Дорогою ціною (збірка оповідань) - Коцюбинский Михаил Михайлович (бесплатные книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Громада гула, як рій роздратованих шершнів, але пан писар вже не чув того гомону. З почуттям власної вищості, з виразом невимовного презирства до того темного хлопства, що так не личив його котячому видові, пан писар округлим рухом звернувсь плечима до громади і, кинувши останній погляд на свої нові галанці, вступив у канцелярію.
Замфір покинув розхвильовану громаду, не вияснивши собі гаразд очікуваного лиха. Злість душила його за горло, а прокльони, які посилав він усяким законам, що не дають бідним людям спокійно жити, не здіймали важкого каменя з серця, не зменшали злості.
А коли перелякана жінка стріла його неспокійним питаючим поглядом, він процідив крізь зуби:
— Не бійсь, нічого нам не буде. Я ще здолаю оборонити себе від напасті,— і глянув спідлоба на стару турецьку рушницю, що висіла на стіні край мисника.
Одної ясної днини, так коло години десятої вранці, горішньою дорогою, що йде понад Прутом, котилося дві молдуванські каруци. На задньому возі, де сиділо кілька чоловіків, спустивши ноги за полудрабки, чутно було веселі жарти, регіт, пісню. По грубих полотняних сорочках, по чорних запрацьованих руках, а нарешті, по залізних лопатах та всяких робочих струментах, що визирали крізь полудрабки, можна було пізнати, що то робітники.
На передньому, помальованому зеленою фарбою, возі серед дорожніх клунків сиділо троє молодих хлопців: двоє — на задку воза, а один — напроти їх, спиною до візника-молдувана. Цей останній солодко дрімав, звісивши здорову, круглу, як кавун, голову на груди. По його опасистому, круглому обличчю з чорним закрученим вусом блищала щаслива усмішка солодкого сну, а кругленьке, багато обіцяюче в будучині, черево рівно колихалося під полами студентського китля. При коротенькій гладкій фігурі студента товариш його здавався мізерним та тендітним. Високий, худий, з закарлюченим, як у кібця, носом на довгому обличчі, облямованому рідкою темною борідкою, одягнений у синю французьку блузу, на котрій можна було полічити усі кістки його, він трохи скидався на Дон-Кіхота. Зігнувши свою довгу фігуру та спершись худими, кістлявими руками на рушницю, Дон-Кіхот (як його продражнили товариші) пожадливо стежив очима за табуном диких гусей, що летіли через Прут у плавні. Його, очевидячки, дратувало, що дичина безкарно летіла над головою, захищена високостю та забороною полювати до Петра.
Третій подорожній, закутаний у парусиновий плащ з кобкою на білому картузі, при котрому засмалене обличчя подорожнього з підстриженою a la Boulanger білявою борідкою видавалось ще чорнішим, дивився вдумливими сивими очима на широкий краєвид.
Попід полониною, по котрій вони їхали, широко розіслався зелений низькоділ. Срібляста биндочка Пруту кривульками порізала зелені береги, ціле море хвилястого комишу ховало від людського ока блискучі озерця та гирла, блакитна імла далини повила далекі села, гори, садки. На планині хилилась од вітру пшениця, а по жовтих ярах, що збігали з гори до Пруту, п'явся лозиною кучерявий виноград. На чистому теплому небі тільки де-не-де біліли кущиками хмари.
Дон-Кіхотові першому докучила мовчанка. Він злегка штовхнув дрімаючого студента.
Колего Савченку, годі-бо вам носом свистіти, он гляньте краще на той табун диких гусей; аж злість бере, що не можна дістати.
Га?.. що?., я заснув?.. — прокинувся студент. — А що ж його робити у дорозі: ні вина, ні дівчат тут немає…
Незабаром приїдемо в село: буде те й друге.
Угу… а як знайдемо філоксеру, то ті мегери й очі з лоба повидирають нам. А ви все ще, колего Рудик, мов кіт той, пасете очима пташок? Плюньте на це діло…
Рудик нервово кинувся.
Плюньте на своїх дівчат краще, — відрізав він ображено.
Ха-ха! Прирівняли!.. А що ж це, — позіхнув Савченко — наше начальство похнюпилось? На що хочете закладаюся, що саме тепер обмірковується план кампанії антифілоксерної! Ну, признайтеся, пане Тихович, адже я вгадав ваші думки?
Тихович скинув очима на Савченка.
На цей раз не вгадали, — обізвався він. — Я нічого не думав, а просто милувався краєвидом. А коли хочете, признаюся щиро: мене турбує думка, що у Лоєштах знайдемо філоксеру.
Вас турбує? — засміявся студент. — А я б міг сказитися за тих вісім годин одноманітної праці, коли б не
1 На зразок Буланже.
рятувала мене часом від цього ота ваша неприятелька — філоксера. Все ж таки якісь враження, рух, життя. Та й приємно знайти, коли шукаєш…
Мовчали б краще, колего, — спинив його Дон-Кіхот (vulgo1 Pyдик), — та не дратували пана Гиховича своїм легкодумством. Адже ви знаєте, як він поважно дивиться на свою місію…
Студент махнув рукою і розщібнув кітель.
Тихович нічого не відповів. За кілька хвилин він звернувся до візника:
Діпарте Лоєшти?2
Яка!3—показав візник пужалном на провалля, в якому зникла враз дорога.
Здавалось — далі нікуди було їхати. Дорога западалась, як під землею, а за проваллям, глибини якого ще не можна було помітити, стирчали зелені шпилі гір. Але візник припинив коні і ступою спустився у кручу. Віз в їхав у вузьке міжгір'я. З одного боку дороги стирчала жовта стіна урвища, з другого чорніла широка безодня, дно якої, мабуть, ніколи не бачило сонця. Зубчасті гори кидали тінь на дорогу, пітьма лізла з безодні, виповняла міжгір'я, п'ялась по горах аж до сяючих на сонці шпилів. Стягнені віжками, під натиском каруци, коні крутились, як змії, помалу спускали віз по покрученій дорозі, що, здавалось, провадить на той світ. Виступи гір закривали дороги — і тільки клаптик безхмарного неба синів у високості над стрімкими жовтими стінами урвища.
Враз, немов від маху чарівничої палички, пасмо гір розірвалося, в широкому отворі, наче у вікні, блиснула річка, а за річкою — широка простора зелених плавнів, засипана вся південним промінням. Каруца впірнула у хвилю ясного світла і покотилась берегом Пруту, далеко лишивши за собою похмурі бескеди.
Незабаром показалось село, мальовничо розкидане над річкою по горі. Білі, чепурненькі хати під очеретяними стріхами, з широким піддашшям на мальованих стовпах, дерев'яні кошниці на кукурудзу, очеретяні хлівки, крислаті акації та морви за штучно плетеними очеретяними тинами, журавлі над колодязями — все це робило гарне враження, свідчило про лад та достаток. Хазяїв не було вдома, всі були на роботі. Тільки де-не-де діди вигрівались на сонці, сидячи на призьбі, та молодиці квапливо бігли по воду, вимахуючи мідяними побіленими кухвами. Собаки, яких завжди буває безліч по селах південної Бессарабії, обпали каруцу і бігли, валуючи, за нею аж до примарії, де зупинились наші подорожні.
Тихович вискочив із каруци і, не обтріпуючи навіть пилу, спокійно ввійшов у примарію.
Тут його стрів примар, грубий череватий молдуван із апатичним обличчям, та наш знайомий — писар, котрий не мав уже на собі святних ясних галанців.
Тихович назвав себе.
— Мені припоручено, — додав він, — обдивитися лоєштські виноградники, щоб запевнитися, чи вільні вони від філоксери. Ви дістали моє оповіщення?
Примар апатично кліпнув очима, а писар, настовбурчивши вуси та вирячивши котячі очі, зігнувся так, що робив враження людини, у котрої від страшного болю втягло назад живіт.
Аякже, відібрали… це про філоксерію? О! ви тут напевне знайдете її!.. — додав він з округлим рухом рук.
Ви чому так думаєте? — звернувся до нього зацікавлений Тихович.
Люди мруть, — таємниче пояснив писар. — І в повітрі…— Він не доказав, а тільки потягнув носом повітря, наче чув там присутність філоксерії.
Тихович злегка осміхнувся.
Мені треба знайти квартири, — звернувся він до примаря, — для робітників і для нас. За хати я платитиму. Тільки поспішіться, бо люди чекають на дорозі.
Усе буде зроблено! — підхопив писар, висовуючись з хати задом та виробляючи дивні рухи ногами, на котрих, на превеликий жаль пана писаря, сьогодні не брилю- вали вже нові ясні галанці.
