Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗
Сергій Олегович, широкоплечий, без шиї, зі зрощеними на переніссі густими бровами, кинув на дівчину спідлоба погляд та невдоволено буркнув: «Проходьте».
Даша подумала, що якби їй довелося писати картину із зображенням бика, то Сергій Олегович підійшов би на роль натурника якнайкраще.
– Що ви хотіли? – важко опускаючись у глибоке крісло, спитав новий шеф.
Даша пояснила, що прийшла по допомогу.
– Я тільки-но придбав цей бізнес, – різко відповів Сергій Олегович. – Грошей поки що немає.
– Я прошу зовсім небагато, – сказала Даша. – І, як ви вже зрозуміли, не для себе. У цих дівчаток немає батьків, вони – сироти.
– Я не можу зігріти всіх сиріт. На жаль, я не сонце, а простий смертний, у якого є своя родина, свої діти. І своїх дітей, завважте, я не кидаю.
– Ці діти не винні, що народилися не у вас, а в іншій неблагополучній родині. І не їхня провина, що у них померли батьки, але вони, так само, як і ваші діти, хочуть жити й радіти цьому життю.
– Про них піклується держава, а ми для цього платимо податки.
– Звичайно, держава подбала, щоб забезпечити їх харчуванням, одягом і ліжком. Але дівчатка – це майбутні матері. І їх треба виховувати так, щоб вони не повторювали помилок своїх матерів, щоб любили власних дітей.
– Ну і нехай вихователі цим займаються.
– Вони й займаються. Але хіба було б погано, якби ця дівчинка увечері, у вільний час, сплела собі, своїми руками красиву кофтинку, яку їй не купить держава, якої не буде більше ні в кого? Ви думаєте, вони щасливі від того, що одягнені гірше за своїх ровесниць? Що у кожної дівчинки точно така сама сукня, як у сусідки по парті? Кожній з них хочеться бути індивідуальною, неповторною – і це природно. Дайте ж їм хоч найменшу можливість самовиразитися! – палко сказала Даша.
Сергій Олегович поворушив густими бровами, невдоволено посопів, але нічого не відповів.
– Я розумію, що сплести один светр – це так мало. Але мине кілька років, і ці дівчата підуть у самостійне життя, де будуть ледь-ледь зводити кінці з кінцями. І, без сумніву, колись їм доведеться розпустити на пряжу стару і діряву річ, щоб з неї сплести нову. Ось тоді вони згадають вас і те, як ви не пошкодували грошей і ми змогли на них закупити пряжу та спиці, як вони з гордістю одягли першу, сплетену самостійно, річ.
– Ліно! – покликав Сергій Олегович дівчину, яка складала документацію.
Коли та увійшла до кабінету, він звелів:
– Випиши чек.
Залишаючи кабінет, Даша подумала, що вперше вона не почервоніла і не розгубилася.
Розділ 27
Щоразу, коли Даринка відкривала дерев’яну скриньку, де зберігала свої заощадження, вона із жахом помічала, як швидко зменшується стос грошей. Їй постійно доводилося купувати дорогі медикаменти для лікування, і, хоч як вона намагалася економити на всьому і брати підробітки, грошей ставало все менше. Вона намагалася не думати, що буде з нею, коли одного прекрасного дня скринька виявиться порожньою. Даша працювала до виснаги. Після роботи вона бігла до інтернату, де її з великим нетерпінням вже чекали дівчатка. Перед Новим роком вона запланувала закінчити курс із навчання плетіння з однією групою, а після Різдва набрати нову групу. Їй довелося звикнути жити з постійним відчуттям слабкості. Щоранку вона змінювала постільну білизну, яка за ніч ставала мокрою від поту. Даринка перестала міряти температуру, яка була у неї підвищеною практично весь час, і намагалася не звертати на це уваги.
Іноді в неї з’являлося відчуття, що останні життєві сили йдуть з неї і вона ось-ось звалиться з ніг, але жага до життя змушувала дівчину зібрати всю свою енергію й не розслаблятися.
За кілька днів до настання Нового року Даша прибігла на роботу, мало не спізнившись. Уночі вона погано спала і заснула тільки над ранок, а коли прокинулася, то глянула на годинник і підскочила з ліжка, мов опечена. Від різкого руху їй закрутилося в голові, і вона на деякий час знепритомніла. Даша прокинулася на підлозі і з жахом зрозуміла, що може спізнитися. За своє життя вона жодного разу нікуди не спізнювалася, навіть у дитинстві до школи. Добре, що до відділення було недалеко, і вона встигла заскочити до роздягальні в останню хвилину. Швидко знявши шубку, вона обтрусила її від снігу, повісила на плічка і, схопивши халат, одягла його вже в коридорі.
– Дашо, мерщій, – поквапила її Алла Іванівна. – У нас термінова нарада.
– Біжу, біжу, – відповіла Даша, переходячи з кроку на майже біг.
У кабінеті завідувачки вже зібралися всі, включно із завгоспом і кухарями.
– Привіт усім, – махнула рукою Даша колегам і примостилася в куточку, де був вільний стілець.
Відразу ж, слідом за Дашею, увійшла Алла Іванівна.
– Ще раз здрастуйте, – сказала вона і відразу, без вступу, додала: – У нашого начмеда сталося велике нещастя. Сьогодні вночі його дочка зі своєю сім’єю потрапила в автомобільну аварію. Водій загинув на місці, а молода жінка на сьомому місяці вагітності перебуває в реанімації.
Пронісся легкий шумок співчуття, й Алла Іванівна, витримавши паузу, продовжила:
– Життя матері й ненародженої дитини висить на волосині. Її чоловік і трирічна дитина теж у важкому стані. Усім їм потрібна кров, і чим швидше, тим краще. Я думаю, що кожен з вас міг би опинитися на їхньому місці – від цього ніхто не застрахований. Дівчата, я сподіваюся, що ми всім колективом надамо цим людям допомогу.
Алла Іванівна окинула поглядом своїх колег, які тихо перешіптувалися між собою.
– Ви мене, дорогі мої, вибачте, – неофіційним тоном сказала завідувачка, – але я без вас прийняла рішення, пообіцявши, що всі, до одного, сьогодні вранці здамо кров. Зрозумійте мене правильно: постраждала родина нашого начмеда, а від нього в нашому відділенні чимало залежить. Потім я подумала, що всі ви у мене молоді, здорові й красиві. Хіба не так? Невже вам буде шкода здати мінімальну дозу?
– Раз треба, то здамо, – пробасила кухарка.
– Спасибі вам, рідні. Я знала, я була впевнена, що ви мене підтримаєте, – посміхнулася Алла Іванівна.
– Я ніколи не здавала кров, – переляканим голоском сказала молоденька медсестра. – Я боюся.
– Дивись, яка в тебе група підтримки, – відповіла їй старша медсестра і звернулася до решти: – Швиденько одягаймося – і вперед!
Даша сиділа сама не своя. Їй треба було щось вигадати, щоб не йти здавати кров, і вона затрималася. Коли всі вийшли з кабінету, дівчина підійшла до завідувачки.
– Алло Іванівно, – тихо сказала вона. – Я не можу… піти разом з усіма.
– Присядь, – кивнула їй заввідділення і сіла за стіл навпроти. – Ти себе погано почуваєш?
– Так… Тобто ні… Загалом-то, так, – пробелькотіла Даша, не знаючи, що сказати.
– Заспокойся і розкажи, що сталося, – спокійно сказала Алла Іванівна й уважно подивилася на Дашу.
– Нічого. Нічого зі мною не сталося, – намагаючись утихомирити розбурхане від хвилювання серце, сказала Даша. – Просто я не можу здати кров.
– Якщо ти просто боїшся, то марно. З тобою будуть дівчата, поруч буду я. Хочеш, я буду тримати тебе за руку, і тобі не буде страшно?
– Я не боюся.
– Дашо, уяви, як я буду кепсько виглядати. Я ж пообіцяла, що ми всім колективом прийдемо. Ти ж бачила, що сьогодні прийшли навіть ті, хто був удома на своєму заслуженому вихідному.
– Я не можу бути донором, – набравшись сміливості, випалила Даша на одному подиху.
– Тоді поясни мені причину, і всі проблеми будуть вирішені.
– Я хворіла на недугу Боткіна, – збрехала Даша.
– Так би й сказала. Значить, так. Зараз же сідай у мою машину, заїдемо до тебе додому, заберемо амбулаторну картку і покажемо на пункті переливання крові.
Даші земля стала йти з-під ніг, а тіло миттєво обсипало жаром.
– Я… Я… Я не можу вам показати картку, – прошепотіла Даша, низько схиливши голову.
– Дарино, я хочу знати правду, – сухим тоном сказала Алла Іванівна.
Даша мовчала, готова ось-ось розплакатися.
