Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

Мої м’язи відреагували інстинктивно, хоча цього разу недостатньо швидко. Вогняна куля пролетіла зовсім поруч і зачепила мене за литку. Побачивши, що штани па­лають, я запанікувала, впала на землю й почала качатися з боку на бік і верещати. Зрештою я взяла себе в руки та, притиснувши ногу до землі, загасила вогонь, а тоді, не ва­гаючись, відірвала руками залишки тліючої тканини.

Я сиділа на землі всього за кілька кроків од місця, куди поцілила вогняна куля. Моя литка палала, а руки вкрилися червоними пухирцями. Мене трусило так, що я не могла ступити й кроку. Якщо продюсери хочуть прикінчити мене, то кращої миті, ніж зараз, не знайти.

Я немов знову почула голос Цинни і побачила свої пишні вогненні наряди.

«Катніс, дівчина у вогні».

Ото вже продюсери насміються з мене! Можливо, саме костюми, які придумав мені Цинна, накликали на мене такі муки. Він, звісно, не міг передбачити цього і, мабуть, зараз хвилювався за мене, адже я вірила, що йому не байдуже. Проте, ніде правди діти, якби я виїхала на тій клятій колісниці голяка, це було б значно безпечніше.

Атака закінчилася. Продюсери не мали на меті мене вбити. Принаймні не зараз. Усім відомо, що нас могли б знищити за кілька секунд після початку Ігор. Але це було б нецікаво, справжня розвага — дивитися, як трибути самі вбивають одне одного. Час від часу продю­сери можуть убити трибута, щоб продемонструвати свою силу, але здебільшого їхнє завдання зводиться до того, щоб маніпулювати нами, нацьковувати одне на одного. Отож якщо мене більше не обстрілюють, це означає, що поблизу є принаймні ще один трибут.

Я б радо вилізла на дерево й заховалася там, якби могла, але дим був занадто густий і ядучий — так можна і вчадіти. Я змусила себе підвестися й пошкутильгала геть від вогню. Здається, він уже не переслідував мене, хіба що нагадував про себе чорними смердючими хма­рами.

Зайнявся світанок. Крізь густий дим пробилося со­нячне проміння. Але далі як на п’ятнадцять кроків від себе я не бачила нічого. Будь-який трибут міг би легко причаїтися й напасти на мене. Тож я витягнула ножа, але була зовсім не впевнена, що втримаю його в руці. Хоча біль у долонях не міг навіть приблизно зрівнятися з болем у литці. Я ненавиджу опіки, завжди ненавиділа їх, навіть зовсім незначні пухирці, які з’являлися, коли я діставала гарячий хліб із печі. Годі уявити гірший біль, але ніколи ще мені не було так зле, як зараз.

Я була така стомлена, що навіть не помітила, як опи­нилася по кісточки у воді. Це було невеличке джерельце, яке витікало з тріщини у камінні й дарувало блаженну прохолоду. Я занурила руки у воду, й мені одразу стало легше. Хіба не так говорила мама: «Найкращі ліки від опіків — студена вода. Вона охолоджує обпечене місце»... Але мама мала на увазі маленькі опіки. Цікаво, до яких належить опік на моїй литці? Хоча я ще не на­бралася сміливості оглянути його, було зовсім не важко здогадатися, що це поранення зовсім іншої категорії.

Я лягла на живіт й опустила руки у воду, роздивляю­чись на нігтях лаковані вогники, які вже почали криши­тися. От і добре. Гадаю, вогню з мене достатньо.

Я змила з обличчя кров і попіл та спробувала згадати все, що мені було відомо про опіки. На Скибі опіки не рідкість, адже ми варимо їсти й обігріваємо помешкання за допомогою вугілля. А ще бувають нещасні випадки у копальнях... Якось до нас додому принесли безтямного парубка, благаючи мою матір допомогти. Лікар, який відповідав за шахтарів, сказав, що в пацієнта немає жодного шансу, й виписав додому помирати. Але його рідні не могли з цим змиритися. Він лежав на нашому кухонному столі, нерухомий, ніби мертвий. Краєм ока я побачила зяючу рану на його стегні, обвуглену плоть, випалену так, що аж виднілася кістка. Я не витримала і вибігла на вулицю. Я подалася в ліс і полювала цілісінький день, і весь час мене переслідувала та жахлива нога, яка ви­кликала спогади про батькову смерть. Найцікавіше, що Прим, яка лякалася власної тіні, залишилася допомагати матері. Мама казала, що цілителями народжуються, а не стають. Вони з Прим зробили все, що змогли, але па­рубок помер...

З моєю ногою треба було щось діяти, а я досі не могла змусити себе її оглянути. А що як я поранена так сильно, як той парубок, що як я побачу кістку? А тоді я згадала: мама казала, коли поранення дуже серйозне, людина не відчуває болю, тому що всі нерви знищені. Підбадьо­ривши себе, я сіла оглядати ногу.

Роздивившись литку, я мало не зомліла. Яскраво-червона плоть вкрилася численними пухирцями. Я дихала повільно й глибоко, впевнена, що камери саме націлені на моє обличчя. Я не повинна показувати, що злякалася поранення. Особливо якщо сподіваюся на до­помогу. Співчуття глядачів не допоможе, а от захват від мого небажання здаватися — так. Я відрізала залишки тканини на коліні й уважно оглянула рану. Постраждала ділянка шкіри завбільшки з мою долоню. Жодного по­чорніння. Гадаю, холодна вода не завдасть ніякої шкоди. Я повільно опустила ногу у воду, впершись черевиком — щоб не намочити його — в камінь навпроти, і полег­шено зітхнула. Якби тільки я могла знайти трави, що до­помагають загоювати опіки! Але я не знала, що шукати. Виходить, що вода і час — мої єдині ліки.

Чи варто мені рухатися далі? Дим поволі розсмокту­вався, але все одно був іще занадто густим і шкідливим. Якщо я надалі рухатимуся геть від вогню, чи не наскочу просто на озброєних кар’єристів? До того ж щоразу, виймаючи ногу з води, я скрикувала від болю — й за­нурювала литку назад. З руками було легше, час від часу я могла витягнути їх із води. Я привела до ладу свої речі, наповнила флягу, знезаразила воду і, коли спливло до­статньо часу, випила всю до останньої краплі. За деякий час я змусила себе з’їсти один крекер, щоб дати поживу шлунку. Оглянула спальний мішок: за винятком кількох чорних цяток, він був зовсім неушкоджений. На від­міну від моєї куртки. Смердюча й обпалена, вона вже не надавалася до ремонту. Я обрізала пошкоджену тканину, і куртка вкоротилася десь до середини ребер. Зате каптур був цілий, а це набагато краще, ніж нічого.

Незважаючи на біль, мене почала огортати дрімота. Я б радо вилізла на дерево і відпочила, якби знайшла годяще місце. А залишати потічок ой як не хотілось! Охайно склавши речі в наплічник, я закинула його за спину, але й досі не могла зрушити з місця. Я знайшла кілька водяних рослин із їстівними цибулинами і з’їла їх разом із залишками зайчатини. Посьорбала води. Тоді кілька годин дивилася на сонце, яке повільно описало дугу через усе небо. Де ще могло бути безпечніше, ніж тут? Я зіперлася на рюкзак, дрімота брала гору.

«Якщо я потрібна кар’єристам, то нехай знайдуть мене, — подумала я, перш ніж задрімати. — Нехай спершу знайдуть мене».

І вони таки знайшли. У мене була хвилина на збори, не більше, але, на щастя, я заздалегідь спакувалася й була готова рухатися далі. Вечоріло. Прокинувшись, я одразу підскочила й побігла, хлюпаючи по воді й натикаючись на кущі. Хвора нога сповільнювала пересування, але я відчувала, що мої переслідувачі також не такі швидкі, як до пожежі. Чутно було, як вони кашляють і перегуку­ються розлюченими голосами.

Але вони наближалися, немов зграя диких собак, і я зробила те, що й завжди за таких обставин — обрала високе дерево й вилізла на нього. Якщо бігти було просто боляче, то лізти на дерево — нестерпно боляче. Це вима­гало не тільки чималих зусиль, але й прямого контакту долонь із корою. Але я впоралася досить швидко, тож поки кар’єристи наблизилися, я уже була на висоті два­дцятьох футів. На якусь мить ми завмерли й перезирнулися. Я сподівалася, що вони не чують, як калатає моє налякане серце.

«Невже це кінець?» — подумала я. Які в мене шанси проти них? Унизу зібралися всі шестеро — п’ятеро кар’єристів і Піта. І моєю єдиною втіхою було те, що їм також добряче дісталося. Але ви тільки погляньте на їхню зброю! Погляньте на їхні обличчя — вони реготали й гарчали до мене, своєї певної здобичі. Ситуація була безнадійна. Хоча... я дещо згадала. Кар’єристи дужчі й більші проти мене, але й важчі. Чомусь не Гейл, а саме я завжди дряпаюся на найвищі дерева, щоб зривати фрукти чи красти пташині яйця. А справа у моїй вазі: я мінімум на п’ятдесят-шістдесят фунтів легша, ніж най­менший із кар’єристів.