Архе - Дереш Любко (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗
Чорне радіо, якщо таке присутнє в кімнаті, викликає негайний інтерес і
неспокій. Серце тьохне, у душу пропо-
160
161
тіває тривога. Чорне радіо наче маленький вулканчик, який невидимо кипить під
тьмяною ебонітовою кіркою, готовий у будь-яку хвилину вибухнути жахливими
неприємностями. Досвід підказує, що Об'єкт №2, якщо такий потрапив у поле
зору, обов'язково вибухне.
Підсумовуючи, отримаємо: Об'єкт №2 впізнаваний. Крім того, it rocks.
Безумовно, відображенням чорного радіо в Опері скрипу того пам'ятного вечора
став чорний телефон Дикого.
Особисто мені опера найкраще сприймається, коли є можливість відігрітися в
теплі після морозу. Тутешній антураж і гудіння калорифера налаштували на
сентиментальний лад - мені закортіло процідити скляночку винця.
Підійшов кельнер у невимушеному прикиді почат-куючого шизофрена-амбулаторника
(відчувалися мотиви ретро типу «Спортлото '82») і вручив стравоспис. Я ще раз
глянув на кельнера, особливу увагу вділив слонику зі скляними пацьорками-
оченятами, нашитому на грудях безрукавки. Символічно. Помітно, правда, що
кельнер - піонер своєї справи. На справжніх, олдових шизах, прикид лежить
природно й невимушено, як природно сидить на носі маска аквалангіста під час
перегляду «Одіссеї команди Кусто».
- Перепрошую, а по скільки тут сто грамів портвейну? - цілком невинно
справився я.
Кельнер-амбулаторник глянув на мене з-під гриви скуйовдженого волосся і
шморгнув закладеним носом.
- Прошу пана, то є Опера скрипу. Для вживання алькоголю пошукайте собі місця
деінде. До двадцять другої - тільки етер.
- Ага. Етер, значить.
- Етер, прошу пана, - підтвердив офіціант і знову шморгнув.
- А опісля?
- Опісля у нас розваги закритого типу. Виключно для членів клюбу, прошу пана.
163
- Ага. І почім тут у вас дозняк етеру, добродію?
- Залежить, як волієте. Можу Вам накрапати на миточку таку, в мене там є, -
кельнер тепло усміхнувся, і я не зміг не відповісти взаємністю. Значення
скляних оченят у слоненяти прояснилося.
- Але це так собі, крейцарова соната, - продовжив кельнер. - У плані ціни й
естетики. Можна кілька крапель на фільтр протигазу. Без прапора - десять. З
прапором -двадцять п'ять.
- Гм... А прапор який?
- Японський, звичайно, - знову усміхнувся кельнер, і я проникся симпатією до
його зачіски фасону «смерть палеонтолога».
- А для чого прапор, дозвольте поцікавитись?
- Я Вас ним накрию. Можу постояти збоку, поговорити про космос. Це сім
відсотків від замовлення. Найновіші віяння - з норкової шапки. Сорок гривень.
- А чогось такого, ексклюзивного... на толуолі... Шоби з вогником так...
Немає у вас?
Офіціант знову зігрів мене теплом своєї усмішки й заперечно закивав головою.
- Отже? - нагострив він олівчика.
- Чаю, будь ласка.
Відійшовши від паралізуючого бажання закуняти, яке виникає відразу потому, як
остаточно відтанеш у теплі, я став витріщатися на тутешню публіку.
Всі розмови велися тут тихо або дуже тихо - або не велися взагалі: мабуть, щоби не згубити жодної ноти з опери. Судячи з виразу облич відвідувачів і з
того, як вони вслухалися в найменше потріскування динаміків, найтонше
поскрипування грамофонної голки на платівці, я зробив висновок: ці захоплені
меломани відкрили в житті для себе щось колосальне. Можливо, альтернативу
самому життю.
Немов приманені тутешньою аурою, в Опері скрипу любили погріти кості артисти
лялькового театру на пенсії.
164
Сьогодні вони забилися в тихий закуток біля комина під плакатом з Гітлером і
написом: «КУРИТИ? НА ЦЕ НЕМАЄ ЧАСУ!». Я прозондував поглядом одну із бабусь-
лялькарок - сиділо їх за столом четверо, і ноги їхні були старанно вкутані
картатими коцами. Бабуськи попивали ложечками чай, час від часу підсміювались
і вели свої герметичні розмови. По всьому видно - життя у них вдалося.
Видавалося само собою зрозумілим, що на ніч такі бабусі натирають ноги
пахучим кремом з евкаліптом або ароматизованим гліцерином. Мене завжди
цікавило: чим керувалася дана бабця, коли йшла на лялькарку, що вона осягнула
і що на все це каже внучка. Навіть не наважусь уявити, яку трансценденцію
здобуваєш, сорок років поспіль розігруючи виставу «Гуцик-Буцик».
Сусідками бабусь були три музи гріховного вигляду з темними кільцями довкола
рота - такі бувають, коли довго нюхати клей з целофанового кулька. Музи
мовчки пили капучино-еспрессо і цілеспрямовано фарбували фломастерами дитячі
розмальовки. їх натхнення не знало меж - сама того не помітивши, одна
коматозниця зафарбувала вже добрий шмат стола. Над музами теж висів якийсь
колаж.
Придивившись до нього, я вчергове посміхнувся. На фоні космічної станції
«СОЮЗ-6» накладалися два обличчя космонавтів (особливо ностальгійною видалась
абревіатура «СССР» на їхніх гермошоломах - так і війнуло філателією). Один з
усміхнених підкорювачів космосу стискав у руці листок канабісу, інший -
самокрут. Під плакатом писало: БРАТИ КАШЛЮКИ 365 DIE У КОСМОСІ
Поруч мисткинь, за двомісним столиком розсівся юнак із намертво нахмуреним
чолом. Він належав до тих типів, котрим ліньки (зимно? лячно?!) скидати
головні убори в приміщенні. Він просто зсунув свою плетену шапочку з вух на
чубок і перетворився на концептуальну рекламу вітчизняних презервативів.
Завдяки кудлатим бровам чувак нагадував молодого Мефістофеля на зимових
вакаціях у Східному Берліні 1950-х.
165
Мефістофель по-снобськи недбало гортав свіжу газету - їх у великій кількості
можна було знайти на столику біля комина, що просікав кімнату наскрізь, наче
цегляний пілон. Згодом до нього підійшов якийсь горбун із сухою рукою і
перекошеним ротом; разом вони завели жваву бесіду. Горбун притискав скручену
руку до грудей, наче грак перебиту лапу. Здоровою рукою під час розмови він
виминав масну чуприну.
Із сусіднього покою вийшла екстравагантна дамулька в перуці (вибілені дреди) та великих малинових окулярах. Там, звідки вийшла панянка, панувала атмосфера
вечірки на урановій шахті: я помітив кількох членів клубу, що сиділи у
затишній темряві; продимлену темряву тяли червоні та сині ліхтарики, прикріплені до голови, як у гірників.
Але картонні двері зачинилися, і щільна довершеність п'ятниці знову взяла
гору. Дурманна панна легкою ходою небожительки пройшла повз і сіла поруч уже
знайомої мені пари. Мадам (ізотопне сяйво огортало її зеленкуватим коконом, і
я умовно прозвав її «мадам Кюрі») протягнула горбунові ручку, яку той
пристрасно поцілував. Мефістофель посміхнувся краєчком рота і глянув просто
на мене. Непомітно штурхнув мадам Кюрі та горбуна. Ті підняли голови, подивилися на мене, переглянулись, підозріло заусміхалися, наче змовники, і
почали шептатися. Час від часу хтось із них підіймав голову і дивився на
мене, по чому суперечка ставала запеклішою.
Мені зробилося незручно, і я відвів очі. За хвилину вирішив перевірити, чи
шепчуться надалі тамті троє.
Але всі наслухали оперу. Так само й обсервована мною трійця - в один момент
вони перервали розмову (говорили тепер уже точно не про мене), а чоловіки
театрально приставили пальця до вуха. На їхніх обличчя наповзло таке
тремтливе блаженство, ніби вони удвох залізли в гарячу ванну. Коли арія
Оксани знову перервалася, горбун і Мефістофель повернулися до бесіди.
Дамулька в перуці та окулярах попивала чай, підносячи до рота філіжанку разом
із блюдечком.
В Оперу зайшов іще один чоловік - як наразі, ще юнак, але божевільних чомусь
легше уявляти у зрілому віці. Він окинув поглядом зал, а коли наткнувся на
мене, лице його зігріла тиха усмішка аутиста-дитдомівця. Він упевнено сів
