Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Я тобі покажу «стрельну», рудий пес!
Але зараз у нього не було часу порадіти перемозі. Чеслав почув тріск гілок і галас: до них бігли люди. Краєм ока він помітив, що на відстані польоту двох стріл до них поспішає син коваля Добр. З таким підкріпленням упоратися йому було б нелегко, а то й неможливо. Сили в Добра було набагато більше, ніж у Борислава, а вже коли їх двоє… Тому Чеслав, не гаячи часу, стукнув переможеного щосили наостанку і, зіскочивши з нього, помчав геть, петляючи лісом, як той заєць.
Він розумів, що переслідувачі гнатимуться слідом за ним, наступаючи на п’яти, дедалі більше стискаючи кільце, у яке змогли взяти його. І зовсім не був упевнений, що йому пощастить вирватися з цієї облоги. Але він повинен, мусить прорватися! Інакше ніколи не зможе помститися за смерть свого батька…
Ніколи ще Чеслав не відчував себе в шкурі звіра, за яким женеться ватага мисливців, бажаючи зняти з нього цю шкуру. І тепер він міг відчути це сповна на собі. Але найжахливіше те, що ці мисливці — його одноплемінники.
Попереду були зарості папороті, і Чеслав вирішив бігти навпростець крізь них. Юнак зробив великий стрибок, щоб слід його на крайніх кущах був не такий помітний, і нічого не встиг утямити, як земля під ним наче розійшлася, і він провалився в темряву…
Отямився він від болю в голові… Доторкнувся до того місця, де боліло, і відчув на долоні щось липке. Кров! Але рана, здається, була невеликою. І тільки тоді в його свідомості повільно сплило запитання, де він. І чому темно?
Чеслав подивився вгору і побачив похмуре світло й нерівні, як оскал хижака, краї ями, куди, немов цікавий зівака, заглядало листя папороті. У пам’яті спалахнули погоня й стрибок…
«Отже, я випадково провалився в цю яму і вдарився об щось головою. Так, ось і камінь стирчить із землі. Добре, що не великий і не гострий».
У голові гуло… Він поворухнувся, намагаючись зрозуміти, чи не зламані кістки. Зненацька десь неподалік від нього пролунало якесь рикання. Чи здалося?.. У яму потрапляло так мало світла, що до дна йому було не дістати, і тому Чеслав не зміг роздивитися, що саме є в тому боці, звідки почувся попереджувальний рик. Він спробував ще раз поворухнутися, гарчання повторилося, тільки тепер воно було страшнішим. Чеслав відчув, як від цього злісного рику на його чолі виступив холодний піт. І було від чого. Юнак зрозумів, що в ямі з ним перебуває… звір!
Він схопився за пояс, де в нього був ніж, і не намацав його.
«Мабуть, утратив у бійці!» — забилося серце.
Чеслав спробував підвестися, але в ричанні з’явилося стільки люті, що стало очевидно: ще трохи — і звір кинеться на нього. Юнак зважив, що розумніше буде залишатися нерухомим до ранку, дочекатися, поки в яму потрапить більше світла і можна буде роздивитися лютого хижака та зметикувати, як вибратися з цієї пастки.
Усю ніч Чеслав не скліпив очей. Кілька разів, як тільки його зморена втомою голова падала на підібгані коліна, злісний рик повертав його до тями. Він думав про те, звідки в лісі могла взятися ця яма. Можливо, її вирили давні люди для полювання на велику дичину. Вони заганяли звіра до такої пастки, прикритої гілками, і той, не бачачи небезпечної ями, провалювався в неї. Мисливцям залишалося тільки добити свою жертву. Про це йому розповідав колись Сокіл, а тому — його дід…
А може, це лише дощова вода вимила таку дірку біля величезного каменя, що являв собою одну зі стін ями? А може… це сам лукавий Лісовик вирішив розставити свої сільця для необережних створінь, що прийшли в його володіння й чимсь прогнівали старого?
Але Чеслав не знав, чим міг би прогнівати лісового духа, бо завжди з великою шаною ставився до Лісу та до його божественних мешканців. І завжди, ідучи в лісові хащі на полювання або в якійсь іншій справі, приносив їм підношення. А як же інакше? Так велить їхній звичай, так учили його предки…
Але що б там не було, зараз він опинився в цьому земляному полоні. І не сам!.. Судячи із запаху, що заполонив яму, Чеслав припустив, що, найімовірніше, звіром, з яким звела його доля, міг бути вовк.
«А може, Лісу не до вподоби, що я вбив звіра на Посвяту? Але інакше як можна було перейняти його силу й спритність? І зрештою я ж приніс його в жертву богам!»
Думка про те, що на Посвяті він скуштував тіла і крові звіра, а тепер у його сірого родича є можливість покуштувати тіла й крові Чеслава, здалася юнакові смішною й жахливою…
«Не спати!.. Не спати!.. Не спати!..»
Жодна ніч ще не тяглася для Чеслава так нескінченно довго, як ця. Навіть довгі зимові ночі порівняно з цією видавалися митями. І ніколи ще в житті Чеслав не чекав із таким нетерпінням настання ранку. Здавалося, сонце заблукало десь у лісових нетрях назавжди і світанку не доведеться більше ніколи показати своє новонароджене світло цій землі. А для Чеслава це світло, можливо, було єдиним порятунком. І юнак подумки кликав Велике та Ясне прийти найскоріше. Але людські бажання не указ богам. У них свій порядок. І тільки в належну годину Даждьбог, розсіявши тьму, усе ж таки глянув своїм полум’яним оком на землю-матінку.
Щойно Чеслав помітив, що діра над його головою з чорної перетворилася на сіру, він відчув, як ослаб зашморг приреченості, що тиснув йому груди в цій ямі, і нарешті зажевріла надія. Надія на порятунок. Юнак подумки палко подякував Великому за пришестя! Подумки, бо поворухнутися йому заважала небезпека, що важко дихала зовсім поруч. Потроху посуваючись, набагато повільніше, ніж хотілося б Чеславові, ранкове світло все-таки заповзло в яму, розбавляючи морок. Але повністю освітлити її так і не змогло. Проте Чеславові й цього вистачило. Не відриваючи погляду, він дивився в той кут, звідки чулося ричання, що терзало його всю ніч. Відтіля на нього зло дивилися два холодні ока вовчиці. Незважаючи на сутінок, він зрозумів, а ймовірніше, відчув — це була вовчиця вбитого ним вовка.
«Виходить, із цієї ями вона вила всю позаминулу ніч, кличучи свого судженого та не даючи мені спокою».
Мабуть, утративши годувальника, вовчиця сама вийшла на полювання, щоб нагодувати своїх вовченят, та в запалі погоні за дичиною не помітила небезпечної діри і втрапила в цей земляний колодязь.
«І треба ж було так статися, що і я провалився саме в цю яму! Ось тепер і кажи, що це не жарт Лісовика!»
Чеслав вирішив підвестися. Від руху в рані на голові запульсувала кров і відгукнулася ниючим болем. Повільно під злісне гарчання звіра він почав розгинати затерпле від нерухомості тіло. Вовчиця, стежачи за кожним його рухом, уся напружилася й вищирилася, але з місця не рухалася. Проте тільки-но він повністю випростався, сіра звірюка блискавкою стрибнула, намагаючись дістати його шию. Чеслав, готовий до нападу, прикрився рукою й щосили вдарив хижачку. Вовчиця, скавулячи, відлетіла назад, у свій кут, і, відразу підхопившись на лапи, вищирилася, люто рикаючи на кривдника.
Розлючений від нападу звіра, Чеслав відчув, що кров його закипіла, як тоді, під час Посвяти, і несподівано для самого себе він теж заричав на вовчицю. І заричав так, як ніколи до цього, — зло й вимогливо… Від його нелюдського рику вовчиця заскиглила, немов поранена, і, підгинаючи лапи, забилася в куток. А Чеславові здалося, що ледь відросле волосся на його стриженій голові стало сторчма.
Він ще якийсь час стояв, важко дихаючи, знову готовий до нападу, але потім зрозумів — нападу не буде. У вовчиці не було сил, і, можливо, вона боялася його… З її кутка чулося лише глухе ричання, що переходило часом у жалібне скавчання.
Оговтавшись після нападу, вийшовши з нього переможцем, Чеслав тепер міг оглянути стіни ями. З одного боку його темницю підпирав глухий камінь, і шукати виходу там було марно. А ось з другого, де була земля, його увагу привернув корінь якогось дерева, що тягся вгору. І це був порятунок.
Підстрибнувши, юнак учепився в корінь і, перебираючи руками, а потім і ногами, почав просуватися до заповітної мети — краю ями. Кілька разів, хапаючись за дрібні ненадійні паростки, він ледь не зірвався, але тим наполегливіше прагнув видертися нагору. Земля, обсипаючись під його ногами, з глухим стуком падала на дно колодязя. І будь-якої миті він міг туди полетіти. Але Чеслав не думав про це. Зціпивши зуби, дерся дедалі вище й вище. Зібравши всі сили, він зробив останній ривок і викинув своє тіло на рятівний край ями.
