Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Це я маю перед тобою вибачитися, — відгукнулась Олауг. — Увірвалася без запрошення і не побачила, що у тебе ці...
— Навушники, — розсміялась Іна, — і дуже гучна музика. Коул Портер.
— Знаєш, я не стежу за всією цією новомодною музикою.
— Коул Портер — старий музикант. Джазист, американець. Здається, він уже помер.
— Ех, ти! Така молоденька, а слухаєш мертвих музикантів.
Іна розсміялася. Тацю вона перевернула випадково, коли відчула, як щось торкнулось її щоки, й мимоволі смикнула рукою. Залишалося підмести з підлоги цукровий пісок.
— Його музику записав для мене один друг.
— Ти бач, всміхається, — сказала Олауг. — Цей твій кавалер, чи що?
Запитала й пошкодувала: як би Іна не подумала, що вона за нею шпигує.
— Можливо, — відповіла Іна, і в очах її промайнув завзятий вогник.
— Він, либонь, за тебе старший? — Олауг хотіла натякнути, що навіть не бачила його. — Позаяк таку стару музику полюбляє.
Але тут же пошкодувала і про це питання. От же причепилася, стара перечниця! На секунду вона злякалася, раптом Іна, розсердившись на неї, підшукає інше житло.
— Так, крапельку старший. — Іна лукаво всміхнулась, і хазяйку це насторожило. — Напевно, як ви з паном Швабе.
Олауг розсміялася разом із нею від полегшення.
— Подумати тільки, він сидів там же, де ви зараз, — зауважила Іна.
Олауг погладила ковдру:
— Дійсно.
— А коли він того вечора ледве не плакав, як ви думаєте, це тому, що він не міг вас здобути?
Олауг продовжувала гладити ковдру. Груба шерсть здавалася такою приємною на дотик.
— Не знаю, — сказала вона. — Я побоялася запитувати. Замість цього сама придумувала відповіді, які мені найбільше подобалися. Аби було про що помріяти вечорами. Напевно, тому й закохалася так сильно.
— А ви з ним разом куди-небудь ходили?
— Так. Одного дня він мене вивіз на Бюгдьой. Ми купалися. Вірніше, я купалась, а він дивився. Він мене називав «моя німфа».
— А коли ви завагітніли, його дружина здогадалася, що дитина від нього?
Олауг пильно подивилася на Іну й похитала головою.
— Вони поїхали в травні сорок п’ятого. А я дізналася, що вагітна, тільки в липні. — Вона поплескала по ковдрі долонею. — Тобі, мила, напевно, набридли мої давні історії. Краще про тебе поговоримо. Що в тебе за кавалер?
— Гарна людина.
У Іни був той самий мрійливий вираз обличчя, з яким вона слухала розповіді Олауг про Ернста Швабе — її першого й останнього коханця.
— Він мені дещо подарував. — Іна відімкнула шухляду письмового столу й дістала маленький згорток, перев’язаний золотою стрічкою. — Але не дозволив одкривати до наших заручин.
Олауг усміхнулась і погладила Іну по щоці. Гарна вона дівчина!
— Він тобі подобається?
— Він не такий, як усі. Він... старомодний. Йому не хочеться, щоб ми квапилися з... ну, ви знаєте.
Олауг кивнула:
— Спочатку потрібно переконатися, що це чоловік твого життя, а вже потім — усе інше.
— Я знаю, — відповіла Іна, — але це так нелегко — переконатися. Він щойно був тут, і, перш ніж він пішов, я сказала йому, що мені потрібен час подумати, а він сказав, що розуміє, адже я ще така молода.
Олауг хотіла запитати, чи не було з ним собаки, але стрималася: запитань було і так уже досить. Востаннє провівши рукою по ковдрі, вона підвелася:
— Ну, моя хороша, піду знову ставити чайник.
Це прийшло, як одкровення. Не дивне, просто — одкровення.
Усі вже півгодини як розійшлися. Харрі закінчив читання допиту двох співмешканок — сусідок Лісбет Барлі, вимкнув настільну лампу й деякий час вдивлявся в темряву кабінету. І раптом — бац! Чи тому, що він вимкнув світло, наче перед сном, чи тому, що на секунду перестав думати, але перед очима в нього ніби виникла чітка фотографія.
Зайшовши в кабінет, де зберігалися ключі від приміщень, в яких були скоєні злочини, він вибрав потрібний і поїхав на Софієсгате, звідки з ліхтариком пройшовся до Уллеволсвейєн. Наближалася північ. Пральня на першому поверсі була зачинена, а в магазині надгробків і пам’ятників самотній вогник висвічував побажання: «Спочивай з миром».
Харрі пройшов у квартиру Камілли Луен і замкнув двері зсередини.
Ні меблів, ні інших предметів зі спальні не прибирали, але через дзвінке відлуння кроків здавалося, ніби після смерті власниці квартира стала дивно порожньою, якою раніше не була. В той же час Харрі здавалося, що він не сам. Не те щоб він був занадто релігійним, але в душу вірив. Бо щоразу, коли він бачив труп, у нього виникало дивне почуття, ніби тіло не лише зазнало якихось фізіологічних змін, але позбулося чогось важливого. Тіла були схожі на висмоктаних павуками мух. Не було найістотнішого: того світла, ілюзорного сяйва, яке виходить від давно згаслих зірок. Тіло ставало бездушним. Відсутність душі й примушувала Харрі вірити в її існування.
Місячного світла, що падало крізь вікно в стелі, вистачало, і Харрі, не чіпаючи вимикача, пройшов у спальню, де ввімкнув ліхтарик і направив його на балку поряд із ліжком. У нього перехопило подих: там виявилося зовсім не серце поверх трикутника, як він подумав спочатку.
Харрі сів на ліжко і обмацав зображення. Судячи з усього, лінії були вирізані нещодавно. Вірніше, ламана лінія, пентаграма.
Харрі посвітив на підлогу. Її вкривав тонкий шар пилу, подекуди на паркеті пил звалявся в клубки. Очевидно, прибратися Камілла Луен не встигла. Поряд із ніжкою ліжка він знайшов те, що шукав, — дерев’яні стружки.
Харрі обіперся ліктем об м’який, зручний матрац, намагаючись зміркувати. Якщо цю зірку над ліжком вирізував убивця, що б вона могла означати?
— Спочивай з миром, — пробурмотів Харрі й заплющив очі.
Він занадто втомився, щоб мислити ясно, а в голові крутилося ще одне питання: чому, власне, він звернув увагу на пентаграму? Адже п’ятикутні зірки діамантів — це вам не малюнок без відриву руки. Так чому ж він додумався до взаємозв’язку? А може, і не додумався? Може, він поспішив? Може, він підсвідомо пов’язав пентаграму з чимось іншим, що він бачив на місці злочину, але ще не згадав?
Він спробував уявити собі місця злочинів.
Лісбет на Саннергате. Барбара на площі Карла Бернера. І Камілла. Тут. У душі поруч. Майже гола. Мокра шкіра. Він помацав її. Через теплу воду здається, що з моменту смерті пройшло менше часу.
Він торкається її шкіри. Беата це бачить, а він не може відірватися. Шкіра — немов гумова. Він дивиться на Каміллу й помічає, що і вона дивиться на нього — з якимось дивним блиском в очах. Здригнувшись, він відсмикує руку, й очі повільно гаснуть, як вимкнений телеекран. Дивно, думає він і кладе руку їй на щоку. Тепла вода з душу сочилася крізь одяг. Блиск повільно повертається. Він кладе іншу долоню їй на живіт. Очі оживають, він відчуває пальцями рух її тіла. Так, до життя її викликали його дотики. Без них би вона пропала, померла. Він притуляється лобом до її лоба. Вода затікає під одяг, огортає шкіру. Тільки зараз він бачить, що очі в неї не сині, а карі, а бліді губи наливаються кров’ю. Він притискається губами до її губ і відсахується: вони холодні як лід.
Вона дивиться на нього, її рот розкритий.
— Що ти тут робиш?
Серце Харрі завмерло. Частково через те, що відлуння цих слів іще звучало в кімнаті, а значить, він почув їх не уві сні. Частково тому, що голос не був жіночим. Але в основному через те, що над ним схилилася чиясь фігура.
Потім серце знову забилося. Ліхтарик іще світився, і Харрі сіпнувся за ним, але той упав на підлогу й описав коло. Тінь дивної фігури у скаженому танці застрибала по стінах.
Потім засвітилася верхня лампа.
Світло вдарило у вічі, й Харрі мимоволі затулив обличчя руками. Минуло декілька секунд — ні пострілів, ні ударів. Харрі опустив руки.
Він упізнав чоловіка перед собою.
— Скажіть на милість, чим ви тут займаєтеся? — запитав чоловік.
На нім був рожевий халат, але однаково не вірилося, що він тільки-но прокинувся. Зачіска мала ідеальний вигляд.
