Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (читать книги онлайн без txt) 📗
Гурт, що стояв на вулиці перед сільрадою, схвально засміявся. Особливо жінки, хоч декого щось і кольнуло в серці. Соломія стояла молода, справді несказанно вродлива, розпашіла, в одягнутому з такої нагоди білому платтячку в синій горошок, з-під якого виднілися туго налиті ледь загорілі вже литки, і була схожа й на пташку, що от-от має злетіти увись, й на дивну, розквітлу наче саме до сьогоднішнього дня квітку, може, білий горошок, який, правда, розквітає пізніше, а може, ружу-циберку, котра має по краях пелюсток такі самі синюваті краплини-підсвітки. Вона була символом щастя дивно-світлого, і навіть ті, хто не дочекався чоловіків й прийшли, пов’язані чорними хустками, не мали, дивлячись на неї, злої скарлущі в душі. З-під квітчастої хустки-шальохи у Соломії виднілося густе пшеничне волосся, яке вона цього разу не захотіла зав’язувати у вузол, мовби просилося на волю, прагло обцілувати увесь світ, а не тільки ці прекрасні жіночі плечі.
— Людоньки, — сказала Соломія, серце якої шалено гупало. — Ну що сказати, людоньки? Вуйна кінчилася, хай би вона здохла, окаянниця. То ж вернуться загорєнські чоловіки, хай не всі, а вернуться. — Задихала важко, а тоді провела очима по жіночих постатях і обличчях. — Простіть нас, хто не дуждався. Ти, Вірко, прости, і ти, Ганю, і ти, Марусю, бо ж три брати полягло в чужую землю, і ти, Катю, бо ж двоє діток тоже лишилося, али як тре’ буде, поможемо. Господи, простіть, мої рідненькі. Якби ж мона було вам кусочок нашого сонця од- краяти.
Вона раптом заплакала, і що далі, то ревніше. З натовпу вирвалася Катька Тикунова, підбігла до Соломії, припала до грудей, а тоді весь гурт жіночий заплакав, заридав, обіймалися й плакали, витирали одна одній сльози й зновика плакали.
Розгублений стояв представник з району, а тоді до голови:
— Да, Іване Семеновичу, славна жінка у вашого фронтовика.
— Вона така, — з гордістю сказав голова.
— Тільки ж день Перемоги, а не плачу, — сказав представник.
— Ну, той-во, підем вип’ємо за побєду? — запитально подивився голова.
— Вип’ємо, а народ можете потім зібрати.
Як заспокоїлися трохи, Іван Семенович і сказав, що під вечір, отут, у садку Гершковім, поставлять столи, треба день такий од- мітить, то хай кожна сім’я щось принесе, якоїсь закуски, ну, там і до закуски, бо ж день побєди, не гріх і одмітить, і пом’янути, раз мир настав і нова жизня.
Краєм ока побачила Соломія, як стали розходитися, що до Руфини Василько підійшов. Щось їй каже, а вона сміється. Сміється та дівуля, а з чого? З Василька ци просто радіє? Може, ж не повернеться той лейтинантик, поїде до своєї мамусі, як живий зостався.
5
Соломія верталася з того ци то обіду, а швидше вечері, трохи захмелена, бо ж випила грамуню самогонки, та й ни раз, а кілько, свєто ж, хай і совєтське, й таке неждане, і того вина, що голова виставив, з великої довгої блєшки розливали, попробувала, солодке, чого там. Наговорилися, назгадувалися, зновика й сплакнули. Свахи — мама Соломія і мама Марія — до тітки Федорки ще рішили зайти, вона з Віркою й Любкою попрощалася, і тоді вже до хати свеї (ци ж свеї, ци надовго) направилася. І як за клямку вже було взялася, тихий свист почула. Не пташиний, а явно людський. Спинила порух руки, прислухалася. Свист повторився. Десь наче з-за хати, з садка. Насторожилася, а тоді назад ступила. І вже не пішла — побігла. Бо серце з грудей от-от вискочить. Бо хтось його звідти добуває.
На краю саду під яблунею старою, розлогою, розкарячкуватою, наполовину всохлою, стояв Петро. Соломія підійшла, бо ж біг стишила, скинула, спинилася. А тоді він, як тінь безшелесна, до неї ступив. Ступив, а тоді кинувся, за плечі схопив.
— Соломочко, — видихнув.
— Пусти. То ж наш сад. Що ти надумав?
— Дочекалися ми, Соломочко, — гарячий шепіт. — Чуєш, дочекалися! Як узнав, що війна скінчилася, то до Загорєн на коні поскакав, а далі цілінький день, як дурний, довкола села кружляв. Вечора не міг дуждатися.
Соломія:
— Зажди. Як усі полягають, я до тебе вийду.
— Та ж старий досі хропе. А свекруха твоя ще не скоро вернеться .
— Ну пожди.
— Ти сама казала — доки війна.
— Казала.
Соломія задихалася. Все чекання цих, Господи, десяти ци скільки там, місяців, довгих, нескінченних, тривоги, переживання, страх, муки й солодка надія на те, що здійсниться, здійсниться те, про що думала-гадала, любов, пристрасть-жага, яку заганяла кудись, на самісіньке дно душі, — все вихлюпнулося, прорвалося назовні, затопило її з ніг до голови, здавалося, затоплює сад і весь вечір, аж до самісіньких зір, що дивилися з потемнілого та весняного неба. А довкола двох, що тулилися, не могли натулитися одне до одного, п’янко пахли цвіт і молоде листя, шепотіла переповнена травневим соком трава і весь цей весняний вечір Перемоги. їхньої Перемоги. їхнього чекання, що стало цим вечором.
Петро обцілував губи, щоки, шию, волосся, а тоді підхопив на руки.
— Куди ти несеш?
Переляк і щастя були у Соломійчиному голосі.
— На край світу, — тихо сказав Петро.
Вже на його руках Соломія подумала, що знаються, дружать з раннього дитинства, а жодного разу не носив її на руках. Так не носив.
6
Минуло, мов у напівсні, п’ять щасливих днів. Того пізнього вечора, після любощів на краю їхнього й сусідського садів, на простеленій Петровій шинелі, на землі, що пливла й не могла спинитися, вони вирішили, що пусля того, як Павло вернеться (мусимо дуждатися, наполягала Соломія), вона піде до Петра в ліс. Будь що буде, а ни хоче так ховатися, краденим коханням жити, а там розділить з ним долю — що йому, те і їй. Петро пробував було заперечити, та Соломія поклала йому на губи пальця — все, вирішено, мусять через місяць-два, ну хай три, по домах солдатів розпустити, як оно й сільрадівський голова казав, і Терешко, ко- мандєр їхній, «стрибків».
— Терешка не мішало б шльопнути, — сказав Петро наче спроквола, але з такою інтонацією в голосі, якої вона од нього досі не чула. — Зрадник і підляк. Казав же я Чехурі, чим він дише.
— Пожди, Петрусю, не будь таким злим.
— Пожду, раз кажеш.
І ще була через день нічна зустріч, тепер вже на краю села, куди тихенько вибралася Соломія. Али вже тільки з короткими хапливими обіймами.
Боялися наче, що хтось за ними слідкує. А може, й слідкував. Не так за нею, як за Петром. На початку весни вивезли його батьків до Сибіру. Знала, що й за хатою, яка поки що стояла пусткою, стежили. Знала, що зимою, на Водохрещу, Петро ледь не попався, бо ж ни втерпів, рішив навідати додому і нарвався на засідку. Добре, що в останню мить, як уже садом ішов, помітив виставлене за хлівом опудало. Подумав — чого б то? І спинився, назад повернув. А опудало виставила Софійка, Петрова сестра. Як прийшли незвані гості, у сінях та в клуні поставили засідки (знали, виходить, що прийде Петро?), то Софійка до вітру попросилася. Один з нею пішов, до бокової стіни хліва притулився. Сказав пошепки, що як втекти спробує чи сигнал подати, то тата й маму постріляють. Софійка все ж подала той сигнал. Як з нужника вийшла, то й угледіла притулене до стінки дровняка опудало, яким восени вороняк з озимини одганяли. Майнула думка-блис- кавка, й на кінчиках пальців (у постоли, як виходила, взулася), ступила вбік, тихенько підняла опудало і обіч доріжки, що вела до хліва, у сніг встромила. Те місце ділило садок на дві частини, доріжкою вивозили на поле гній, тож Петро й помітив здалеку
незрозумілу фігуру. Спершу подумав, що хтось стоїть, насторожився. Та в блиску тьмяного місячного світла все ж угледів, що то опудало. Мало не засміявся, та наступної миті подумав — чого б то йому там стояти? І тихенько повернув назад.
Теперка про те згадав зновика.
— Шкода мені їх, — мовив, і жаль стис й Соломіїні груди.
— Тебе б зловили, все їдно було б не минути Сибєру.
— Так-то воно, так. Типер їдна надія, що англійці з гамери- канцями проти совєтів повернуть. Мусять повернути.
— Ще одна война?
