Чорний іній - Строкань Валентин (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Сервус, камради!
Його «платтдойч» мала убезпечити їх ще на кілька десятків метрів.
І хоч вони були вояки спецзагону й давно навчилися гамувати бажання стріляти, щойно побачать ворога, тривога запала в їхніх очах.
Німці на ґанку зберігали спокій, хоч очей з прибулих не зводили.
— Їм би, бідолахам, ґанок тут добудувати... сіли б на ослоні, онучі перемотали...
— У них шкарпетки, Петю...
Так під пильним наглядом вони пройшли ще метрів десять. Потім — ще десять.
І тут щось невловно змінилося. Вони зафіксували це інтуїтивно. Тільки згодом, за секунду, вони усвідомили, що крайній німець затримав сигарету біля рота, немов сяйнула йому якась думка, а двоє інших почали жваво про щось перемовлятися, не відриваючи очей від двох чоловіків.
Вікно на горищі було зачинене.
Цвях покинув копирсатися біля мотора й ступив на причал. Ретельно перевірив швартовку й повернувся обличчям до станції. Його товариші подолали півсотні метрів, а серед німців, які стояли біля входу, спостерігалося якесь пожвавлення.
«...Нерви щось у них задеренькотіли... Справді, нам теж кулемет не був би зайвим, шмайсером я їх звідси не дістану...»
Смага знову махнув рукою і, до краю прискоривши крок, намагаючись вийти вперед і затулити собою сержанта, надривно прогорлав:
— Ми наштовхнулися на них біля мисливського будинку! Вони вбили Шнайдера... Він там... ми привезли його тіло...
Зольдбух Бодо Шнайдера разом з жетонами та солдатськими книжками трьох його товаришів лежали в кишені Смаги. Він сподівався, що знайомі німцям прізвища спантеличать їх, і це на хвилину відкладе рішучі дії з їхнього боку.
Німці на хвилину завагалися, прислухаючись до ледь чутного крізь вітер голосу Смаги. Чотири пари чужих очей і далі стежили за кожним рухом прибульців.
«Але чому вони не стріляють? Адже давно зрозуміли, що ми не ті, вони вже «змалювали» нас, мов пташенят. І прицюкнути нас на цьому більярдному столі — дрібниця... Чому?»
Вікно на горищі залишалося зачиненим.
Один із тих, що стояли біля входу, ступив до дверей, просунув голову всередину, але не ввійшов, а, мабуть, щось прокричав тим, хто там був. Майже одразу звідти вийшов ще один, і вони вдвох рушили назустріч прибульцям.
«Цього нам тільки бракувало», — з прикрістю подумав Смага, дивлячись на німців, які йшли назустріч.
Він і далі привітно махав руками, перейшов на біг, немов підбурюючи німців іти швидше і водночас намагаючись зустрітися з ними в точці, найвіддаленішій од причалу й наближеній до будиночка.
«Чудово! Тепер ті придурки не зможуть відкрити вогонь, бо ризикують влучити в своїх».
Вочевидь, радість ця віддзеркалилася в його очах, тому що настороженість на обличчях німців якось пом'якшала, а рухи стали спокійнішими.
— Я — капрал Фестерлінг... Ми зустрілися з вашими біля мисливського будиночка... Вони залишились там... А Шнайдера ми привезли, — кричав Смага.
Відстань до станції скорочувалася. Але вона невблаганно скорочувалась також і між Смагою й тими, які йшли назустріч. Чорний трохи відстав.
Пройшли майже сотню метрів. Але тут стулка оглядового вікна на горищі повільно здригнулася і відчинилася. За нею — друга, оголюючи хижу чорноту бійниці, в якій вгадувалося дуло.
«Все! Ось він, сволота, хоботом водить...»
— А «совєтам» ми вставили перо в сідницю, — горланив він, силкуючись не сфальшувати од відчуття огидної слабкості десь під колінами.
Відчув, як спиною побігли цівки поту.
До німців залишалося якихось двадцять метрів, коли той, що йшов ліворуч, раптом зупинився, притримав товариша і щось швидко й люто прокричав. Тоді висадив у них півмагазина. Майже впритул. Просто в обличчя. Як він розгадав, що перед ним вороги, чи, може, він знав у обличчя своїх камрадів? Наступної миті разом з товаришем він упав на сніг, звалений вогнем Смагового автомата.
Рефлекс Смаги спрацював бездоганно. Він умів «хитатись маятником», і щойно німець зупинився, миттєво кинув напружене тіло ліворуч, і черга його автомата зустрілася з чергою німця. Другу чергу, довгу, щедру, він спрямував на тих, що стояли біля входу. Про кулемет, який оголив своє жало, він не забував ані на мить, але спершу треба було знешкодити тих, біля входу. Двоє одразу ж лягли біля дверей, а третій шугонув за ріг і невдовзі відповів такою ж довгою чергою.
— От сволота, — лайнувся Смага, — не дістав...
Відтак гучно й лунко зататакав з горища крупнокаліберний.
— Працюю по горищу! — прогорлав Смага і відкотився ліворуч.
Німець вів загороджувальний вогонь, відсікаючи їх від будинку.
«... Гранату б, — процідив про себе Чорний, випускаючи короткі черги і перекочуючись через спину. — Зв'язка — для дизеля. А так... Чим ти його заткнеш, дулею?..»
Чорний дивився на різні прилади, будки, щогли, призначення яких він не знав і не хотів знати, адже його метою був сарайчик. Затишний, з двома невеликими вікнами, він притягував до себе погляд сержанта, який лежав на відстані ста метрів від нього. В сарайчику був дизель. Його треба підірвати, тим позбавивши фашистів електроенергії, далекого зв'язку та інших зручностей. Він намацав зв'язку гранат, що важко відтягувала ремінь на правому боці. Вона сковувала рухи, а на нього чекав нелегкий шлях під вогнем. Нескінченно довгий шлях... «Скільки ще? Метрів хоча б із півсотні... Ні, кидок буде один, отже, треба напевно... Метрів з двадцяти». Він ще раз обдивився перед собою, намітив можливі сховища, прикинув час і відстані. Бічним зором дивився, як ліворуч Смага намагається досягти зручної ніші на невеликому клаптику морени, а кулеметні черги метуть сніг з невеликих горбочків за два метри від його голови.
Чорний спробував доповзти до неглибокої западини, що проглядалася за три метри попереду. Але для цього треба було подолати невеликий горбок. На ньому він беззахисний. Зовсім... Відкотився...
— У нас нерви міцні, — бурмотів для самозаспокоєння.
Напружившись, він намагався вирахувати зручну для кидка мить: «Зараз... Ближче, довго не можна... Вони втягнуть нас у затяжну перестрілку, тоді — капець...»
Німці могли сипонути крізь двері і роззосередитись навколо станції. Тоді шансів пробитися й виграти цей бій у них не залишиться... «Смага, молодець, відволік... Ну... Так, тепер моя черга... На-а! На тобі!..»
Він бачив, як бризнули друзки скла від вікон. Кулемет замовк. Його кулі рясно лягли навколо вікна і на якийсь час засліпили кулеметника.
«І ми їм, бісовим дітям, показали!.. Ще вперед... сюди...»
Тиша знов вибухнула дрібним стукотом. Поправив збиту набакир шапку. У свідомості закарбувалася кожна деталь: глибока чорнота вікна, сіре дуло кулемета, що ледь проступає в присмерку, німець, що вовтузиться за рогом. Смага, який чомусь почав зсуватися праворуч...
Кулемет знову замовк, але тепер пауза була навмисною, Чорний не вірив їй. «Не можна йому, сучому сину, довіряти... Нас не надуриш».
Знову вдарив свинцевий струмінь. Чорний гарячково заметушився, стараючись уникнути вогню і водночас вишукуючи очима схованку.
Коротка черга урвалася, бо Чорний відкотився ліворуч, і кулі не досягли його. Він одразу метнувся вперед і праворуч — знову випередив фашиста. Наступна черга просвистіла, пройнявши холодним повітрям, але кулі не зачепили його, вони влучили туди, звідки він вибрався секунду тому.
«Ну, й поганяв мене, сволота... такі вихиляси змушує робити... А що, впіймав облизня?!»
Оскаженілий кулеметник змінив тактику. Він бив тепер безперервно, не шкодуючи набоїв. Чорний лежав за кутастим пагорбком запорошеного снігом граніту. Кулі сікли й дробили камінь, загрожуючи рознести його на порох, кам'яне кришиво бризкало навсібіч.
«Ну, й лупить, собака!..»
Камінь тріскався і кришився. Кулеметник намагався потрощити граніт, який захищав полтавця. Це вже скидалося на розстріл.
От тепер усе закрутилося по-справжньому. Чорний падав, підводився, перекидався шкереберть відлогим схилом. Подеколи йому здавалося, що земля стає дибки і летить на нього, обличчя заліплювало снігом, з носа зацебеніла кров, на зубах заскрипіло кам'яне кришиво.
