Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗
3
У квартирі нікого не було: Бембі поїхала за місто, до приятеля. Лис жила в Наді; дуже любить маму, нікого так не любить, як її; Степанов пішов до себе в майстерню, вийняв із шафи дві сорочки, джинси, кросовки; страшенно не любив збиратися в дорогу, неодмінно забуде щось важливе, а зайве покладе в чемодан; подзвонив Зіті; смішна, гарна й добра людина.
— Як у тебе сьогодні справи, Буратінко?
— Як завжди. Будні, Митю, скучаю; про вас думаю.
Степанов давно не дзвонив Зіті; здивувався; здається, раніше вона мене називала на «ти», терпіти не міг одностороннього «ти», щось у цьому є від темного панства.
— З якого часу ти мене на «ви»?
— Я завжди вас так називала.
— Чорт побери, не може бути…
— Правда. Ви просто не звертали уваги… А можливо, раніше називала на «ти», не пригадую… Я ж вас забула. Скучаю й забуваю, забуваю й скучаю…
— Невже? — він усміхнувся. — Я тебе в Будинку кіно з таким красенем бачив — просто сили нема. Атлет з широкими плечима.
— Коли ж це?
— Та з місяць тому.
— А ви з ким були?
— З чоловіками, — Степанов зітхнув. — Пив вино і про тебе розповідав.
— Так я й повірила.
— Ви, жінки, якусь дивну вдачу маєте: чим більш розпущені, тим зліше на нас бочки котите. Мовчала б ти, Зітулю, гріх.
— Хочете, щоб я до вас приїхала?
— Хочу.
— Треба помити кухню?
— Влучила в десятку. Та й заразом складеш мені чемодан.
— А ви куди?
— Недалеко.
— Знову на півроку зникнете?
— На тиждень.
— Так я й повірила. В такому разі атлетів з широкими плечима не згадуйте. Самі зникаєте без упину, а мені, бідолашній, дорікаєте… Ви сам?
— Ні. З дітьми і з мамою.
Зіта засміялася.
— Добре. Їду.
— У тебе гроші є?
— Немає.
— Позичити можеш?
— Спробую. А що треба?
— Купи чогось у кулінарії.
— Я дівчина безініціативна, ви мені вказівки давайте.
— Бурякових котлет купи. А коли є льодяна, тоді взагалі у нас буде чудова вечеря.
«Хороша людина, — знову подумав Степанов, поклавши трубку. — Їхнє покоління краще, ніж наше, легше, чи що, безпечніше. Ми запрограмовані на діло. А може, це правильно? Може, тривожно, що вони такі легкі й безпечні? Звідки це? Як звідки, — заперечив він собі, — від спокою. Війни не знали, карток на хліб і на черевики, страшних ночей не знали, коли ніхто не відав, чи буде ранок; конур у комуналках теж не знали, де один коридор, двадцять жильців і дві плитки, чергу на які розписано, і на ванну кімнату, а біля туалетів справжні баталії розігрувалися…»
Степанов якось коли ще був живий його, друг Режисер, — прийшов до нього в студію на Лихов провулок і попросив підібрати московську хроніку, починаючи з сорок п’ятого року: вулиці, ресторани, будинки, театри, магазини, квартири. Дівчата з монтажного цеху працювали два дні, приготували п’ять коробок; Степанов і Режисер зачинилися в маленькому задушному залі, переглянули матеріал і довго потім сиділи мовчки, смалячи сигарети; хроніка була варта того.
— Їй що пишеш? — спитав тоді Режисер.
— Сорок четвертий рік.
— А навіщо хроніка?
— Бо минуле завжди перекидається в майбутнє. Без відчуття історичного оптимізму немає мистецтва. Я ж пам’ятаю нашу Можайку в снігу й грязюці, було це в сорок п’ятому, і в сорок дев’ятому теж було; я ж пам’ятаю, як жахливо були одягнені наші люди: чорний або синій колір, наче уніформа, тільки часом на очі потраплять начальницькі бурки, білі з шкіряним жовтим рантом… Ми пам’ятаємо з тобою, скільки людей жило в комуналках, але перевірити себе конче потрібно. От і перевірив. Тридцять років — не строк для історії, а все ж за тридцять років зроблено стільки, скільки не було зроблено за минуле століття і першу половину цього…
— Пригадуєш, скільки коштували фільдеперсові панчохи?
— Пригадую.
— А в якому році у нас вперше почали продавати французькі духи?
— Років сім тому.
— А коли ти купив перший телевізор?
— Бог з ним, з телевізором, але ж тридцять років тому мало хто знав, що таке холодильник. А от уяви, як жити без холодильника сьогодні? Можеш?
— А ти?
— Не можу. Хоч убий, не можу. Але ж у американців майже в кожному домі був холодильник ще в тридцяті роки… І телевізори також. Ото ж то… Тільки прикро, що раз по раз робимо дурниці, а могли б так рвонути, так би вийшли на пряму, так утерли б носа тим, хто говорить, що система не працює… Точніше не скажеш: уперед до комунізму — означає назад до Леніна… Знаєш, я дуже пишаюся тим, що ми зробили за останню чверть століття. Я себе спокійно почуваю, коли сперечаюсь на Заході, бо не забуваю, що в нас було в п’ятдесят другому… Між іншим, найвродливіші дівчата на земній кулі — наші. Згоден?
— Згоден, — усміхнувся Режисер.
Зіта прийшла із згортком і відразу заходилася мити посуд. Це в неї якась пристрасть, подумав Степанов, витирати пилюку й мити посуд; а взагалі жінки охайніші за чоловіків, відмивають Євин гріх, в гени закладено, не інакше.
— А олія в тебе є? — спитала Зіта, злегка поцілувавши його в щоку ніжними холодними губами. (Цікаво, подумав Степанов, якось дивно все у них: варто ввійти в твій дім і почати мити посуд, як «ви» зникає, тільки «ти», чому це так? Він пригадав фільм «їх було п’ятеро», бойовик п’ятдесятих років; там була чудова актриса, вона грала роль проститутки; драматург написав їй прекрасні слова, коли вона піднімалася з коханим на фунікулері і він запропонував їй перейти на «ти»: «Через мою постіль пройшла так багато солдатів, і вони так легко називали мене на «ти», що найвищим благом кохання я відчуваю право говорити «ви» тому, кого люблю, і від нього чути те саме».)
— У тебе є олія? — знову спитала Зіта.
— Здається.
— Якщо нема — все пропало. Бурякові котлети розваляться, як тільки я покладу їх на сковорідку без олії.
— У мене тефлонова. Можна без олії.
— Я не вірю в ці нововведення.
— Ти дикунка?
— Страшенна.
— Картопляний бунт влаштуєш?
— Відбунтувалася, слава богу.
— Давай спочатку складемо мої речі.
— Дві хвилини, та й годі.
— Більше. Треба впакувати чорний хліб, дві банки ікри разом з кросовками і спортивним костюмом, вовняні шкарпетки, труси, книжки й джемпер.
— А джемпер навіщо? Весна.
— В Лондоні весни холодні.
— Ти в Лондон? Як цікаво! А плащ узяв?
— Ні.
— Але ж там безперестану йдуть дощі.
— Не більше, ніж у нас. Послухай, Зітулю, чого ти до мене, старого, їздиш?
Зіта засміялася.
— «Старий»! Ти не знаєш, що таке старий?! Це тюхтій. Або ледар. А ти вмієш квіти дарувати. Жінці нічого не треба, аби тільки квіти дарували.
Зіта поставила посуд в сушарку, оглянула маленьку кухоньку Степанова, сіла на табуретку біля вікна, підперла щоку кулачком і зітхнула:
— Життя якесь безглузде, правда, Юрійовичу?
— Є трохи. Чого це тебе на мінор потягло?
— Так… Ти одружився, коли я в перший клас пішла, а твій Лис і мій Миколка народилися в один рік. Ти самотній, і я самотня, а разом нам бути не можна, ні мені Миколка не простить, ні тобі — Лис і Бембі. Ти мотаєшся, 6Ід себе тікаєш, а коло мене атлети з широкими плечима упадають. Кажуть, доля кожного визначена наперед. Правильно?
— Біс його знає. Мабуть, усе-таки правильно.
— Ти щасливий, у тебе є улюблена справа…
— Це правда. Ходімо чемодан складати.
— Гайда.
Золота людина, подумав Степанов; найстрашніше, коли в жінці сидить хижачка; а взагалі, хіба не ми їх такими Зробили? Принизили до рівноправ’я, їм тепер, бідолашним, і в черзі треба після роботи стояти, і обід готувати, і білизну до пральні нести, а кавалер телевізор дивиться, лежачи на дивані. В тапочках. Коли б хоч босий, у цьому є щось від мужчини, та де там, усі пнуться в капці влізти, домашній спокій, повна втіха…
