Макс - Дашвар Люко (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
І Дора не рухається… Тільки руде кроленя навколо скаче…
Злякався. Закляк, гукнув:
– Доро…
Пішов до неї тихо, коліна підгиналися. Упав поряд навколішки, уже простягнув руку, аби торкнутися Дориної щоки, та побачив – вії тремтять. Дора спала. Міцно, як дитина. Усміхалася – радість на вустах. І тільки напружені долоні і досі окреслювали простір, з якого давно втекло кроленя Боні.
Данко відклав камеру, схрестив ноги, як той турок, і так сидів біля Дори увесь час, поки вона відсипалася за всі свої безсонні випрацювані ночі. Очей не зводив – і сам не знав, чому для нього так важливо дивитися на Дору.
Дора спала б до ранку, та за годину пухнасте кроленя скочило дівчині на ногу, причаїлося біля коліна. Дора розплющила очі, усміхнулася – Данко…
Він дивився на неї дивно, спідлоба, крізь прядку русявого волосся. Вона простягнула руку, аби прибрати ту прядку. Він потягся їй назустріч, торкнувся щоки. Вона зашарілася, бо бачила тільки його очі і то було до дідька прекрасно і незрозуміло. У вухах загуло – вітер, на чорні бездонні очі набігли сльози, як ті мурахи на цукор – і де взялися звідусіль… Невідома сила повернула на спину, розпластала руки крилами, розлила тілом весняний гарячий сік, і Дора відчула таке відчайдушне щастя сеї миті, що і порівняти нема з чим.
Данко повів долонею по Дориній шиї, торкнувся ґудзика на кофтині, та вона раптом рвучко перехопила його руку, зупинила – сама… Розстібала ґудзики, бачила тільки сині Данкові очі. І хай би так було вічно…
Музика… Підхоплювала Дорину кофтинку, Данків светр, розвішувала на софітах. Виникала від граціозних рухів, невтримних поцілунків, сяючих очей, всепоглинаючого жертовного радісного щастя, що воно все тільки в одному і є: вона помре без нього, він не житиме без неї… «Ну що ж ти наробив? – шепотіли Дорині очі. – Тепер я люблю не життя, а тільки тебе…» – «Давай залишимося тут назавжди…» – просили Данкові очі.
Треба сильно подорослішати, аби впевнитися, що життя важливіше. Та вони, хвала Господу, були юні… Спустошливе виснаження фізичної близькості не змусило розімкнути обіймів, відкинутися, заспокоїтися – все кружляли легким божеством із вісьмома руками-ногами, двома головами і одним… серцем.
Отямилися нескоро, тільки коли змерзли, як цуцики. Лежали – голі і щасливі – трусилися від холоду, навколо них плигала руденька Боні. Дора повернула лице до Данка, запитала жестами:
– Ти привів мене сюди для того, аби я стала твоєю?
– Ні…
– А навіщо?
– Я навчу тебе говорити… – сказав Данко. – Тут…
Ані слова! Слова забирають силу. Тільки на шостий день божевільних мандрів знесилений Макс врешті усвідомив: кожного наступного дня ставатиме все важче. Непотрібні роздуми годин на п’ять вдумливого монологу залишилися у минулому житті, оперативно мінімізувалися у конкретні, короткі тези. «Подохну! – билося. – Тікати! До людей…»
Здичавів… Волосся скуйовдилося. Колюча щетина не додавала обличчю мужності, дратувала – змокала, як жадібно пив гарячий чай з того, що траплялося під ногами, тієї ж миті обмерзала, і шкіра під нею пульсувала від болю. Ноги несли від страху, бо раз упав і постановив:
– Все! Аут!
Дон посунув далі, та не відчай заблукати підкинув Макса. Розпарений важкою ношею, враз став холонути, за мить уже трусився, слабшав і байдужів: а пофіг… І тільки коли тілом раптово розлилося неприродне оманливе тепло, зрозумів – зараз заплющить очі і… помре.
Та не зранені ноги, не стомлена спина, не порепані нігті з запасом бруду і не сіре, як тлін, волосся на пиці правили бал. Шлунок! Голодний лютий шлунок давно залишив постійне місце проживання, залишив там лише хронічний SOS: «Їсти! Їсти! Їсти!», переселився у голову, жер мозок. Нездійсненною розкішшю залишився у мріях перший день з гречкою, печивом, смаженою на вогні рибою. На другий день знайшли сухі гриби під снігом, а потім три дні поспіль – тільки густий відвар з березових бруньок. Дон, падло, наче навмисне вів такими стежками, що тут не те що людей, скоро й беріз не зустрінеш.
– Усе одно березові бруньки більше трьох днів краще не вживати. Печінку садять… – спокійно відповідає Дон. Голову до землі, сліди на снігу вивчає.
– А де білки? Чому тут немає білок? Чи їжаків… – знесилений Макс сидить під смерекою, притулився до стовбура, нишпорить поглядом по гілках.
– Багаття розведи, бо звалишся.
«Багаття, багаття… Та пішов ти! Досить! Я йду! Сам запалюй своє багаття!» – думає зухвало, підводиться на тремтячих ногах, та сил вистачає дійти лише до сухого стовбура зламаної вітром сосни. І трісок не треба колоти – суха хвоя зійде.
– Дика вишня… – Дон стоїть біля невеличкого дерева, обдирає зі стовбура смолу, жує. – Ходи, бо сам усе з’їм.
– Ти… Ти кепський інструктор! І провідник! – Макс суне до вишні, труситься від істеричного відчаю. Стискає пальцями найбільшу краплю смоли, та відірвати від стовбура не може. – Ми не на маршруті… Ти заблукав! Якби ми рухалися правильно – були б і потічки, і білки, і печери…
– Нормально. Маршрут такий.
– До людей треба! Їсти… попросити…
– То режим жебраків! А ми працюємо в режимі подвигу. – Дон однією рукою відсуває Макса від вишні, другою легко відриває велику краплю смоли – Максову краплю! – і кидає до свого рота.
Усе! Це остання крапля! Макс закляк – неконтрольована червона лють зароджується в районі скрученого голодом шлунка, одночасно вистрілює у п’яти напрямках – заповнює голову, кінцівки – народжує червону зірку невтримного гніву.
– Сука! Ти паскуда і сука! Ти… ти звільнений! – белькоче чортзна-що, не кидається на Дона, ні! – куди там з Доном боротися. Спостережливим зайцем зиркає по боках, ніби під кожним кущем скатертина з наїдками розкинута, а йому лише вибрати, до якої підсісти, йде геть – без рюкзака, намету… А до сраки! Доповзе до людей. Договір… про екстрим-тур… розірвано! Через форс-мажорні обставини.
– Мажор… – чує за спиною презирливий голос Дона.
Не смій! Ніколи не смій називати мене мажором! Що ти знаєш про мене, виродку? Хто тобі сказав, що чесноти людини вимірюються її здатністю тупо брьохати… життям… і мріяти тільки про шмат хліба?! Паскуда…
Планів нема! Рафінований випускник «Інституту ауф дем Розенберг» і Лондонської школи економіки кладе на плани… Геть! Ламає гілки ногами, розмахує руками – з дороги! Немає у горах абсолютно безлюдних місць. То Дон спеціально петляє, а Макс ітиме навпростець і врешті-решт знайде людей… І сил вистачить… І доведе…
Очі обмацують ліс, ноги наштовхуються на горбок. Макс уже піднімає ногу, аби забратися на нього, скошує очі долу і завмирає – то не горбок… То людина. Лежить сірим каменем, снігом зверху припорошений, як торт цукровою пудрою…
– Доне… – шепоче вражено.
Присідає біля непорушного чоловіка, дивиться приголомшено, торкнутися страшно.
– Доне!
Підскакує, озирається і раптом ціпеніє – крізь байдужі дерева, що за примхою гори стікають долу, вдалині видно невеличку розчищену галявину, огороджену тином, а на ній… Халупка, друга менша, металеві бочки купою і люди… Люди!
Макс не витрачає сил на слова. Задихається неймовірною радістю, переступає через непорушне тіло, біжить схилом униз…
Дон спокійно підхоплює з землі чималий уламок льоду, прицілюється… Чпок!
Макс падає долілиць. «Я більший… за білку…» – сигналить у мізках. Недбало відкидається на спину, дивиться на Дона. Сил катма, не підвестися. «Як піде… не дожену…»
Дон спокійний, як мертва вода. Підходить до чоловіка, ляскає по щоці.
– Живий?
Макс бачить, як чоловік розплющує очі…
– Від самогонників? – Дон нахиляється, мацає пульс на шиї. «Так», – самими повіками підтверджує чоловік.
– Погано, – говорить Дон.
Підводиться, йде до краю схилу, дивиться вниз, на людей і халупки, довго, ніби вирішує, що робити далі. Повертається швидко – вирішив? – вдягає на плечі обидва рюкзаки, намет, хапає чоловіка і Макса за капюшони курток, тягне у ліс, як той віл, що – скільки на нього не накидай – подужає.
