Янголи і демони - Браун Дэн (чтение книг .TXT) 📗
Одного інсульту. Ці слова нагадали Ленґдонові статтю в газеті, яку він читав за вечерею на кампусі Гарварда з кількома студентами: ПАПА РИМСЬКИЙ ПОМИРАЄ У СНІ ВІД ІНСУЛЬТУ.
— До того ж, — додав Оліветті, — Сікстинська капела — це фортеця. Ця будівля має міцні укріплення і може встояти проти будь-чого, за винятком хіба що ракет, хоч ми цього й не афішуємо. Сьогодні по обіді, готуючись до конклаву, ми обшукали там кожний дюйм. Підслуховувальних пристроїв у каплиці немає, це я гарантую. І впевнений, що антиматерії там теж немає. Зараз для кардиналів немає безпечнішого місця. Ми завжди зможемо організувати термінову евакуацію, якщо до цього дійде справа.
Ленґдон був вражений. Холодна, чітка логіка Оліветті нагадала йому Колера.
— Командире, — схвильовано сказала Вітторія, — треба взяти до уваги ще одне. Досі ніхто ще не створював стільки антиматерії. Радіус вибуху я можу визначити тільки приблизно. Якась частина Рима, суміжна з ВатикаНом, теж може постраждати. Якщо контейнер знаходиться в одній із ваших центральних будівель, то наслідки вибуху поза цими стінами будуть мінімальними. Якщо ж він десь поблизу периметра… скажімо, хоч би й у цьому будинку… — Вона з острахом визирнула у вікно на людей, що зібралися на майдані Святого Петра.
— Я чітко усвідомлюю свої обов’язки перед зовнішнім світом, — відповів Оліветті, — і від цього ситуація не стає загрозливішою. Понад двадцять років захист цієї святині був моєю єдиною турботою. Я не допущу, щоб цей пристрій вибухнув.
Камерарій Вентреска підвів голову.
— Думаєте, можливо його знайти?
— Дозвольте, я переговорю зі своїми інженерами. У мене є одна ідея. Якщо відімкнути в усьому Ватикані електрику, то зникне радіочастотне фонове випромінювання і, можливо, тоді нам удасться зафіксувати магнітне поле цього контейнера.
Вітторія спочатку здивувалась, але вже за мить оцінила винахідливість Оліветті.
— То ви хочете залишити весь Ватикан без світла?
— Мабуть. Іще не знаю, чи це можливо, але хочу перевірити, чи з цього щось вийде.
— Кардинали, звичайно ж, зацікавляться, що трапилось, — зауважила Вітторія.
Оліветті покрутив головою.
— Конклави відбуваються при свічках. Кардинали нічого не знатимуть. Коли конклав буде опечатано, я зможу скерувати на пошуки всіх гвардійців, за винятком тих, що стоять по периметру. Сто осіб за п’ять годин можуть обшукати чималеньку територію.
— За чотири години, — поправила його Вітторія. — Я мушу що відвезти контейнер з антиматерією назад до ЦЕРНу. Якщо по підзарядити батарею, він вибухне так чи інакше.
— А що, тут її підзарядити ніяк не можна?
Вітторія похитала головою.
— Інтерфейс дуже складний. Я привезла б його з собою, якби ЦС було МОЖЛИВО.
— Що ж, нехай за чотири години, — сказав Оліветті, морщачи чоло. — Часу достатньо. Від паніки нікому немає користі. (Існьйоре, у вас залишилося десять хвилин. Ідіть до Сікстинської капели, опечатайте конклав. Дайте моїм людям час. Ближче до іііиночі вирішимо, як бути далі.
Цікаво, як задовго до півночі Оліветті планує щось вирішувати, подумав Ленґдон.
Камерарій занепокоївся:
— Але ж кардинали питатимуть про preferiti… особливо про І '-а дджіа… питатимуть, де вони.
— Тоді вам доведеться щось вигадати, сеньйоре. Скажіть, що
і.і чаєм ви їх чимось пригостили, і це їм зашкодило.
Камерарій обурився.
— Стояти перед вівтарем Сікстинської капели і брехати колегії кардиналів?!
— Задля їхньої ж безпеки. Una Bigia veniale. Невинна брехня. Наше завдання — зберігати спокій. — Оліветті рушив до дверей. — А тепер вибачте — я мушу розпочати пошуки.
— Командире, — гукнув йому вслід камерарій, — ми не можемо кинути напризволяще зниклих кардиналів!
Оліветті зупинився у дверях.
— Наразі Бадджіа й інші перебувають поза зоною нашого ииливу. Мусимо про них забути… щоб урятувати інших. Військові називають це пріоритетністю.
— Тобто зрадою?
І олос Оліветті бринів металом.
— Якби була хоч якась можливість, сеньйоре… хоч мізерний шанс знайти цих чотирьох кардиналів, я б життя поклав, але зробив би це. Однак… — Він показав у вікно, де вечірнє сонце вигравало золотом на незліченних дахах римських будинків. — Обшукати п’ятимільйонне місто мені понад силу. Я не витрачатиму дорогоцінного часу на безнадійні пошуки, лише щоб заспокоїти сумління.
— Але якби ми спіймали вбивцю, — раптом заговорила Вітторія, — хіба б ви не розв’язали йому язика?
— Солдати не можуть собі дозволити бути святими, міс Ветро. Повірте, я розумію вашу особисту зацікавленість у тому, щоб спіймати цього чоловіка.
— Це не тільки особиста зацікавленість, — заперечила Вітторія. — Убивця знає, де антиматерія… і де кардинали. Якби ми змогли якось його знайти…
— Зіграти їм на руку? — спитав Оліветті. — Вивести з Ватикану всіх гвардійців, щоб виставити варту в сотнях церков? Повірте, ці ілюмінати тільки на це й сподіваються… що ми втратимо дорогоцінний час замість того, щоб шукати… або ще гірше — залишимо Банк Ватикану зовсім без охорони. Не кажучи вже про решту кардиналів.
Останній аргумент влучив у ціль.
— А як щодо римської поліції? — запитав камерарій. — Ми могли б звернутися до них по допомогу. І вони б організували пошуки злочинця в масштабі цілого міста.
— Ще одна помилка, — відповів Оліветті. — Ви знаєте, як римські карабінери ставляться до нас. Вони зроблять вигляд, що допомагають, а самі тим часом розтеревенять про всі наші проблеми журналістам. Саме цього й треба нашим ворогам. Нам і так незабаром доведеться мати справу з журналістами, якщо так піде далі.
Я їх прославлю на весь світ, думав Ленґдон, згадуючи слова вбивці. Тіло першого кардинала з’явиться о восьмій вечора. Наступного — через годину, і так далі. Преса тішитиметься неймовірно.
Камерарій заговорив знову. У його голосі чувся гнів.
— Командире, ми не маємо права кинути зниклих кардиналів напризволяще!
Оліветті подивився камерарію в очі.
— Молитва святого Франциска, сеньйоре. Пригадуєте її? Молодий священик із болем у голосі проказав лише один рядок:
— Господи, дай мені силу прийняти те, чого я не можу змінити.
— Повірте, — сказав Оліветті, — це, власне, те, чого ви не можете змінити.
Із цими словами він вийшов.
44
Іоловний офіс Бі-бі-сі розташовано в Лондоні поблизу Пікаділлі. 'Гам задзвонив телефон, і одна з молодших редакторок відділу новин взяла слухавку.
— Бі-бі-сі, — сказала вона, одночасно гасячи сигарету «Дан-хіл» об дно попільнички.
Голос додзвонювача був різкий, із близькосхідним акцентом.
— У мене є гаряча інформація, що може зацікавити ваше пентство.
Редакторка взяла ручку й аркущ паперу.
— Про що?
— Про вибори Папи.
Вона втомлено зітхнула. Вчора Бі-бі-сі вже передавала репортаж на цю тему, і реакція на нього була доволі стримана. Схоже, публіка втратила інтерес до Ватікану.
— Що саме про вибори Папи?
— У вас є в Римі репортер, що стежить за конклавом?
— Думаю, що так.
— Мені треба переговорити з ним особисто.
— Вибачте, я не можу дати вам його номера, доки не знатиму хоч приблизно…
— Конклав опинився в небезпеці. Це все, що я можу сказати. Редакторка записала. лили мені час. До побач.
— Хвилинку, — сказала вона. — Можете почекати на лінії?
Редакторка перевела дзвінок у режим очікування й потягнулась. «Вираховувати» по телефону всяких психів дуже непросто, але цей інформатор щойно пройшов два неформальні тести на достовірність інформації. По-перше, він відмовився назвати своє ім’я, а по-друге, готовий був якнайшвидше закінчити розмову. Шукачі слави чи наживи зазвичай скиглять і вмовляють.
На її щастя, репортери живуть у постійному страху пропустити сенсацію, і тому колеги рідко сварили її за те, що інколи вона давала їхній телефон якомусь маніяку. Змарнувати п’ять хвилин — для репортера невелика біда. А пропустити сенсацію — ка-.' тастрофа.
