Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (бесплатные версии книг txt) 📗
— Стій!
Бійці, не долізши якихось десяти кроків, спинилися; один опустився на коліно, другий стояв, широко відставивши вбік ногу. Климченко трохи знав їх, колись у Дворищах вони разом відбивали німецьку атаку, рятували штаб полку і полковий стяг, який тоді ледве не потрапив до німців. По страдницьких виразах кирпатих облич було помітно, що хлопцям дуже неприємно встрявати в усю цю справу. До того ж, видно, вони побоювались його.
— Стій, хлопці! — м’якше сказав Климченко.
З якогось недавнього часу він почав спокійнішати, і що далі, то все виразніше розумів, що відбувається і що треба робити. Це надало йому впевненості та душевної злагодженості — здатності через силу перемогти щось непереможне в собі. Але в цей час Петухов іще щось крикнув бійцям і, тримаючи напоготові пістолет, хутким кроком пішов до обриву.
За ним ступив Орловець.
— Стривайте! Ви що? У мене о дев’ятій нуль-нуль атака! Ви враховуєте чи ні?
Петухов не зирнув на ротного.
— Трибунал усе врахує! — загрозливо прозвучало в тривожній тиші рову, і в грудях у Климченка щось безнадійно занило.
На хвилину в ньому блиснула і згасла мимовільна вдячність ротному. Але зразу ж з’явилася думка: «Не треба! Не впрошуй! Марно!»
Петухов доліз до крайнього бійця і з запеклою суворістю на м’ясистому обличчі штовхнув його в шию. Хлопець упав на коліна, підвівся і поліз вище. І в той час Климченко надзвичайно загостреним розумінням відчув справжній, неминучий, великий кінець.
Щоб не роздумати, не дати в собі ослабнути чомусь, як йому здалося, конче ясному і єдино можливому, він перехопив рукою автомат і його ніби спеціально скошеним для того дульним зрізом, ткнув себе в груди.
— Стій! З глузду з’їхав, чи що?!
Хтось із силою рвонув його за лікоть. Лейтенант озирнувся — то був Голонога. Тоді в якомусь секундному проясненні Климченко зирнув на себе збоку і збентежився.
Насправді: це було вкрай недоречно, навіть огидно — забити себе, коли вже тебе не забили німці. Марудно виспіла його рішучість була зрушена. Але що ж робити? Як бути далі? Лейтенант випустив автомат, який тягнув до себе Голонога, і розгублено озирнувся — на схилі рову, тривожно втупившись у нього, стояли бійці.
Він так нічого і не вирішив. Як раптом десь за ровом гулко вдарило в повітрі — раз і другий. У хмарному небі над головами автоматників з тугим шерхотом пройшли снаряди. Крекнувши, вони розірвалися на висоті. За кілька хвилин мала початися атака.
Орловець торопко зирнув на годинник у рукаві і рішуче ступив до Пєтухова.
— Ти ось що, годі!
Петухов спантеличено озирнувся.
— Ви що?
— А нічого! Мотай звідси! У мене атака! — хмурно сказав Орловець і, не чекаючи відповіді, гучно подав команду: — Командири взводів, по місцях!
— Ах, так! — круто повернувся до нього Петухов. — Покриваєш? Кого покриваєш, подумав? Ти відповіси за це!
— Ну і відповім! — через плече кинув Орловець. Видно було, він ледве стримував себе і в інший час не потерпів би такого втручання в справи роти. Але тепер у роті було ЧП, і тут багато в чім він відчував себе зв’язаним.
Орловець зирнув на годинник і тугіше підтягнув ремінь на своєму кожусі. Після, ніби тільки завваживши на схилі понуро-розгубленого Климченка, з клопіткою суворістю прикрикнув на нього:
— Чого став? Ану, марш до взводу!
Климченко збентежився ще більше — таким несподіваним здався йому цей, по суті такий звичайний, наказ. Лейтенант спантеличено зирнув на Орловця: чи до нього той звертається? Але помилки не було — ротний наказував йому; сказав і пішов по струмку вгору, на середину ланцюга, ніби відразу забувши про нього і про Пєтухова, який зі мстивою затятістю хутко йшов геть по рову.
З гулким серцем у грудях Климченко повернувся до взводу.
На висоті гриміли вибухи, вгорі у хмарному березневому небі люто верещало і вило. Бійці допалювали цигарки і, охоплені новим клопотом, торопко розбігалися в ланцюг по краю рова. Лейтенант вліз також по обриву нагору і ліг між бійцями. Ще не вірячи, що все обійшлося, що найбільша біда минулася, і передчуваючи попереду трудне, він марудно спокійнішав.
Проте часу в нього було обмаль, командири взводів у ланцюгу подавали вже команди.
Тоді й він, підвівшись на краю обрива і трохи гучніше, ніж було треба, тремтливим від хвилювання голосом гукнув:
— Взвод, підготуватися до атаки!
Хтось сунув йому автомат, хтось поспішно скинув з себе і віддав йому гвинтівку. З німою вдячністю в душі лейтенант прийняв усе це і озирнувся. Трохи збоку над обривом знялася приземиста постать Орловця. Ротний дістав з-за пазухи пістолет і, змахнувши ним, вискочив з рову.
Рота автоматників починала атаку.
1962
ПОКОХАЙ МЕНЕ СОЛДАТИКУ
Повість
Війна стрімливо котилася під ухил, днями взятий був Берлін, а ми вперлись у німецький оборонний рубіж за невеликим австрійським містечком і третій день стояли непорушно. Німці часом пострілювали з гармат і мінометів, і тоді серед пристойних, гостроверхих будиночків тарахкали вибухи і з фуркотом розлітались увсебіч червоні друзки черепиці. Якби не ті дахові та цегляні друзки, якими був закиданий асфальт, було б дуже зручно котити на велосипеді, особливо від поворотки вниз до напіврозбитої домівки на розі, за якою біля річки стояли обкопані гармати. Взагалі було небезпечно, могли й підстрелити, хоч кулі з недалекого «передка» сюди не долітали. Але ж міни. Від мін, цього німецького бузувірства, схову на передовій не було ніде — ні в полі, ні в лісі, ні в місті. Хіба що в землі. Одначе в землі вже не сиділось — насиділись за війну. А тут буяла весна, жадливо зеленіла обсипана жовтими козельцями трава на пустирі, в городцях при будиночках зацвітав бузок, удень пригрівало сонце. На душі повільнішало, навіть щось зараділо всередині в непевному передчуванні молодої бездумної вдачі. Особливо, коли тобі лише трохи за двадцять, і вперше за війну з’явилася надія вижити. А ще сьогодні в руки потрапив справний ровер, на якому не катався з дитинства.
З-за осніжених хребтин гір вибралося в небо ранкове сонце, сліпучим промінням несподівано вдарило з-за поворотки біля рогу широкого, напіврозбитого вибухом будинку. На мить дорога похитнулась, колесо раптом вильнуло вбік, і я з доброго розгону гримнувся на асфальт, проїхавши юзом ще кілька кроків. Перемагаючи біль у коліні, підвів голову й лише тоді побачив людей. Близько приткнутий до вцілілої стіни будиночка, стояв командирський «вілліс», побіч з ним — трофейний «хорьх», і застигла купка офіцерів, які здивовано втупилися в мене. Звісно, то було начальство. («І коли їх принесло сюди?» — неясно подумав я.) Стиха матюкнувшись на них і на себе заразом, почав незграбно підводитись. Надто квапитись вже не мало сенсу, я виразно відчував, що влип, і готувався якось пережити малоприємну зустріч.
— Подивіться на нього! — прозвучало тоном, який не обіцяв нічого доброго. — Гадає, для нього війна скінчилася! Він вже ладен зламати собі голову на дорозі!..
На мою біду, це був командир нашої протитанкової бригади — кремезний, з бичачою шиєю полковник, незвичайний крикун і матюкальник. У бригаді його і любили, і боялися, бо, зустрівшись із ним одного разу, зустрічатися вдруге не дуже хотілось. Інші біля машин мовчали. Поставивши ногу на бампер «вілліса», вглядався в розістлану на капоті карту знайомий підполковник зі штабу бригади, біля нього стояв якийсь майор у кашкеті кольору хакі. Цей, останній, з поблажливою, сторонньою усмішкою спостерігав за моєю безвихіддю.
— Винуватий, — промимрив я, морщачись від болю в побитому коліні. Рукав гімнастерки був чимало розідраний на лікті, і я трохи повернув ровер, щоб стати до них боком.
— Де твій підрозділ, лейтенанте? — визвірився комбриг.
— Онде гармати, — несподівано тонким голосом відповів я, кивнувши на гарматну обслугу, що тулилася за сотню кроків біля річки. І зніяковів ще більше: мої солдати, повитягувавши, як один, шиї, з цікавістю вдивлялися в свого неборака-взводного, який раптово потрапив у халепу.
