Бора - Вдовиченко Галина (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Бора слухняно повернула крила ворони на місце й відставила опудало вбік.
— До Севастополя перебралися, — знехотя відповіла Ганна Петрівна, — мама Володі там мала сестру, вже геть стареньку, після неї залишилася квартира.
— Ось як? — здивувалась Бора. — А якщо вони захочуть повернутися до Львова?
— Не захочуть. Вони назавжди туди виїхали. Заради морського клімату.
— То вони самі з Криму?
— Мама Володі з Севастополя, а тато з батьками — з Калуги. Чи з Саратова. Зараз вже точно не скажу. Батьки його батька потрапили до Львова ще до війни, а може, одразу після війни. Сюди їхній завод перевели…
— То ви їх давно знаєте?
— Дуже давно.
— А Володя де похований?
— Хто???
— Володя.
До сліз, до бурякового кольору обличчя закашлялась Ганна Петрівна. Мало не вдавилась. А коли прийшла до тями, коли повірила, що Бора справді нічого не знає, пояснила.
Він вирушив у подорож. На велосипеді. Поклавши собі за десять років проїхати не менше ста країн світу. А може, й жартував, хтозна.
Обличчя Бори пішло червоними плямами.
Вони немов змагалися, хто кого сильніше здивує.
— Ну так, — ще раз підтвердила Ганна Петрівна, порушивши мовчанку. — А ви звідки таку дурню взяли?
— А що я могла подумати?
— Та що завгодно! Але ж не таке! Ви що, документів на дім не бачили?.. Володимир такий впертий, та що ви! Може довго дозрівати, але якщо вже вирішив, все, немає сенсу пручатися — зробить по-своєму, будьте певні, хто-хто, а я це добре знаю. Стільки років поруч!
— А де він ночує?
Ганна Петрівна знітилась.
— Не знаю. Де доведеться. Хоч би й у полі. Він має таке спеціальне легке ліжко-намет, — і подумавши, додала: — У напрямку до Непалу збирався вирушити.
— Але щось же він говорив? — не здавалася Бора. — Якось пояснював? Свої наміри, свій вчинок він мусив якось пояснити.
— Ну що казав? Я, казав, землі не бачив…
— Якої землі?
— Планети.
— То що він — зовсім зник і не дається чути?
— Слухайте, як захоче з вами спілкуватись, дасть якось знати.
— То він сюди колись повернеться?
— Чого б він тоді будинок вам залишав?..
Ганна Петрівна забрала зі столу навіть цукерничку, залишила букет хризантем і тацю з яблуками та абрикосами. У дверях озирнулася.
— Бачили у коморі Бору?..
Бора дивиться на все око, нічого не розуміючи.
— Керамічні літери бачили?
— Н-ні… Що за літери?
— Оце, казав, запитаєш, чи вона погодиться. А тоді поклич майстра, нехай над входом у віньєтці вмурує назву — «Бора», — Ганна Петрівна обвела кухню прискіпливим господарським поглядом — перевірила, чи достатньо чисту залишає територію після себе, і на прощання зауважила: — Про острів Бора-Бора говорив.
— Що за маячня? — Бора знову потягнулась до ворони, намацала кнопку. — Це ж… посередині Тихого океану. Он на карті у вітальні подивіться.
Ганна Петрівна глянула на Бору чи то з осудом, чи то зі співчуттям — і вийшла, нічого не сказавши.
Дощ шкрябався у шибку, немов Кіцмань ледь чутно випускав, прибирав та знову випускав дрібні кігтики. А тоді почалася злива, встала за вікном з шипінням сірою холодною стіною.
— …Їх було восьмеро у Ноєвому ковчезі, — зауважив Іван Іванович, — саме восьмеро.
Про число «вісім» ніхто не знав: ні Бора, ні Лідія, ані Гордій, тим більше, діти не знали — Божка та Митрик, а Ганна Петрівна озвалась: я знаю. Бора з Лідією перезирнулись.
— Сімейство Ноя врятувалось, — далі вів Іван Іванович, — щоб почати новий відлік історії. І це не казка, не легенда, це факт, який залишився в усіх релігіях світу. Люди, які знищили гармонію у своїй душі, загинули. Вісім, саме вісім — знак безкінечності! — врятувалися. Люди отримали ще один шанс щось важливе зрозуміти і виправити.
— А нас теж вісім! — Божка обвела поглядом усіх. — Я, Митрик, Бора, Гордій, Лідія, Іван Іванович, Ганна Петрівна, Кіцмань…
— Тоді дев’ятеро, — усміхнувся Гордій. — Бо моя Альма теж тут.
— Тварин не лічать, — зупинив їх Іван Іванович. — До Ноєва ковчега входили, як відомо, кожної тварі по парі, але людей, власне, було восьмеро: Ной з дружиною та сини з дружинами.
— Хто тоді восьмий? — не вгамовується Божка.
— Боро, — каже Гордій, — а у тебе в романі теж своєрідний всесвітній потоп?
— Ну… так. Кінець старого світу — початок нового.
— І до чого там люди прийдуть після усіх втрат?
— Одне одного набудуть. Усе почнеться спочатку.
— А давайте, — втрутилась з пропозицією Божка, — давайте влаштуємо вечір чесних відповідей. На будь-яке запитання присутні мають відповісти чесно. Або не відповідати взагалі. Сьогодні запитуємо Гордія.
— Знову гра? — усміхається він. — Чому ми постійно граємо, як діти?
— Тому що… — починає Божка і починає накручувати пасмо на вказівний палець. — Тому що у грі ми правдиві, у грі ми такі, які ми є. Іване Івановичу, починайте.
— Гордію, — миттєво озивається Іван Іванович, — чого ви не любите?
— Може, краще я запитання ставитиму?
— Ні, — втручається Божка. — Сьогодні ви відповідаєте. Якщо не хочете відповідати, кажіть: наступне запитання!
— Хм. Спробую. Чого не люблю? Не люблю, коли уся пара йде у свисток.
— Стоп, — каже Божка. — Не зрозуміла. Перепитувати й уточнювати можна. Коли пара йде у свисток?
— Коли язиком помотлошать-помотлошать, покричать-покричать і нічого-нічогісінько не зроблять.
— Ага, — погоджується Божка. — Добре. Далі.
— Коли немає вибору, не люблю.
— Ти завжди говориш правду? — вступає Бора.
— Не завжди, — відповідає Гордій не одразу.
— Ти коли-небудь плачеш? — підхоплює Лідія.
— Наступне запитання.
— Чому ви пішли з роботи? — це вже Іван Іванович. — Якщо не хочете, не відповідайте.
Мовчить Гордій. Зараз скаже: наступне запитання, думає Бора. А ні, починає відповідати:
— За офіційною версією — скорочення штатів, за неофіційною — зловживання алкоголем.
— А насправді?
— А насправді — побився з босом.
— Та ну! — не вірить Божка.
— Кажу, побився. Натовкли пики один одному. Просто на робочому місці. У його кабінеті.
— Я завжди думала, що боси битися не вміють, — дивується Бора.
— Мій екс-бос, виявляється, вміє. Приємно здивував на прощання.
— Може людина докорінно змінитися?
— Ще й як може.
— Які ваші плани на майбутнє?
— Подорож світ за очі.
— Та що це з усіма! — втручається Бора. — Куди усіх несе?..
Колективне інтерв’ю зупиняє телефонний дзвінок. Це Світлана з Італії. Лідія простягає Івану Івановичу мобілку:
— Це вас.
— Дякую, — каже Іван Іванович, і через декілька секунд, протягом яких усі намагаються зробити вигляд, що вони не прислухаються, повторює так само розгублено: — Дякую. Дуже дякую.
І віддає телефон Лідії.
— Що? — каже Лідія.
Іван Іванович проводить долонями по волоссю вгору.
— У мене, друзі, сьогодні день народження. І моя донька про це пам’ятає.
— Двадцять хвилин! — каже Ганна Петрівна, рішучо підводячись. — Рівно двадцять хвилин — і я подаю на стіл смажені пиріжки зі сливами, — вона обсмикує свою синю плетену кофтину і поспішає на кухню.
— Максимум — півгодини! — обертається у дверях.
— Гаразд, — каже Бора, — а я зроблю сільські канапки!
— Во-во! — згадує Божка. — Такі, як ваша бабуся робила. Від першого дня нашого знайомства обіцяєте. Майже три тижні чекаю.
— Ми що, лише три тижні знайомі?
— Цілих три тижні, прикиньте!
І починається суєта: стелять білу скатертину на стіл, несуть тарілки з кухні, ріжуть хліб на канапки… Альма на килимку біля виходу кілька разів міняє положення і починає скавучати, щоб її випустили надвір. Кіцмань гасає по хаті, як навіжений.
Дзвонить мобілка Лідії, знову кличуть Івана Івановича. На цей раз його вітає син, коротко й стримано. Мабуть, сестра попередила.
А Ганна Петрівна вже несе смажені пиріжки, і вечір складається чудово, а коли Лідія дві години потому, постеливши малому на розкладачці у своїй кімнаті, проходить через вітальню з халатом та піжамою у руці до ванної, Іван Іванович зупиняє її проханням:
