Звіробій - Купер Джеймс Фенимор (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Дівчина густо почервоніла, але, мабуть, не так від образи, як від якогось нового почуття, що ніжно забриніло в ній, розбудивши до юнака симпатію і довіру. Роздратування зникло само собою, і Джудіт заговорила примирливо й щиро, що змусило її сестру присунутись ближче, хоч вона й не могла збагнути своїм недалеким розумом усіх порухів мінливого й поривчастого серця розпещеної загальною увагою красуні.

— Звіробою, — відповіла Джудіт після хвилинного вагання, — я буду одверта з вами. То правда, був час, коли за убраннями я не бачила світу. Але з деяких пір я відчуваю в собі зміну. Хоч Гаррі Непосида для мене ніщо й таким залишиться назавжди, я віддала б усе за його волю. І якщо я ладна зробити це ради хвалька, забіяки, пустомолота Непосиди, в якого, крім гарного виду, нічого путнього немає, можете уявити, що б я зробила ради власного батька.

— Це звучить прекрасно й цілком відповідає жіночій вдачі. Атож! Такі почуття зустрічаються і серед молодих делаварок. Мені часто, дуже часто доводилось бачити, як вони жертвують своїм марнолюбством ради сердечних симпатій. Жінки створені для почуттів, і почуття керують їхніми вчинками.

— А чи відпустять дикуни тата, якщо Джудіт і я віддамо їм усі свої найкращі речі? — спитала Гетті своїм наївним, покірливим голосом.

—Індіянки можуть втрутитися в цю справу, добра Гетті, авжеж, ради такого вони можуть втрутитися… Але скажи мені, Змію, чи багато скво [35] серед цих шельм? Чи багато в таборі їхніх власних жінок?

Делавар слухав і розумів усе, про що говорили білі, хоча, як справжній індіянин, сидів з гордовитим і хитрим виглядом, одвернувши лице й мовби нітрохи не цікавлячись розмовою, яка прямо його не стосувалась. Але тепер він відповів другові з властивою йому уривчастою манерою.

— Шість, — сказав він, простягаючи вперед усі пальці лівої руки й великий палець правої,— і ще одна. — Тут він промовисто приклав руку до серця, натякаючи цим поетичним і водночас дуже природним жестом на свою наречену.

— То ти її бачив, вождю? Може, тобі пощастило розглядіти її гарне личко або близько підійти до неї й заспівати їй на вухо одну з любих їй пісень?

— Ні, Звіробою, там надто багато дерев і гілля вкрите листям, мов небо хмарами під час грози. Але… — тут молодий воїн повернувся лицем до друга, й несподівана усмішка осяяла його люто розмальоване, та й від природи суворе лице ясним світлом теплого людського почуття, — але Чингачгук чув сміх Уа-та-Уа. Він упізнав його серед сміху ірокезьких жінок. Той сміх пролунав у його вухах, мов щебет вільшанки.

— Еге, вухо закоханого не помилиться в таких речах, а делаварське вухо розрізняє всі звуки, будь-коли підслухані в лісах… Не знаю, чому це так, Джудіт, але коли юних — я кажу це і про хлопців, і про дівчат — починають хвилювати ніжні почуття одне до одного, просто дивно, яким приємним здається їм сміх чи голос коханої людини. Мені доводилось бачити, як суворі воїни прислухалися до цокотіння та сміху дівчисьок, наче до музики, що її можна почути в старій голландській церкві на головній вулиці в Олбані, куди я не раз ходив на торг із хутрами та дичиною.

— А ви, Звіробою, — сказала Джудіт швидко і з не властивою їй серйозністю, — невже ви ніколи не відчували, як приємно слухати сміх коханої дівчини?

— Боронь вас боже, Джудіт! Адже я ніколи не жив серед людей мого кольору шкіри так довго, щоб зазнати цих почуттів, — ніколи! Очевидно, вони природні й законні, та тільки я не знаю солодшої музики, ніж як ото вітер співає у верховітті дерев або срібно дзюркоче блискотливий, чистоджерельний струмок. А втім, — додав він, замислено опустивши голову, — а втім, мені приємно ще слухати голос доброго гончака, коли женешся за ситим оленем. Зате голос собаки, що не має чуття, мене аж ніяк не хвилює. Бо ж він гавкає на вітер, йому байдуже, чи біжить попереду олень, чи його зовсім немає.

Джудіт підвелася і в мовчазній задумі повільно пішла геть. Легке тремтливе зітхання вихопилося їй з грудей, але це не було її звичайне, тонко розраховане кокетування.

Гетті, як завжди, слухала з простодушною увагою, хоч її немудру голівку дивувало, що молодий мисливець віддає перевагу мелодіям лісу над піснями та грайливим сміхом дівчат. Але звикнувши в усьому наслідувати приклад сестри, вона скоро також пішла за Джудіт у каюту, де сіла й напружено замислилась над чимсь, відомим тільки їй, а більше нікому.

Зоставшись самі, Звіробій та його друг продовжили свою розмову.

— Давно молодий блідолиций мисливець прийшов на це озеро? — спитав делавар, ввічливо почекавши, чи не заговорить першим Звіробій.

— Тільки вчора опівдні, Змію, хоч за цей час уже багато чого побачив і багато зробив.

Погляд, кинутий Чингачгуком на товариша, був такий гострий, що, здавалось, пронизував уже загуслу темряву ночі. Зиркнувши крадькома на індіянина, Звіробій побачив два чорних ока, які вп'ялися в нього, наче зіниці пантери чи зацькованого вовка. Він зрозумів значення цього палаючого погляду і відповів ухильно, гадаючи, що в цьому якнайкраще виявиться скромність білої людини.

— Так воно й було, як ти думаєш, Змію, щось подібне до цього. Я зіткнувся з ворогом і, можна сказати, здолав його.

Переможний, захоплений вигук зірвався індіянинові з вуст. Поклавши руку на плече друга, він нетерпляче запитав, чи пощастило добути скальп.

— Про скальпи я можу в очі сказати всьому племені делаварів, старому Таменунду, твоєму батькові, великому Ункасу, і геть усім іншим, що це суперечить звичаям білих. Як бачиш, Змію, мій скальп лишився в мене на голові, а тільки моєму скальпові й загрожувала небезпека, бо я білий, та ще й християнин.

— Воїн не загинув? Звіробій не виправдав імення, яке він носить, був не досить зіркий чи невправний з рушницею?

— Е ні, Змію, отут ти помиляєшся! Можу тобі сказати, що мінг загинув.

— Вождь? — спитав індіянин з жагучим нетерпінням.

— Ні, цього я не знаю, а тому не хочу запевняти. Він був спритний, підступний, хоробрий і міг зажити слави серед свого народу, щоб йому дали це звання. Він бився добре, хоч його око було не досить бистре й не випередило того, кого навчали разом з тобою, делаваре.

— Мій брат і друг захопив тіло?

— Цього не треба було робити, бо мінг помер у мене на руках. Скажу одразу всю правду: мінг бився так, як велять звичаї червоношкірих, а я бився так, як личить білому. Бог послав мені перемогу. Але я не зрадив своїй вірі, своїм переконанням. Я народився білим, таким живу й таким помру.

— Добре! Звіробій блідолиций, і в нього білі руки. Делавар забере скальп, повісить його на тичину і проспіває пісню на честь Звіробоя, коли ми Повернемось до нашого народу. Честь належить племені, і її не можна губити.

— Це легше сказати, ніж зробити. Тіло мінга зосталося в руках його друзів і, безперечно, його заховали в якусь нору, так що навіть з твоєю делаварською хитрістю навряд чи пощастить зняти скальп.

Юнак коротко, але яскраво розповів другові про події цього ранку, нічого не потаївши, одначе старанно уникаючи заведеного серед індіянів самовихваляння. Чингачгук ще раз висловив своє задоволення, дізнавшись, яка честь випала на долю його друга. Після цього обидва підвелися, бо настав час, коли ради більшої безпеки слід було відігнати «ковчег» далі од берега.

Вже зовсім споночіло; небо заволочилося хмарами, зірки погасли. Як завжди після заходу сонця, північний вітер ущух, і легкий повітряний струмінь повіяв з півдня. Ця зміна сприяла намірам Звіробоя; він вибрав якір з води, і баржа одразу попливла далі в озеро. Коли напнули вітрило, швидкість судна збільшилася до двох миль на годину. Отже за весла можна було не братися. Звіробій, Чингачгук та Джудіт сіли на кормі; мисливець керував баржею. Вони знову почали радитись, що їм робити далі та яким чином визволити з полону друзів.

Джудіт брала гарячу участь у цій розмові. Делавар легко розумів усе, що вона казала, але його власні репліки, короткі й завжди доречні, мав перекладати Звіробій. За півгодини Джудіт високо піднялася в очах своїх співрозмовників. Вона швидко і впевнено міркувала, її пропозиції свідчили про сміливу вдачу та гострий розум, — те, що не могло не сподобатись чоловікам. Події, які відбулися з моменту їхньої зустрічі, самотність і залежне становище дівчини примусили її ставитись до Звіробоя, як до давнього, випробуваного друга, а його безхитрість та непідробна щирість, досі небачені в чоловіках, викликали безмежну до нього довіру. Раніше Джудіт змушена була тільки боронитися від чоловіків, і чи завжди це було успішно, про те краще знати їй самій; але тепер випадок раптом кинув її в товариство і під заступництво юнака, що, очевидячки, не мав проти неї лихих замірів, наче був їй рідним братом. Чистота його думок, наївна поезія почуттів і навіть своєрідність його висловлювань — все це робило свій вплив і сприяло пробудженню симпатії, яка здавалась їй такою ж чистою, як і несподіваною та глибокою. Вродливе обличчя й мужня статура Непосиди аж ніяк не компенсували його задерикуватої й брутальної поведінки, і тому він програвав у її очах перед офіцерами, навіть незважаючи на свою фізичну довершеність. Однак і саме спілкування з офіцерами, які коли-не-коли заникали на озеро половити риби та постріляти дичини, тепер поглиблювало її симпатію до молодого незнайомця. Своїми солоденькими компліментами офіцери тішили її марнолюбство, розвивали в ній самозакоханість, але їй не раз доводилось гірко шкодувати за такі знайомства і навіть нишком плакати, бо дівчина з її розумом не могла не бачити страшної нещирості в ставленні до неї,— навіть найчесніші з її червономундирих залицяльників дивилися на неї, як на гарненьку забавку, а не як на рівню і друга. Тим часом Звіробій, на противагу всім їм, немовби мав віконце в грудях, крізь яке безперервно лилося світло чесності. Навіть його байдужість до її чарів, що викликали захоплення усіх чоловіків, збуджували її дівочу пиху і ще дужче роздмухували іскру ніжного почуття.