Елементарні частинки - Уельбек Мішель (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗

Трохи згодом Мішель підійшов до пастора, який збирав церковне начиння. «Мене дуже зацікавило те, про що ви щойно говорили…» Служитель Господа привітно посміхнувся. Тоді Мішель розповів про досліди Асе та парадокси взаємодій елементарних частинок: коли дві частинки з’єднуються, вони утворюють єдине ціле, «мені здається, що це те ж саме, що і ваш сюжет про єдину плоть». Посмішка пастора трохи перекосилася. «Я хочу сказати, — жваво вів далі Мішель, — в онтологічному плані в гільбертовий простір можна вивести новий вектор єдиного стану. Розумієте, про що я кажу?» — «Авжеж, авжеж, звичайно, — пробурмотів служитель Божий озираючись. — Пробачте, — різко кинув він і обернувся до батька нареченої. Вони довго тиснули один одному руки, обіймалися. «Дуже гарне богослужіння, просто чудове», — з почуттям вимовив фінансист.

— Ти не залишився на святкову вечерю, — нагадав Брюно. — Мені там було трохи ніяково, я ж нікого не знав, а втім, то було моє весілля. Мій батько дуже запізнився, але все ж таки він приїхав: він був погано поголений, краватка з’їхала набік, він виглядав точнісінько, як старий розпусник. Я певен, що батьки Анни хотіли б іншого зятя, але що вдієш, до того ж вони ліві буржуа–протестанти, попри все це, вони з певною повагою ставилися до освічених людей. До того ж я — агреже [22], а вона мала право викладати лише в середній школі. Та найжахливішим було те, що її сестра була дуже чарівною. Вона була дуже схожою на старшу, і груди в неї теж були, що треба, але обличчя — зовсім інше, дуже миле. Одразу й не збагнеш, у чому різниця. Скоріше за все, річ у домірності рис, у деталях. Важко сказати…

Він ще раз зітхнув, налив у свою склянку.

— Своє перше місце я здобув у вісімдесят четвертому, в ліцеї Карно, у Діжоні, то був початок навчального року. Анна була на сьомому місяці. Ми обидва викладачі, культурне подружжя, всі умови для нормального життя. Ми найняли помешкання на вулиці Ваннері, за два кроки од ліцею. «Наші ціни не можна порівнювати з паризькими, — сказала дівчина з агенції. — Життя в нас теж далеко не паризьке, але ви побачите, як тут весело влітку, багато туристів, а під час фестивалю барокової музики багато молоді». Барокова музика?..

Я одразу зрозумів, що проклятий. Що життя «далеко не паризьке», на це мені було начхати, у Парижі я був постійно нещасливий. Просто я жадав усіх жінок, окрім власної дружини. У Діжоні, як у будь–якому провінційному місті, багато чарівних дівчат, це ще важче, ніж у Парижі. В той час мода дедалі ставала все сексуальнішою. Це було нестерпно, всі дівчата зі своїми личками, коротенькими спідничками, смішками. Я бачив їх щодня на заняттях, бачив опівдні в «Пенальті» — барі, що поруч з ліцеєм. Вони базікали з хлопцями, а я йшов обідати зі своєю дружиною. По суботах я знову бачив їх: після обіду на торгових вуличках — вони купували шмотки і платівки. Я був з Анною, вона розглядала дитячий одяг, її вагітність тривала добре, і вона була неймовірно щаслива. Багато спала, їла все, що заманеться; ми більше не кохались, але, здається, вона цього навіть не усвідомлювала. Під час занять з підготовки до пологів вона подружилася з іншими вагітними, виглядала товариською та симпатичною, з нею було легко. Коли я дізнався, що очікується хлопчик, я був жорстоко вражений. Все одразу складалося дуже погано. Мабуть, така вже була моя доля — переживати найгірше. Я мав би радіти, мені було всього двадцять вісім, а я відчував себе мерцем.

Віктор народився в грудні; я пам’ятаю його хрещення у церкві Сен–Мішель, то було дуже хвилююче. «Хрещені стають живим камінням для побудови духовної будівлі, задля святого служіння Господові», — мовив священик. Віктор лежав у сорочечці з білих мережив, весь червоний, зморщений. Це було колективне хрещення, як у перших християнських церквах; там було з десяток родин. «Хрещення приводить людей у Церкву, — провадив священик, — усі ми члени тіла Христового». Анна тримала хлопчика на руках, він важив чотири кіло. Був дуже спокійним, не кричав. «Чи відтепер, — питав священик, — ми не стали так само близькі одне до одного?» Батьки почали переглядатися, здається, з деяким сумнівом. Після цього священик тричі полив голову сина святою водою; потім помазав її єлеєм. Ця ароматна олія, освячена єпископом, символізує дар Святого Духа, пояснив священик. Після цього він звернувся безпосередньо до малюка. «Вікторе, — мовив святий отець, — тепер ти став християнином. Через це помазання Духа Святого ти прилучився до Христа. Відтепер ти розділяєш його пророчу, священицьку, царствену місію». Усе це мене так вразило, що я навіть записався до групи «Віра та Життя», яка збиралася щосереди. Ці збори відвідувала одна молода кореянка, дуже вродлива, мені одразу захотілося трахнути її. Це було нелегко, вона знала, що я одружений. Одного разу, в суботу, Анна запросила всю групу до нас, кореянка сиділа на канапі, на ній була коротка спідниця, і весь вечір я витріщався на її ноги, проте ніхто нічого не помітив.

У лютому Анна разом з Віктором поїхала на канікули до своїх батьків; я залишився в Діжоні сам. І зробив чергову спробу стати справжнім католиком; лежав на своєму матраці «Епеда» і, потягуючи анісовий лікер, читав «Містерію про святих праведників». Який він чудовий, цей Пегі [23], просто блискучий, але під кінець навіть він увів мене в цілковиту депресію. Всі ці балачки про історію гріха, відпущення гріхів, Бог, що радіє покаянню грішника більше, ніж тисячі праведників… хотів би я бути грішником, але в мене не виходило. Мені здавалося, що в мене вкрали молодість. Усе, чого я бажав, так це давати молоденьким шльондрам з їх пухкими губками посмоктати мій член. На дискотеках було багато губатих шльондр, кілька разів за час відсутності Анни я заходив у «Slow Rock» і в «Пекло»; але вони йшли з іншими, а не зі мною, смоктали не мій, а чужі члени; і чорт забирай, я не міг більше цього терпіти. Саме тоді настав період розквіту «Рожевого мінітеля», навколо якого був загальний бум, і я цілими ночами просиджував підключеним до нього. Віктор спав у нашій кімнаті, він добре спав, у нього ж не було цієї проблеми. Коли прийшов перший телефонний рахунок, я страшенно перелякався, дістав його з поштової скриньки і прочитав дорогою до ліцею: чотирнадцять тисяч франків. На щастя, в мене ще зі студентства збереглася ощадна книжка, і я все перевів на наш рахунок, Анна ні про що не дізналася.

Бажаєш нормально жити — поглянь навколо. Поступово я став помічати, що мої колеги, викладачі ліцею Карно, дивляться на мене без злості та глузування. Вони не бачили у мені суперника; ми робили одну справу, я був одним зі своїх. Вони навчили мене буденно сприймати речі. Отримав водійські права, почав цікавитися каталогами «КАМІФ» [24]. Коли прийшла весна, ми часто проводили післяобідні години на галявині у Гільмарів. Ця сімейка мешкала у доволі потворному будинку на Фонтен–ле–Діжон, але там була дуже гарна галявина з деревами. Гільмар був учителем математики, ми з ним викладали приблизно в одних і тих самих класах. Він був довготелесим, сухорлявим, сутулим, із світлим, трохи рожевим волоссям та обвислими вусами; чимось був схожий на німецького бухгалтера. Він з дружиною готував барбекю. Наближався вечір, ми розмовляли про канікули. Настрій у всіх був грайливий; зазвичай там збиралися чотири–п’ять пар викладачів. Дружина Гільмара працювала медичною сестрою, вона мала репутацію супершльондри; коли вона сідала на галявину, кожен міг побачити, що в неї під спідницею немає нічого. Свої канікули вони проводили на мисі Агд, у секторі нудистів. Я також вважаю, що зони відвідували сауну для парочок на майдані Босюе, принаймні до мене доходили такі чутки. Я ніколи не насмілювався говорити про це з Анною, але мені вони здавалися симпатичними, в них збереглися соціал–демократичні схильності — які цілком відрізняються від тих хіпі, що в сімдесятих невідступно товклися навколо нашої матері. Гільмар був гарним вчителем, він завжди не вагаючись залишався після занять, щоб допомогти учню розібратись у складній задачі. Гадаю, він не відмовляв у допомозі й інвалідам.