміг мені позбутися того паскудного птаха. Зайшла до фліґеля, але… карлика там не було. Може, капосний, заховався десь у кутку? — Іваньку, не смій, мені страшно в цій темряві! — гукнула я і не впізнала свого пересохлого голосу. І тут мені майнула думка, що тут справді хтось при чаївся, але не Іванько. Я прожогом вискочила надвір і зупинилася на бетонному хідникові, що вів у дім. Далі йти не наважувалась. Я була в пастці — не знала, куди і від кого тікати, та й не бачила в тому сенсу. Мене тримали в облозі привиди, упирі і ті ж таки охоронці невидимки, які стежили за кожним моїм кроком там, де не слід, і зовсім не поспішали на допомогу в найскрутнішу хвилину.
Моргнула тиха далека блискавка, кинула на подвір’я сліпу, мертвотно білу заграву, в якій усе губилося, переломлювалося хижими тінями. — Іваньку, — вже зовсім тихо і якомога ніжніше покликала я. — Іди д до мене.
Голос зірвався, та, відокремившись од мене, повернувся вже десь від річки, чужий і моторошно благальний: — Ід ди д до м мене е е…
Він притягував, той голос. Він гіпнотизував, манив до себе, як манить безодня. І я йому підкорилася. Так не могло тривати далі. Настав час або віддатися цьому голосу, або тихому божевіллю.
Як сновида, я посунула до річки, не дивлячись під ноги, вглядаючись тільки в мокру пітьму, що теж манила мене і всмоктувала в своє чорне нутро.
Десь уже перед східцями, що спускалися кручею до річки, я прикро послизнулася і впала — розпласталася так незграбно, наче мною кинула лиха година, однак зовсім не відчула болю. Саме знов моргнула безгучна блискавка, і в її мертвому сяйві я ніби збоку побачила свої довгі і непри родно білі ноги; сукня задерлась так високо, що оголилися блакитні стегна — витончені й холодні, як у гіпсової Галатеї.
Я поволі, дуже поволі стала підводитись, та тільки но зіп’ялась на коліна, як тверді холодні руки лягли мені на плечі.
— Не треба, — тихо, самими губами мовила я. І знепритомніла.
Це була чудна непритома. Я зовсім не володіла своїм задерев’янілим тілом, однак добре чула, як гавкав пес, як хтось узяв мене на руки й заніс у дім. Потім, уже лежачи на дивані, відчула крізь заплющені повіки, що в кімнаті загорілося світло.
Напевно, той хтось, замість того, щоб відразу задушити нещасну жертву чи поволі, з насолодою розчленувати її на дрібні шматочки, спершу гладив мене від голови до ніг, пестив заціпеніле, непіддатливе тіло, лагідно торкався найчутливішої плоті. Потім його голова лягла мені на розхристані груди, але він не цілував їх, не шукав губами сосків, він — я нарешті зрозуміла — дослухався до мого серця: б’ється воно чи ні?
Авжеж, що то за втіха, якщо жертва сконала отак раптово без тортур і мук? Серце моє, скуте страхом, не билось, а мліло в чеканні невідворотної помсти. Краєчком свідомости я ще хапалася за життя, кволо сподіваючись на якусь слушну мить, що дасть мені можливість вирватися з цих жахливих лабет. Здогадуючись, що він поклав мене на дивані в холі, я навіть подумала про замашну коцюбу і силкувалася згадати, чи лежить вона на призьбочці біля каміна, чи я її десь прибрала чимдалі з очей.
Та ось ці холодні руки вже тягнуться до моєї горлянки, зараз вони почнуть душити мене… ні, здається, він поки що тільки намацує пульс на шиї, торкається тієї блакитної жилочки, яка так хвилювала чоловіків у хвилини моєї слабкости; ось і зараз вона зрадливо ожила й забилася першою в моєму заціпенілому тілі, і, видно, його також схвилювала, бо я почула збуджений голос:
— Жива а а!
Не вірячи своїм вухам, я розплющила очі й побачила над собою конячу голову Іванька. Одвісивши щелепу, з якої котилася слина, він світив на мене несамовито збуд женими очима.
— Ти и и? — вражено спитала я.
— Й йа, — він знов, як тоді з переляку, заговорив про себе в першій особі.
— Як ти посмів?
— Що?
— Як ти міг отак зі мною повестися?
— Й йа тільки полапав, чи ви жива, — розгублено сказав карлик.
— Не бреши! Ти хотів мене… вбити.
Він так закотив під лоб очі, що в них застигли тільки білки. Перехрестився й сказав:
— Бог з вами. Чого б й йа мав вас убивати?
— Не знаю. Тільки ти спершу заховався, коли я тебе гукала, а потім підкрався ззаду й напав.
— Байка! — сказав він. — Чистісінька байка! Іванько не чув, коли ви його гукали, бо, як почалася гроза, побіг кинути закидушку на коропа. У грозу великий короп бере.
А тоді загавкав Трезор, й Іванько побіг подивитися, чого це він гавкає. Глядь — а ви лежите й не ворушитесь. Іванько не боягуз, ви ж знаєте, а тут обімлів. Що зоставалось робити? Взяв та й поніс вас у хату. І, як на зло, ще й світло пропало, хоч ґвалт кричи. А вам погано стало чи як?
