Друга планета - Дімаров Анатолій Андрійович (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Наймолодший вирушив майже останній. Стрімко злетівши угору, побажав бути невидимим — умова номер два відвідання чужих планет. Скафандр спрацював, як завжди, бездоганно, вся апаратура його, вмонтована в клітини, була настроєна на сприйняття імпульсів думки. Він був з’єднаний з тілом астронавта тисячами невидимих каналів, що передавали всі дотики, всі пахощі, всі звуки, — це була, власне, друга тілесна оболонка інопланетянина, яка не боялася ні космічного холоду, ні радіації, ні вакууму, ні тиску в тисячі атмосфер.
Тихо і плавно летів невидимий молодий ієтанин, то опускаючись, то піднімаючись, повторюючи всі вигини рельєфу, який під ним розгортався. Бачив спершу гори: цілу систему гір, диких, неприступних, високих, з могутніми льодовиками, глибокими ущелинами, п” яких стрімке скочувалися бурхливі потоки; бачив горбисті рівнини, порослі густою рослинністю; бачив повноводі річки та озера, що аж кипіли життям: дивовижні веретеноподібні тіла то непорушно стояли у воді, то кидалися стрімко вперед, наздоганяючи здобич; бачив, нарешті, моря, де серед велетенських хвиль теж вирувало життя, — і хто його зна, може отам, серед хвиль, уже були і його старші товариші, які мали вивчати мешканців водяної стихії. Може, пірнали разом з отими істотами в темні глибини, а може, вже й злилися з ними, якщо вони, ті істоти, були на достатньо високому щаблі розумового розвитку.
Він то потрапляв у могутні потоки повітря, що гнули, виривали з корінням рослинність, високо вгору підіймали хмари пилу й піску, то в атмосферну застиглість, коли навіть не ворушилися най дрібніші листочки. Над ним то проносилися важкі чорні хмари, з громами та блискавицями, із зливами й градом, то сяяло небо, і зірка, яка обігрівала цю прекрасну планету, піднімалася велично з-за горизонту, забарвлюючи ландшафт у веселі, ясні кольори. А коли вона заходила і темрява огортала планету, вгорі виразно й чітко загоралися зорі, й далекі галактики переливалися розсипами коштовного каміння. Величезний супутник планети, круглий, як диск, загорався у темному небі, кидав сріблясте сяйво своє на сонну поверхню. Планета огорталася таємниче-звабним серпанком, дихала таким спокоєм, що аж хотілося опуститися на неї, лягти і лежати, бездумно дивлячись у небо.
Врешті він став підлітати до потрібного йому скупчення розумних істот. Ще їх не бачив, але міг би точно напевне сказати, де вони зараз і скільки їх є: датчики діяли бездоганно.
Побачив велику рівнину, порослу низькою, жовтуватою на колір рослинністю, з розкиданими острівцями високих дерев. Рівнина замикалася на обрії нагромадженням скель, деформованих вітрами й дощами, а вдалині, з-за горизонту, витикалася конусоподібна верховина, і над нею непорушно стояв густий чорний дим.
По рівнині то тут, то там зрідка стрічалися тварини: вони то паслися, схиляючи рогаті голови до випаленої трави, то завмирали насторожено, то кудись бігли — і в стрімкому їх леті була своєрідна краса.
Все далі й далі летів ієтанин над рівниною, аж поки досягнув гір.
Тут, у цих горах, в глибокій печері жило плем’я потрібних йому розумних істот.
Їх було не так і багато — сотня, не більше. Волосся звисало з їхніх голів густими, безнадійно заплутаними гривами, спадало на плечі й спини. Вони мали мускулисті та довгі, з чіпкими й сильними пальцями руки, похилі лоби з горбами надбрів’їв, широкі розплюсну ті носи й товсті губи. Їх з першого погляду можна було б помилково зарахувати навіть до тварин, а не до розумних істот, коли б не їхні очі. Глибоко посаджені під оті високі надбрів’я, вони вже світилися розумом, в них горіла ненаситна цікавість — хай перший несміливий вогник, який не сягав поки що далі побаченого й почутого, не виходив за межі повсякденності, зв’язаної з пошуками їжі та життя. Але досить йому спалахнути, як він уже не згасне ніколи.
Придивившись пильніше, гість зрозумів, куди вставлені датчики.
Біонет одразу, мабуть, відмовився од наміру вживити їх цим дивовижним істотам: у них напевно не такий уже й довгий вік, — на їхній стадії розвитку, в жорстокій боротьбі за своє виживання розумні істоти швидко старіють і помирають, а більшість просто гине в сутичках із хижаками, — отже, не було й найменшого шансу, щоб хтось із них дожив до того часу, поки астронавти відвідають планету. Так, мабуть, вирішив біонет, і вибрав більш довговічне — зброю.
Це була величезна й важка бойова палиця, змайстрована з особливо міцного дерева. Колись оце дерево ще слабким пагінцем наткнулося корінням на гострий видовжений кремінь і поступово обросло його з двох боків.
Минали роки, деревце росло і росло, і коли воно стало вже досить товсте, хтось його вивернув з корінням: може, тварина, може, підмила вода, а може, й якийсь пращур оцих розумних істот. Він одразу ж зрозумів, який неоціненний скарб, яка грізна зброя потрапила йому до рук: кремінь намертво вріс у деревину, і коли коріння обрубати як слід, то вийде така досконала зброя, якої ніхто ще не тримав у руках.
Скільки часу минуло, поки було обрубане коріння, вистругана палиця? Місяць, рік, два? Та, зрештою, це не мало особливого значення: зброя з’явилася на світ і відтоді належала найсильнішому, вона стала, власністю вожаків племені, і біонет своїм штучним розумом вирішив вмонтувати датчик у палицю.
Щоправда, при цьому він порушив одне з правил відвідування чужих планет: він залишив свої сліди. Але тут вчинити він, мабуть, інакше й не міг: кремінь не вічний, він міг розколотися, розлетітися на скалки од удару, і тоді палиця перестала б бути цінною зброєю, її могли б викинути або й поховати разом з її власником. А біонет хотів застрахувати свій датчик од будь-яких випадковостей. Тому він вийняв кремінь і замість нього вставив шмат надтвердого матеріалу, надавши йому такої ж форми і кольору. Палиця од цього стала вдвічі важчою, і мисливець був немало, мабуть, здивований, коли, прокинувшись, узяв її до рук. Відтоді вона легко колола грізним дзьобом своїм навіть граніт.
Вона лежала зараз поруч з першим мисливцем, відполірована до блиску, в зарубках від численних сутичок, кривавих та грізних, під час яких нерідко обривалося життя не тільки жертви, але й самого мисливця.
Довкола міцно спало плем’я, окрім вартового, що скулився на чатах при вході, та старої жінки, яка стерегла вогонь. Його, ненаситного, треба весь час годувати, щоб він нікуди не втік, — хоча б до отієї гори, що гримотить глухо на обрії і палахкотить вічним вогнем. Жінка підкидала галузку за галузкою, дивилася незблимно червоними, запаленими очима, як живі вогняні язички танцюють по дереву, підіймаючись вище і вище, освітлюючії величезну печеру. Жінка була дуже стара: багато-багато, може, тридцять, а може, й сорок весен промайнуло над її головою, тепер уже сивою, і скоро настане день, коли плем’я покине її, як полишало всіх немічних і хворих, що не могли здобувати їжу.
Дим і чад клубочився по печері, густий сморід плив над розметаними уві сні тілами, що лежали прямо на землі, перемішані, як попало: чоловіки, жінки, діти, підлітки. Наймолодший іетанин довго над ними кружляв, вибираючи, до кого підключити свою свідомість.
Нарешті, після довгих вагань, зупинив свій вибір…
Це був досить стрункий юнак, років, мабуть, чотирнадцяти, хоч на вигляд йому можна було б дати набагато більше. Він лежав, скоцюрбившись, підтягнувши коліна до підборіддя, в звичній позі своїх одноплемінників. В нього була молода густа грива, а в руках він стискав ще необстругану палицю: з одного боку свіжо білів злам, з другого звисало коріння.
Ота палиця й вирішила вибір: іетанин хотів довідатись, як він її оброблятиме. До того ж в юнака було не таке грубе обличчя, легша щелепа.
Лишалося найважче: підключитися до його свідомості, злитися з ним, стати ним повністю: до найпотаємніших глибин ще нерозвиненого розуму, найнепомітніших душевних порухів. Щоб уже завтра вранці прокинутися НИМ, забувши на час про СЕБЕ, щоб жоден, бодай найменший спогад не виник у оцій нині відключеній у глибокому сні свідомості.
