Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Якщо б я дійсно був іноземцем, то, певно, цей захват і ця промова викликала б у мене неабияку повагу.
— Зараз — до офісу! — повідомив він. — І, знову ж таки, прохання: всі питання — потім. Купа справ.
Офіс розташовувався в мальовничому куточку міста на самому схилі ріки і являв собою скляну споруду, на даху якої примостився невеличкий злітний майданчик.
— О! О? — вигукнув я, втративши мову. — А хіба…
Алекс не дав закінчити фразу, опустив очі долу і з гідністю вимовив:
— Це так… На майбутнє… І стрімко пішов коридором, більше не зважаючи на мене.
Ми зайшли в приймальню, і секретарка хутко підвелася зі свого місця:
— Доброго дня, Олексію Костянтиновичу!
Він кивнув, розчахнув двері з написом «Генеральний директор», жестом запросив мене увійти і, зачиняючи за нами двері, кинув секретарці:
— У мене весь день буде ось цей режисер з Німеччини, принесіть йому кави, чаю, печива — всього, що він захоче. А до мене запустите відвідувача. Я буду готовий за п’ять хвилин.
Я роздивився кабінет.
Він був схожий на вітальню в його будинку. На стінах висіли ті ж портрети, на столі — ті ж скульптурки. Я всім тілом поринув у глибокий шкіряний диван і загубився в його складках, мов тарган.
Алекс сів за стіл, погортав теки з паперами і втупив погляд у якусь товстелезну книгу, сторінки якої було скріплено залізними кільцями. Він гортав її швидко, але з неабиякою зосередженістю. Хитав головою, підносив ближче до очей, знову гортав. Нарешті він натис на кнопку виклику і промовив:
— Якщо Агата прийшла, я готовий.
За мить двері відчинилися і в них увійшла панянка в джинсах і кульчиком в носі.
Сіла навпроти.
Я нашорошив вуха, намагаючись заглянути їй через спину.
— Ну, це все мені не дуже подобається… — сказав Алекс, підсуваючи свою книгу до тієї Агати.
— Ну, босе, погляньте ще це! — І вона витягла зі свого полотняного наплічника такий самий фоліант. І Алекс хвилин на десять занурився в гортання сторінок.
Дівчина з трепетом чекала на вирок. Алекс незадоволено сопів і крадькома кидав на мене погляд: чи спостерігаю я за важливим процесом праці.
Я спостерігав, виявляючи неабияку зацікавленість.
— Ну тут… ось це… можливо… — нарешті промимрив «бос».
— Чудовий вибір! У вас дивовижний смак! Це — Візантія! Геніально, геніально! Браво! — затуркотіла дівчина. — Погляньте, який візерунок!
— Візерунок непоганий, — згодився Алекс. — Але, коли я був в Дубаї в готелі «Бурд жаль-Араб», я навмисно трохи відідрав шматочок шпалери від стіни, і знаєте, що помітив?
— Що?? — із захватом запитала дівчина.
— Що зі споду його посаджено на тканину! А ці зразки…
Ну що з ними буде за рік чи два?
— Якщо ваша ласка, я можу замовити такі ж з Еміратів, — улесливо промовила дівчина.
— Про це треба було думати одразу, а не підсовувати мені підробку! — суворо сказав Алекс.
— Ок, босе, виправлюсь! — спохмурніла дівчина.
Алекс зиркнув на мене і, певно, вирішив продемонструвати інший бік своєї багатогранної натури.
— Чай будеш? — поблажливо запитав він підлеглу.
— Та ні… Дуже дякую… — зніяковіла та.
— Ну, можеш іти, — дозволив Алекс. — Завтра давай на цей же час… І щоб без фокусів!
Дівчина кивнула, підвелася, згребла в наплічник фоліанти і вийшла з кабінету.
— Ось з ким доводиться працювати… — тяжко зітхнув Алекс.
— А в чому проблема? — вирішив з’ясувати я.
— Це — дизайнерка. Підбираємо шпалери для мого нового помешкання.
— О! А хіба вас не влаштовує ваш чудовий будинок?
— Влаштовує. Але я будую новий. Поруч із батьком та нашими друзями — за містом. Там ліс. Гарне полювання…
Ну і менше сумних спогадів…
Увійшла секретарка.
Мені вона принесла тацю з печивом і чаєм, Алексу — папери.
— Ну що там ще? — запитав він. — Тільки коротко — своїми словами. У мене обмаль часу.
Секретарка метушливо зашурхотіла паперами.
— Листи від громадськості, Олексію Костянтиновичу!
У принципі — дуже однотипні. От, скажімо… — вона дістала один лист, втупилась в нього і почала переповідати. — Звернення мешканців будинку номер дев’ять… Це там, де ми будуємо паркінг. Вони пишуть… м-м-м… що підземні роботи призведуть до руйнування їхнього помешкання, докладають висновки геодезистів. А це, — вона знову погортала папірці, - вимога припинити будівництво на об’єкті «шість-сімнадцять», мовляв, це історична пам’ятка — тут теж із висновком експертів… І… О! Навіть погроза…
А це, — в хід пішов новий папірець, — лист від клубу ветеранів з проханням залишити їм шаховий і дитячий майданчики… Ось ще: молодіжна організація вимагає припинити забудову історичного центру міста…
— Досить… — втомленим голосом сказав Алекс і кивнув мені: — Люди зовсім подуріли. Така вже натура. Ми щосили намагаємося влаштувати їм нормальне життя, а у відповідь… — він гірко посміхнувся. — Самі бачите… Суцільна невдячність.
Я співчутливо кивнув. Хоча знав: під одним з подібних листів стоїть і мій підпис…
— Так. На кожен лист прошу скласти відповідь! — сказав Алекс і замислився.
Секретарка розкрила нотатник і завмерла в очікуванні.
— Дорогі громадяни, співвітчизники, брати і сестри… — почав диктувати Струтівський. — Ні. «Брати і сестри» закресліть. Отже: дорогі громадяни, співвітчизники… Ваш лист… Або напишіть «звернення»… мало відповідну реакцію. Ми вдячні за вашу громадянську позицію і пильність.
Записали? Далі… Всі ваші вимоги ми уважно розглянули і цілком задовольнили. Дякуємо за вчасне реагування. Але помилки… Напишіть — «хиби»! Отже, хиби наших попередників часом не дозволяють нам щось змінити у вже затверджених проектах. Але обіцяємо, що разом, об’єднавши зусилля, ми дійдемо до… до… — він замислився, — до консенсусу… Ні. Ветерани цього не зрозуміють. Пишіть: до спільного рішення, яке влаштує всіх свідомих громадян нашої батьківщини.
Диктуючи це, він поглядав у мій бік, мовляв, чи добре іноземець розуміє суть сказаного. Я непорушно зберігав на обличчі приязну посмішку.
— Записали? Добре. Додайте пару фраз особисто від мене. Ну з тих, що ви пишете зазвичай…
— «Разом переможемо», Олексію Костянтиновичу?
— Ну до чого тут це? Це ми писали три роки тому! Зараз актуальне номер п’ять…
Секретарка напружилась, згадуючи «номер п’ять», і невпевнено процитувала:
— Здолаємо країну… ой, тобто руїну… разом?
— Ну так… Можете ще додати: «Тепло наших сердець — у кожну оселю!» Вони таке полюбляють. — І він, поглянувши на мене, пояснив: — Ми сентиментальна нація…
Секретарка вийшла виконувати завдання.
Алекс поглянув на годинник:
— Вибачте, тепер у мене особисті справи. Власне, головне ви бачили.
Його айфон видав кілька знайомих музичних пасажів.
— Вибачте, мене вже викликають, — сказав Алекс і додав, ще не натискаючи на клавішу відповіді: — Люблю Баха…
Як я зрозумів з розмови, його терміново викликали на партію в гольф.
Давши відбій, Алекс звернувся до мене:
— Вибачте, Віллі, ще раз, але туди, куди я зараз поїду, вас не впустять. Навіть зі мною. Це приватна зустріч, — він підвів очі до стелі, -…у верхах.
Я з розумінням кивнув:
— О, не переймайтесь, Алексе! В принципі, я обміркував концепцію. Варто було б ще зустрітися в неформальній обстановці, щоб поговорити про ваш вільний час, хобі і таке інше.
— Так, так, добре. Це ми можемо зробити увечері. Зазвичай вечір я проводжу в «007» — це ресторанчик за містом.
Якщо зможете, під’їжджайте туди годину на дев’яту. У мене там завжди замовлений столик. Побалакаємо про вічне…
Ми потисли один одному руки і разом вийшли з офісу.
Алекс сів до свого джипа, помахав рукою і відчалив.
Я пішов містом, міркуючи про побачене і почуте. Була лише третя година дня.
Не дуже пильна робітка у мого «клієнта», подумав я, принаймні сьогодні він обрав шпалери для свого нового помешкання.
Цікаво, чим його не влаштовує той палац…
