Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Може, ви в ній закохалися? — зашуткувала художниця. — І тому вам усі греки поетичні?
— Ет!.. — комічно одмахнувся рукою професор. — Попросту бачу поетичність, через те й кажу, що це — поезія... А ото ще, пам’ятаю, бачив я раз, як на горі сидів один тутешній грек з фесом на голові... Так сидів він у такій мальовничій позі і мав таке обличчя, що мені зараз нагадалися клефти і їх пісні, що іноді — лицарсько-гайдамацькі, а іноді — лицарсько-трубадурські... І я зовсім легко вірю, що отой мій грек... а він простий крамарчук... потрапить складати такі самі гарні пісні, які є в клефтів... Ах! От іще згадав про грецьку народну поезію: недавнечко я й сам пізнав од наших хазяїв одну співанку... простенька вона, а скільки в ній колористичності! —
ХарсЕт6хє?і/’ то атоца аои
То цоаХо|іиро5ато
ПоіЗ (і’ехаїїє ухюикє-ухюикє,
Tov vo^v |яп) х’?Хааа то
...Один із моїх приятелів Шмідтів переложив се по-ро-сійськи он як:
О, дай вкусить с прелестных уст Цветок благоуханный,
Который свёл меня с ума Улыбкой непрестанной...
— А один раз бачив я, як наш господар пив вино на балконі над морем і сперечався про щось... не скажу, може, навіть і грубо лаявся... Так я аж заглядівсь на нього! Сердиться, маха руками, стука кулаком об стіл, щось белькоче. Скажете, це дуже неелегантно? Ну, а повірте, що збоку на це дивитися — виходить любо! Бо жести його — такі вимовні і красиві!.. Він піднімає серед спору свою чарку і випиває — то й це виходить у нього так елегантно, що аж ефектно!.. Чую, кричить він щось, кричить сердито, мабуть, лається... — так що ж мені робити, коли я раптом виразно розчуваю з-посеред його сердитої мови одну прекрасну, дуже архаїчну, ще аж гомерівську граматичну форму! Такої форми не було вже й у аттицькому наріччі, бо вона й там уже затратилася; але, бачимо, вона ще й досі в живій мові Малої Азії не вимерла!.. Чую сей античний архаїзм, що знаю його тільки з «Іліади» та «Одіссеї», та й почуваю себе самого — варваром, а того грека — елліном... А на фоні тієї сцени — голубе море...
— Вибачайте, професоре, що вас переб’ю, — з тонким усміхом перервала його патетичну мову художниця, — тільки ж, хоч і я саму себе вважаю за людину естетичну, в мені не викликають греки такого самого екстатичного подиву, який викликають вони у вас... Ой, глядіть, чи справді не закохалися ви в своїй грекині, що дивитеся на всіх греків з такою надмірною ілюзією!.. Та, може б, ви згадали собі одну пародію Кузьми Пруткова, яка повинна вас трохи розхолодити!..
Вона витягла з шафи книжку і, одшукавши те, що хотіла, почитала:
Спит залив. Эллада дремлет.
Под портик уходит мать
Сок гранаты выжимать.
Зоя! Нам никто не внемлет!
Зоя! Дай себя обнять!
Зоя! Утренней порою
Я уйду отсюда прочь...
Ты смягчись, покуда ночь!..
Зоя! Утренней порою
Я уйду отсюда прочь!
Пусть же вихрем сабля свищет!
Мне Костаки не судья:
Прав Костаки — прав и я!
Пусть же вихрем сабля свищет! Мне Костаки не судья!..
В поле брани Разорваки Пал за вольность, как герой...
Бог с ним! Рок его такой!
Но зачем же жив Костаки,
Когда в поле Разорваки Пал за вольность, как герой?!
Видел я вчера в заливе Восемнадцать кораблей:
Все без мачт и без рулей...
Но султана я счастливей!
Лей вина мне, Зоя, лей!
— Хіба не здається вам, що отой ваш п’яний пластичний грек, про якого ви були оповідали мені з таким пафосом, страшенно нагадує оцього Разорвакі? — додала Петрова, прочитавши ці вірші.
— Ганно Володимирівно! — з комічним жалем розсміявся Лаговський. — Нащо ви мої поетичні ілюзії силуєтеся розвіяти?
— Вам не завадить трохи позбутися ілюзій, — дражнилася художниця. — Я й сама тямлю, що поетова фантазія — це наче місячне сяйво, що як упаде на побите скло та на смітник з бур’яном, то людині вночі здається, ніби перед нею алмази, й діаманти, й перли, розсипані серед чудового, чарівного квітника. Та воно добре так буває марити на один момент... нехай на один вечір... ну, а цілий вік жити поетичними ілюзіями на смітнику, ідеалізуючи собі той поганенький смітник... ні, вибачайте! Це «собі дорожче коштує», як мовлять крамарі... Раніше чи пізніше, вже хоч би й через сморід, ви ж догадаєтеся-таки, що смітник є смітник, а не той рожевий поетичний квітник, на якому феї мали порозсипати алмази та перли; тому-то треба іноді заздалегідь розвіяти свої ілюзії, розвіяти їх з цілою свідомістю та й оглянутися навкруги тверезіш... Я до вас маю велику симпатію; признаюся про це щиро — через те й дозволяю собі самовільно застерегти вас, що смітник завжди є тільки смітник...
— Що таке вам зробили Андропули, що ви їх звете смітником? — смутно спитав Лаговський.
Художниця засоромилася і взяла Лаговського за руку.
— Я не спеціально про Андропулів кажу, — щиро пояснила вона, — я їх не знаю, і вони можуть собі бути дуже непогані люди, хоч, напевне, без тієї надто великої поезії, яку ви в них догляділи. А я, бачте, тільки взагалі хотіла порадити вам, щоб ви не переборщували, ідеалізуючи тих людей, котрі вам сподобаються... бо з надмірної ідеалізації виходить тільки надмірне розчарування, а це вже річ, яка не завжди легко й безболюче минається для душі людської... Ну, звісне діло, для вас нема ще жодної грізної небезпеки, коли ви, сподобавши собі тепер скількись греків, берете та й ідеалізуєте цілу грецьку націю; бо хоч би вам і довелося, може, на тій нації сильно колись розчаруватися, то таке розчарування не буде ще для вас дуже гіркою і дуже тяжкою річчю: будь-що-будь, грецька справа не глибоко, мабуть, запала в вашу душу... вона для вас справа стороння, далека. Але подумайте, яке страшне горе ви почуватимете, коли переконаєтеся, що, наприклад, оті Шмідти, яких ви так ідеалізуєте, зовсім не ідеальні люди?! Не думайте, буцім я хочу вам сказати щось погане проти Шмідтів! Ні! Бо що ж тії Шмідти?.. Знаю я їх давно: люди з них — як люди: не кращі та й не гірші од загалу людей... ну, а коли вони до того люблять вас, то чому б справді не приятелювати вам з ними?.. Але я бажала б тільки порадити вам, щоб ви ані їх, ані інших людей не ставили ні сіло ні впало на високий п’єдестал, а щоб одразу придивилися до них з більшою критичністю. Це ж і для них безпечніш, бо з п’єдесталу легко полетіти й розбитися...
Лаговському не любо було слухати все те, що хоч трохи вимірено було проти Шмідтів. Незабаром він попрощався з художницею і пішов додому.
XVII
Молоді Шмідти ще не повернулися з гостей додому од туапсинського пана голови, коли професор повернувся до хати. Здається, нікого й з Андропулів не було вдома: була са-ма-но служанка Амалія, та й та Лаговського не побачила, як він прийшов. Уже посутеніло. Він став серед Володимиро-вої хати. Тиша в хаті була така, що аж у вухах чулося якесь бреніння. Порожня світличка, без своїх пожильців — Шмідтів, виглядала і мовчазно, й понуро, й сиротливо.
Професор постояв, постояв... Вечірнє місячне сяйво, ще бліде, а не ярке, смутно заглядало в вікна... Перший раз за весь час свого побуту в Туапсе серце йому вколола самота. Він так уже звик був, працюючи навіть сам на сам у своїм покоїку, знати, що тут поблизу, в сусідніх покоях, сидять його молоді приятелі, — так до сього звик, що тепер, глядячи на порожню Володимирову кімнатку, радніший був з нудьги утекти геть звідси та й піти посидіти навіть у неінтересного голови в гостях, аби не залишитися тут самотою. Та подумавши трохи, Лаговський таки не пішов з дому нікуди, а увійшов до себе, зачинив двері та й, не запалюючи світла, ліг на ліжку. Він на половину роздягся й роззувся... лежав і думав.
Думав він про художницю. «Добряча з неї людина, — міркував він, — та не розуміє вона людей: ані мене, ані Шмідтів. Мене — бере та й ідеалізує, а проти Шмідтів має, либонь, якесь особисте невдоволення...»
