Майстер корабля - Яновський Юрій Іванович (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
— Кусає його руку, — вставляє Богдан, гостро слідкуючи за Севом.
Сев дивиться на руку. В ньому не можна помітити й натяку на хвилювання.
— Китайці не кусаються, — поправляє Сев Богдана, — китаєць дістає й свого ножа. Вони б'ються. Матрос усі спогади хоче намалювати ножем на китайській шкурі. Вони скачуть так. Вони падають на купу вугілля так, котяться з неї, відкриваючи китайцеву схованку. О, вже є мета бійки! Ця вода і ця їжа допоможуть врятуватися. Допоможуть доїхати. За воду й хліб уже йде бійка.
В кімнаті з'являється сестра-жалібниця. Вона без церемоній вшіроваджує гостей, не даючи Севові навіть договорити фрази. Тайах із Севом виходять, усміхаючись нам і посилаючи поцілунки. За ними виходить і сестра. Богдан починає ворушитися на ліжкові. Власне, починає підносити голову, оглядаючи кімнату помутнілими очима.
— Вже пішли?
— Пішли.
— Покличте швидше сестру, — аж свистить його голос, — у мене всі бинди перемокли від крові. Я тоді... як... закашлявся...
Тайах і Сев сидять у першому ряді. На арену виходить красунь-кінь. Смаглявий хазяїн його зовсім зникає поруч із пишністю й блиском коня. Кінь вичищений і натертий суконкою. Батьківщина його — Андалузія. Коня звати Метеор. Він увесь золотий — від гриви до хвоста. Темні, наче засмажені на сонці, сухорляві, стрункі ноги. Копита малі, рівно обрізані і обточені. У гриву заплетено блакитні стрічки. Хвіст пишний і довгий, як найкраща дівоча коса. Очі Метеора лукаво блищать. Видко, що це жартівлива, балувана істота, його кокетування може звести з розуму цілу стайню.
— Цього коня, — каже Сев, — я хотів би подарувати вам. Ви б його поставили в себе біля ліжка, лежали б і годували його цукром. Він лизав би вашу руку і тихо іржав би з радості. Дивіться, які він штуки виробляє! Ви з ним могли б навіть танцювати. Метеор!
Кінь повів ухом, почувши своє ім'я.
— Бачите, який він чулий! Коли б ви загубилися в степу і поранили б собі ноги, і сонце заходило б за обрій, вам треба було б тільки свиснути, він був би вже біля вас. Метеор!
— Мені не треба коня.
— Він стояв би біля вас та гріб ногою. Ви лягли б на траву, а навкруги вас велетенська сяяла б ніч. Ви лежите, над вами зорі миготять і перекочуються по небі. Ви бачите, як з неба летить роса на землю блискучими мільйонами крапель. Не долітаючи до землі, краплі стають над нею пахучою легкою парою і зникають. Ви лежите, біля вас кінь, і ви виростаєте в колосальний символ. Ви боїтеся подивитися праворуч себе і ліворуч, боїтеся побачити похилості круглої землі. Ви підводите голову — ні, земля рівна та простора. Десь у невідомій далечі гримлять моря і великі міста. Ви знаєте, що кінь вас домчить до всіх обріїв і зникне за ними. Ви це знаєте і лежите, зрошуючи степ сльозами невисловле-ної туги. Ви наче вдова, що хоче мужа. Сідайте ж на коня. Метеор!
— Ні!
Метеор дякував за оплески, котрі викликала його краса. Він став передніми на бар'єр і вклонився до публіки. Просто перед ним була Тайах. Ніздрі коня наблизилися аж до її колін, насмішкуваті очі дивляться розумно, і кінь з приємністю відчуває п'янливий запах жінки. Він трясе головою, просячи себе погладити. Сев простягає руку, але Метеор його не хоче, він тягнеться до Тайах.
— Ні, Метеор, — каже Тайах, і кінь одразу опиняється на арені. Він гнівно нагинає голову і біжить за куліси.
— Нащо ви його образили? — сердиться Сев. На арену вилітають голуби. Кружляючи над публікою, вони по знаку сідають туди, куди їм наказує їхня хазяйка. Вони безпомічні, маючи тверду стелю над собою. Б'ючи крилами, вони нервуються з того, що дах не синій.
— Хочете, я подарую вам голуба? Він літатиме над вами і сповістить про небезпеку. Коли вас оточить вода і зникнуть береги, він перший принесе віту маслини від твердої землі і дасть вам бадьорість, що вода спадає. Він через усі перепони подасть вашу звістку додому. Голуб служитиме вам вірно, бо в нього мала голівка, в якій не вміщуються злі думки.
— Не люблю голубів.
— Він завше дасть вам спокій і мир на вашім шляху. Його вуркіт розчулить ваших ворогів, і символ спокою в його дзьобику продовжить ваше життя.
— Сев, ви розповідаєте дитячу казку.
— Чи, може, вам більше до вподоби орел, що розгорнув би крила над головою і вів би вас до перемог? Щоб глянули ви на кордони — і кордони розходились би перед вашими очима, глянули ви на двері — і двері вилітали б в ту секунду, подивились би ви на людину — і людина вийняла б своє серце і віддала б його вам обома руками? Хочете орла — самотнього, хороброго, хижого, на недосяжній скелі, з могутніми крилами?
— Вони дуже смердючі. Тих, що я бачила по зоологічних садках, не можна назвати птахами. Це облізлі, обскубані гуси із скляними очима. Хай вони вже літають без мене. Ви ще далі будете розповідати казок?
Голуби збиралися всі потроху до клітки. Лише один довго не слухав свисту хазяйки. Він літав над глядачами, над оркестром, кружляв біля ясних електричних ламп, випорожняв свій шлунок, про щось вуркотів, розпустивши хвіст. Потім він літав низько і несподівано сів не до хазяйки на руку, а на коліна до Тайах.
— Ні, — сказала остання, зганяючи голуба. Сев сердиться знову.
— Чого ж вам нарешті треба? Хочете, я, подарую вам лева, — продовжує Сев, коли за блискавично поставленими ґратами на арені починають плигати леви, — це вам уже цар звірів. Бачите, як він вільно походжає, дарма що за ґратами. З ним вас ніхто не займе — навпаки, ви всіх витрушуватимете з їхніх шкір. Як він походжає! Як він б'є себе хвостом по ребрах! Хочете лева?
— Ні. Не треба вже казок. Посидимо так. Леви перекидаються, гарчать, але слухняно роблять все, що від них вимагає німець-приборкувач. “Чого ж ти хочеш, чоловіче?” — звертався останній до лева, оперізуючи його батогом. “Чи ти не сказився, чоловіче?” — німець штурляв левові в рот палицю. “Сиди тихо, чоловіче!” Звір не хоче йти на місце, гарчить і заміряється на німця лапою. Тоді приборкувач виймає з кобури зброю.
Лев відвертає голову і, як побитий пес, відходить під загальні оплески. Зайнявши місце в спортивній фігурі, лев не витримує образи. Він голосно кричить, і трусяться коні в стайні, лякаються голуби, тривожаться глядачі. Лев кричить.
— Ні, — каже Тайах і виходить до фойє, тягнучи за собою Сена.
— Любий Сев, — хвилюється вона, — чому мені так негарно? Біля мене ось ви, і я відчуваю, що ви такі теплі. Правда ж, ви не думаєте про мене погано?
— Монкі, — відповідає врочисто Сев, — дайте мені вашу руку, і я зрушу світ.
— Ой, як страшно! — сміється дівчина. — Нате вам руку.
— Монкі, ви мене любите?
— Слово честі, не знаю, Сев. Коли ви мені кажете про ваші почуття, я хвилююся, але в мені немає страху. А коли любиш, то, кажуть, — боїшся. Страх і млость.
— Я мовчу, — каже Сев, спалахнувши всією своєю гордістю.
— Ви розсердились? Трохи зачекайте. Я вас ніколи не забуду. За все моє життя тільки ви та редактор володієте моїми думками. Ніколи ніхто так до мене не ставився. Всі в першу чергу пропонували мені ліжко. Я вже почала була забувати, що може бути на світі самостійне життя, міцна любов, яка не боїться жертви. Світ я уявляла сласним тянучим мужчиною, що трощить мої кості і зникає на ранок, випивши зі мною келих моєї сили і моєї крові. Я забула, як я була маленькою дівчинкою і потім стрункою юнкою. Я прокидалася вночі, запалювала світло і підходила до трюмо — роздягнута і гаряча від сну. Я роздивлялася на своє тіло, немов на щось чуже мені й далеке. Руки, шия, груди, живіт — все я вивчала і спостерігала. Так іноді підходить уночі хазяїн до бочки з вином. Він нюхає, куштує, стукотить ключем у днище, виміряючи, скільки вина є в бочці. Такими ночами я згадувала свої дитячі й дівочі мрії, мені ставало легше дихати, ніби я випивала солодкої цілющої води.
— Але цього вже немає? Ви це вже пережили?
— Я пережила це, — Тайах міцно притиснулася до руки Сева, якою він тримав її лікоть, — і ніколи в житті ке повернуся до старого. Знову загубити своє тіло, відчувати лише, як вино виливається і розхлюпується по дорозі — краще вже тоді не жити.
