Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— А слава моя, Мартохо, вже нехай тут у Яблунівці без мене поіндичиться й поприщиться.
— Як то слава поіндичиться без тебе? А коли хтось привласнить, що потім не відбереш?
— Як без мене? А так: я там, а вона тут. Нехай вона поверх дерев ходить, хай через голови плює і кривим оком ні на кого в колгоспі не погляне. Хай моя слава тут без мене заверне собі ніс, хай гне кирпу, хай хвоста розпускає. І хай навіть думає, що вона одна сорока білобока.
— Ой, Хомонько, це ж вона так розбеститься без тебе, так розволочиться!
— І що — хай від неї відпочину, а вона від мене передихне. Хай іде до Будинку культури й несе свою голову, як гуска. А здибається з директором школи Кастальським, то хай покиває головою, наче кобила в спасівку. А побачить голову колгоспу Дима, хай дметься, як жаба проти вола.
— Вкрадуть,— жахалась жінка,— й проциндрять. Чужі люди твою славу в буфеті проп’ють чи повезуть в Одесу й там на Привозі втридорога продадуть. Тоді вже ніколи не побачиш, як твоя слава величається, наче сучка в човні. Ще не пізно тобі, Хомо, схаменутись і передумати.
— Передумати? Багато я думав, щоб передумувати. Болить мені доля тих в Америці, що у великому судні та на самому дні. Чом не поїхати? Щоб не сказали, що я лиш до себе горну, що я свою славу взяв — та й прав, що моя слава лиш собі править.
— Ось у Великому Вербчому, або в Сухолужжі, або в Чудвах...
— Та годі я Чудвами! — гримнув Хома. Й Мартоха не впізнала свого чоловіка. Отож був досі грибок маслючок, що крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, а тут... А тут роздало його вшир, підняло вгору, в очі налляло вогню, на губи поклало справедливий гнів. І знову гримнув Хома:—То камінь сам собі належить чи пеньок. А вже навіть трансформаторна будка собі не належить. А я, Мартохо, належу людству й часові, то яке маю право ховатись?
— Коли ж тебе, Хомо, в дорогу збирати — до того Білого дому?
— Поволеньки збирай, а збереш — от і поїду,— мовив Хома, беручись за ложку й сьорбаючи страву.
А Мартоха хоч іще й нівроку жінка, та стала мінятись хутко від переживань. Пожаліснішали в неї очі, наче їм у світ за очі; а бровенята її скидались на тих двох настраханих зайчиків, які мимоволі біжать понад озерами її очей, бо літати в них немає чим. А в погляді всяких думок налилось — хай і вороги, видко, таких думок не знають безнадійних. Зітхнула Мартоха — й зітхання її здалося схожим на сухий пісок, із якого бича не вкрутиш.
Ой, Америко, Америко, хоч сядь та й руки склади, хоч сядь та плач, хоч стань та реви!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
де мовиться про появу у Яблунівці робота Васі, який має замінити Хому на тваринницькій фермі, наводяться зразки його науково-технічних лайок, а також аргументованим дідівським способом доводиться його чоловіче достоїнство
Подеколи автор ловить себе на думці, що все-таки добився до Яблунівки з нечистими намірами. Відкидає цю думку, щоб згодом, дивися, знову зловити себе не на якійсь іншій думці, а таки на цій самій. І нечисті наміри — не просто в тому, щоб пожити в селі та ближче зійтися з Хомою, а насамперед у тому, щоб викрасти найсвіжіші факти з його життя, попаразитувати на його почуттях і думаннях, як капустяна тля паразитує на капустяному листку, і вже згодом життя і діяння позиченого чоловіка показати перед читаючим загалом од свого імені. Наче Хомі руки відняло й він не годен узятися за перо, щоб із самобутнім іскрометним гумором, послуговуючись призмою свого магічного реалізму, самому розповісти про себе!
Почуваючись нишпіркою, підглядачем, котрий і через замкову щілину не посоромиться зазирнути, почуваючись злодієм, котрий здатен поцупити все, що легко лежить (а факти з життя Хоми Прищепи вже так, здається, легко лежать, що кожен безкарно може зазіхнути на них!), автор усе ж таки почувається нишпіркою, підглядачем і злодієм особливого, так би мовити, сорту. Привласнюючи, він прагне привласненим багатством поділитися з усіма і в цьому бачить свій вроджений, а згодом і розвиненні! альтруїзм. Тобто він не ховає Хому за лаштунками сцени, а, навпаки, виводить старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок» на авансцену історії і що при цьому не забуває себе, то вже даруйте цю слабкість, характерну чи не всім. Інакше б ця розповідь подеколи не скидалась на медаль, де обидві сторони — лицьові: на одній лицьовій стороні — Хома, на другій — автор!
Можете й посміятись: подеколи здається, що Хома — то насправді сам автор, тільки в іншій іпостасі. В тій іпостасі, що багата Мартохою й спогадами про спекулянтку Одарку Дармограїху, що має десь у близьких чи далеких мандрах бойового побратима Дмитра Волосюка, а в Яблунівці названого синочка Хому Хомовича, котрий, щоправда, вже з деякої пори не Хомович... У тій іпостасі, що знається з дідами Гапличком та Бенерею, що любить смикнути чарчину в чайній у буфетниці Насті, що зберігає спогади про незабутнього яблунівського бухгалтера Петра Зосимовича Вараву, про котрого в цьому світі щодня нагадують очі породистої корови, на яку обернулась породиста телиця... Гай-гай, а що вже тоді казати про лексику, про думки, про манеру вислову, коли автор не годен втямити — де його добро, а де багатство Хоми, де своя приказка, а де позичена!
Цей відступ — щире зізнання, документ душі, і, маючи на руках такий документ, якийсь літературний сутяжник зчинив би галас про плагіат, про наслідування, про злодійство, написав би до редакцій багатьох газет, звернувся б до Всесоюзного агентства авторських прав. На щастя, Хома Прищепа не з таких сутяжників. Скільки обкрадай — однаково не обкрадеш, зостанеться. І не просто зостанеться, а й побагатшає яблунівський колгоспник, а й для інших нишпірок і підглядачів стачить його життя!..
Чи не помічали ви такої дивної дивини... Ось має з чоловіком, наприклад, статись пригода — одружиться він чи в лікарню ляже, одержить урядову нагороду чи полетить із високої посади. Так от, цей чоловік ще сам не знає про свою завтрашню долю, ще, можливо, тільки здогадується підсвідомістю, а довкола все вже відомо до найменших подробиць! Отож іще не встиг Хома Прищепа в своїй хаті розімкнути вуста після великого свого історичного мовчання й не встиг іще обізватись до Мартохи, як село вже знало, що він має їхати до Америки!
Поїхати до Америки, як відомо, не штука. А хто ж тебе, чоловіче, на роботі замінить, хто замість тебе на фермі коло худоби ходитиме — ось у чому штука! З тієї самої Америки, може, хтось прибіжить і вхопиться за твої вила — Джон чи Джозеф, Петерс чи Джордж?
А без Хоми яблунівській тваринницький фермі хоч живцем у домовину лізь. Але як зуміти долю свою загнати на слизьке, щоб перехитрувати її, щоб не було так: чи совою в пень, чи совою в дуба, а все сові буба! Як? І вже в тумані бачилось яблунівському правлінню, як біда на біді їде, бідою поганяє, тобто: завалений план по тваринництву їде на такому самому заваленому плану по кормах та комбікормах.
І прошелестіло по Яблунівці, як шелестить вітер за пазухою в української тополі: ш-ш-ш-ш...
І вдруге прошелестіло по селу, як шелестить вітер побіля розквітлої калини: ш-ш-ш-ш...
І втретє прошелестіло скрізь, як шелестить вітер-пройди- світ побіля скирти соломи: ш-ш-ш-ш...
А шелест цей на мову людську слід перекласти так: на яблунівській фермі замість старшого куди пошлють Хоми Прищепи працюватиме робот. І не робот учорашнього дня. І не робот нинішнього дня. А робот майбутнього.
Звісно, увагу авторську прикуто до Хоми й до його майбутньої поїздки до Америки, але було б несправедливо, якщо забути про робота. Скажемо, що з району він прибув рейсовим пошарпаним автобусом — тим самим, у якому не так давно сільська самогонниця Вівдя Оберемок із італійської «Мессаджеро» чи то з французької «Оррор» вичитала про викрадення Хоми. З певних міркувань робот був замаскований під звичайного подільського дядька, а тому нічим і не відрізнявся від дядьків, що їхали в автобусі. Зійшовши на зупинці в Яблунівці, робот зупинився, розглядаючись довкола. На круглій, мов закіптюжений казанець, голові робот мав кепку-восьмиклинку з пиптиком у центрі. Зодягнений у рубчиковий піджак, штани мав коричневого вельвету. Штани бульбашились на колінах, скидаючись на два гігантські парашути космічного призначення. Черевики мав збиті на передках і зчесані на каблуках. Очі схожі на два живі уламки небесної голубизни.
