Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
— Та за кого ти мене маєш, Юру!.. — кволо посміхнувся він, спостерігаючи, як я спускаюся по східцях...
... рвалася із чорної безодні, на дні якої скрадалися безформні двоногі постаті зі звірячими головами. Світло було вгорі — маленький клаптик неба, що насилу мрів у пітьмі й видавався далеким та недосяжним, як сонце; свідомість силкувалася піднятися із дна цієї глибочезної прірви, вона тріпотіла, мов птах, і билася об стіни, чимдуж намагаючись позбутися в’язкого холодного заціпеніння, яке скувало їй крила, світло то наближалося до неї, то віддалялося знову, перетворюючись у малесеньке бліде кружало; аж сили її вичерпалися до останку, і вона, зів’явши, опустилася на самісіньке дно забуття, де її накрила чорна пітьма, в якій огненними зиґзаґами побігли...
ГЛОСАРІЙ. Ой у полі, полі стеклий вовк на місяць звягає! Вовче-вовчиську, ясен місяць тобі не заглитати, в землі Трояновій князем тобі не стати. Скоч, вовчиську, по чистім полю, понеси моє серце до милої дому. А моя милая по двору походжає, до свеї матінки промовляє: «Ой, матінко моя, що ж то за сон мені снився, бодай же він да ще й не привидівся! Що по нашім та обійстю три чорнії комоні грають, ружу-цвіт в моєму горідчику ламають, мене, молодую, дивними голосами викликають...» «Ой ти, доню моя, ой ти ж, зоре моя! Візьми ж ти дорогеє намисто, кинь ти його в безодню керницю — нехай ідуть собі тії пекельні комоні...»
Я вийшов із автобуса й, насвистуючи, почав спускатися в діл. Поперед мене, згорбившись, простував якийсь чолов’яга. Я угледів його ще на Московській площі: він сідав разом зі мною в п’ятдесят другий автобус. Провулок був темний, і тільки десь далеко попереду світився ліхтар. Із-за штахетників звішувалися жовті осінні квіти, побиті морозами. Позаду стало чутно шум двигуна. Коли в спину вдарило жовте світло фар, я одступився вбік і став. Аж тепер я побачив, що за мною йде якась пара, хлопець і дівчина. Вони як по команді глянули на мене, а тоді почали так цілуватися, наче хтіли одне одного з’їсти. Глянувши ліворуч, я побачив, що той чоловік теж відступив під штахетник і стоїть, перечікуючи, поки проїде авто. Аж ось почувся шурхіт протекторів, і повз мене пропливла темна «волга» із антеною на капоті. Вона блимнула габаритними вогнями і звернула за поворот. Як тільки вона щезла з поля зору, я рушив з місця й хутко попростував провулком. Чолов’яга ішов попереду і теж вочевидь кудись поспішав. Я обігнав його і, підійшовши до брами, штовхнув залізну хвіртку. Тоді увійшов у двір і постукав у крайнє вікно, яке зизило в темряву гарячою жовтою плямою. На веранді почулися хуткі лопотючі кроки.
— Ой, — здивувалася Леляна, виглянувши надвір, і її лице аж розцвіло від радости, — це ти, Юру! А що сталося?
Я клацнув замками дипломата й дістав теку.
— Тримай! Стоян передав. І ще ось матеріали Московської групи...
— А це де ти взяв?
— На філософському факультеті. Там, виявляється, теж працюють такі, як ми оце... В перспективі можна буде обмінюватися літературою.
— Чекай-но... А чому це Стоян повертає цю теку?
— Ви ж домовлялися! Він сказав, що ти чекаєш...
— Та я ж йому дала, щоб він працював з нею! Із цими матеріялами треба було ознайомити якомога більшу кількість студентів. Його що, перемикає?
Я зиркнув на годинника.
— Вибач, сонечко... мені треба вже бігти! Гуртожиток зачиняють об одинадцятій. Щодо Стояна, то його поведінку треба буде обговорити... Крім того, маємо кепську новину!
— Яку це, Юру?
— Мене сьогодні викликали в органи! Нічого такого вони не знають, але я вже, як мовиться, на гачку...
— А з якого приводу була розмова?
— Уяви собі, на мене прийшов донос! І знаєш, хто його написав?
— А хто?
— Поліщук!
— Отой прозаїк?
— А хто ж іще! Мене запитали: що це за вірші про гайдамаків читали ви такого-то року на засіданні літстудії при районній газеті? Я відказав, що можу прочитати їх і зараз, і запитав: про це вам звістив Поліщук? Гебіст ухилився од відповіді, але його тека була відкрита, і я побачив аркуш паперу, списаний знайомими каракулями... у нього специфічний почерк... такий дитячий, з великими літерами! Скоріш за все, він цю заяву написав ще два роки тому... а наше районне кагебе переслало її в університет, коли мені виповнилося вісімнадцять!
— Ну, він же ж і сволота, цей Поліщук... написати заяву на школяра! — обурено сказала Леляна. — Що ще запитували?
— Про Антонича! Мовляв, чому це я так пропагую його творчість... — Я зареготався. — Одне слово, про поезію йшла балачка! Ні, ти уяви собі... виявляється, на Вкраїні є ще один заклад, в якому вивчають літературу — КГБ! Правда, літературознавці всі в мундирах...
— Зате в поезії вони тямлять набагато краще, ніж ми усі! — іронічно сказала Леляна. — Все це, звичайно, жарти... а от як нам бути далі, га?
— То ж бо й воно! — замислено сказав я. — Давай, напевне, зберемося завтра і виробимо план дій... згода?
— Коли?
— Після лекцій. Іде?
— Добре! — відказала вона. Й коли я ступнув до дверей, зненацька прошепотіла: — Юру!
— А що?
— Може, ти поцілував би мене на прощання?
Я взяв її обличчя в долоні, й вона покірно заплющила очі. Поцілунок був такий довгий, що в мене аж голова обертом пішла.
— Ох ти ж, Леляно... — видихнув я нарешті.
— Іди тепер... — прошепотіла вона, облизнувши припухлі губи. А тоді підняла руку й зробила те, чого ще ніколи не робила, — перехрестила мене! — Хай Господь тебе сохраняє, мій милий!..
Я вийшов за ворота й чимдуж погнав до зупинки. Ніч була темна, безмісячна, й у повітрі гостро пахло прілим листям. Біля сусідських воріт стояла темна «волга» з антеною на капоті, а коло неї — отой чолов’яга, котрого я загледів ще на Московській площі. Не встиг я пройти й десять кроків, як мало не врізався в оту парочку — уздрівши мене, вони знову стали жадібно цілуватися. Коли я поминув їх, дівчина почала щось тихо й дуже швидко говорити. В мені поворухнулася невиразна тривога, однак я відігнав її й, бігцем піднявшись на гору, підійшов до автобусної зупинки. Було вже п’ять хвилин по десятій, і цієї пори автобуси ходили дуже рідко. Я спинився оддалі й запалив. Люди на зупинці мовчали. Глянувши в їхній бік, я завважив, що це двоє чоловіків ув однакових темних плащах. Вони теж крадькома позирали на мене. Врешті цигарка догоріла до самісінького фільтра й стала чадіти. Я пожбурив її на дорогу, й сього менту з гори скотилося авто й на повному ходу загальмувало біля зупинки. Один з чоловіків підійшов до нього й, одчинивши дверцята, заліз досередини.
— Гей, ти... сідай підвеземо! — гукнув мені другий. Я підійшов до авта. Дверцята були відчинені, й усередині світилася панель приладів. — Куди тобі?
— На Ломоносова! — відказав я. — Але як підвезете бодай до Московської площі, то буде й зовсім добре...
— Підвеземо, підвеземо... — сказав чолов’яга й підштовхнув мене до дверцят. — Сідай, коротше!
Я хутко заліз на заднє сидіння. Дверцята гупнули, й авто притьма рвонуло з місця, метляючи світлом фар по штахетниках і цегляних мурах будинків.
— Добре, що ви нагодилися! — полегшено зітхнув я. — А то вже думав, у гуртожиток не пустять...
Водій зиркнув на мене й зненацька зареготався.
— А ти жартівник! — сказав мені чолов’яга, котрий сидів праворуч. І до водія: — Ввімкни світло, лейтенанте...
Під стелею спалахнула жовта лампочка.
— Читай! — сказав чолов’яга й тицьнув мені під носа розкриту книжечку.
— Комитет... — пробурмотів я, здивовано розглядаючи фото, де цей чолов’яга був у військовій формі. —... государственной... безопасности?!
— Попався ти, студент! — озвався водій із-за керма.
В очах у мене пішли жовті плями. В однісінький мент я збагнув усе — і те, що люди, котрі мене супроводжували у провулку, були з кагебе, і те, що в Леляни зараз іде обшук, і те, що ми нарешті влипли і попереду немає нічого, крім довгих років тюрми. Якийсь звірячий рефлекс кинув мене до дверцят — вирватися з цієї пастки! за всяку ціну дістатися на волю! — але кагебісти фахово схопили мене попід руки і заламали їх аж за лопатки.
