Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас (смотреть онлайн бесплатно книга txt) 📗
В аптеці-закусочній під високою стелею шурхотіли лопаті вентиляторів. На оповитих сутінню пишних верандах будинків сиділи невидимі знадвору люди. Лише вряди-годи то там, то там жевріли рожеві вогники сигар. Час від часу рипіли й грюкали сітчасті двері. По червоних цеглинах бруківки біг Дуглас Сполдінг, за ним слідкували собаки й хлопчаки.
— Добривечір, міс Лавініє!
Хлопці погнали далі. Лавінія Неббс недбало помахала рукою їм навздогін і лишилася сидіти на веранді, самаедна, з високою склянкою холодного лимонаду в білій руці. Час від часу вона підносила склянку до рота, відпивала ковток, а тоді знов сиділа й чекала.
— А ось і я, Лавініє!
Лавінія Неббс обернулась і побачила Франсіну — вся в білому, вона стояла біля сходів на веранду, серед пахощів циній і рожин.
Залишивши недопиту склянку з лимонадом на веранді, Лавінія замкнула надвірні двері й сказала:
— Гарний вечір, саме йти в кіно. Вони рушили вулицею.
— Дівчата, куди це ви? — гукнули міс Ферн і міс Роберта зі своєї веранди.
Через м’який океан сутіні Лавінія гукнула у відповідь:
— В кіно «Еліт», на нову картину Чарлі Чапліна!
— Ну, нас у таку темінь з дому не виманиш, — жалісно сказала міс Ферн. — Та ще тепер, коли той Нелюд знову душить жінок. Ми візьмемо рушницю й замкнемось у коморі.
— Ет, вигадки! — відрубала Лавінія і, почувши, як за сестрами грюкнули двері й клацнув замок, пішла собі далі крізь хвилі теплого вечірнього повітря, що здіймалися над розжареним за день тротуаром. Здавалося, ступаєш по твердій скорині свіжоспеченого хліба. Тепло линуло вгору по ногах, заповзало під плаття, скрадливо, але приємно огортало все тіло.
— Лавініє, то ти не віриш усім тим балачкам про Нелюда?
— Цим двом бабусям аби тільки язиками молоти.
— Але ж два місяці тому хтось таки вбив Хетті Макдолліс, ще через місяць — Роберту Феррі, а ось тепер і Елізабет Ремселл пропала хтозна-де…
— Хетті Макдолліс не мала клепки в голові. Закладаюся, що вона втекла з якимсь роз’їзним агентом.
— А інші? Кажуть, їх усіх знайшли задушених, із прикушеними язиками.
Вони зупинилися на краю яру, що переділяв містечко на дві половини. Позаду них були освітлені будинки й музика, попереду — провалля, вогкість, світляки і темрява.
— Може, не треба нам було йти сьогодні в кіно, — сказала Франсіна. — А що, як той Нелюд вистежить нас і вб’є? Боюся я цього яру. Ти тільки поглянь!
Лавінія поглянула, і яр видався їй динамо-машиною, що й на мить не спиняється ні вдень, ні вночі; там весь час щось дзижчало, шелестіло, ворушилось — точилося якесь приховане життя тваринного й рослинного світу. Звідти несло духом теплиці, якимись незнаними випарами, розмитими прадавніми сланцями й сипучими пісками. І завжди те чорне динамо стугоніло без угаву, і в повітря злітали електричні іскри світляків.
— Не мені ж вертатися пізно ввечері цим бісовим яром, а тобі, Лавініє. Отими східцями й через місток. А може, десь там і чигатиме Нелюд.
— Дурниці! — відказала Лавінія Неббс.
— І ти, а не я, ітимеш сама стежкою і дослухатимешся до власної ходи. Всю дорогу, аж до дому, ітимеш сама… Лавініє, а тобі не страшно жити одній у тому твоєму будинку?
— Старі діви полюбляють самотину. — Лавінія показала на вузеньку стежку між чагарів, що вела вниз, у темряву. — Ходім отак навпростець.
— Я боюся!
— Таж іще зовсім рано. Нелюд вилазить тільки десь проти ночі.
Лавінія взяла подругу під руку й повела звивистою стежкою, все вниз і вниз, у теплу сутінь, сповнену сюрчання цвіркунів, кумкання жаб і ледь чутного дзижчання москітів. Вони ступали крізь висушені літом бур’яни, і колючки будяків упиналися в їхні голі ноги.
— Біжімо! — захекано мовила Франсіна.
— Ні!
Стежка звернула вбік — і вони побачили…
У співучій вечірній сутіні під покровом ще теплих від сонця дерев лежала Елізабет Ремселл! Здавалося, вона прилягла там на часинку потішитися лагідними зорями й легким вітерцем, і руки її були випростані з обох боків, мов весла якогось вутлого суденця.
Франсіна зойкнула.
— Не кричи! — Лавінія обіруч обхопила подругу, що хлипала й похлиналася слізьми. — Ну цить, цить!
Елізабет Ремселл лежала так, ніби її винесло туди припливом. В обличчя її світив місяць, очі були широко розплющені й закляклі, мов два камінці-голяки, з рота випинався прикушений язик.
— Вона мертва! — вигукнула Франсіна. — Ой, вона мертва, мертва! Мертва!
Лавінія мовчки стояла серед тисячі чорних теплих тіней, а навколо голосно сюрчали цвіркуни й кумкали жаби.
— Треба повідомити поліцію, — озвалася вона нарешті.
— Тримай мене, Лавініє, тримай, мені холодно… Ой, ще ніколи в житті мені не було так холодно!..
Лавінія пригортала до себе Франсіну, а тим часом по хрусткій траві до них уже наближалися полісмени. Мигтіли кишенькові ліхтарики, перемовлялися голоси, а було вже десь близько половини на дев’яту.
— Холодно, наче в грудні. Мені б зараз светра, — провадила Франсіна, не розплющуючи очей і горнучись до Лавінії.
Полісмен сказав:
— Тепер, шановні дами, ви можете йти. А завтра попрошу вас до відділка, треба буде відповісти ще на деякі запитання.
Лавінія та Франсіна рушили геть від полісменів і від простирадла, яким було тепер накрито заклякле на траві тендітне тіло.
Лавінія чула, як лунко калатає в її грудях серце, її теж морозило, мов узимку, раз у раз наче снігом обсипало, а її тонкі пальці в місячному світлі стали ще біліші; і вона пригадувала потім, що цілу дорогу говорила сама, а Франсіна тільки плакала й тулилася до неї.
Ззаду долинув голос:
— Може, вас провести, дами?
— Ні, дійдемо самі, — відказала Лавінія не знати кому, і вони пішли далі. Йшли сторожким, зачаєним яром, сповненим таємничого шепоту й потріскування, і невеличкий острівець, де велося слідство, світили ліхтарики й лунали голоси людей, лишався все далі позаду.
— Я ще ніколи не бачила мерців, — сказала Франсіна.
Лавінія придивилася до свого годинника, так наче її рука простяглась у неосяжну далеч і він опинився за тисячу миль від очей.
— Усього пів на дев’яту. Зараз зайдемо по Гелен і ще встигнемо в кіно.
— В кіно?! — аж сахнулася Франсіна.
— Нам це якраз до речі. Треба забути про те страхіття.
Не можна думати про нього. А якщо ми зараз вернемося додому, то тільки про те й думатимемо. Отож ходімо у кіно, ніби нічого й не сталося.
— Лавініє, та невже ти це серйозно?!
— У житті не казала нічого серйознішого. Нам треба посміятися, про все забути.
— Але ж там Елізабет… твоя подруга… і моя теж…
— Ми їй уже нічим не зарадимо, тож подбаймо про себе. Ходім.
Вони рушили потемки кам’янистою стежкою, що вела вгору протилежним схилом яру. І раптом попереду, заступаючи їм дорогу й не помічаючи їх, бо вся його увага була прикута до того місця внизу, де лежало мертве тіло, танцювали плями світла й перемовлялися полісмени, виник Дуглас Сполдінг.
Він стояв білий, мов привид, руки його звисали вздовж тулуба, а очі невідривно дивилися вниз, у яр.
— Ану, йди додому! — гукнула до нього Франсіна. Він не почув її.
— Гей ти! — закричала Франсіна. — Йди додому, забирайся звідси, чуєш?! Зараз же додому, додому, додому!
Дуглас шарпнув головою і втупився в них невидющим поглядом. Губи його заворушилися. Та вихопилося з них тільки якесь мугикання. Потім він мовчки повернувся й побіг геть. Мовчки побіг у теплу темряву до віддалених пагорбів.
Франсіна знову хлипнула, заплакала і, плачучи, пішла далі з Лавінією Неббс.
— Ось ви нарешті! А я вже думала, добродійки, ви зовсім не прийдете! — Гелен Грір стояла на східцях веранди й нетерпляче потупувала ногою. — Усього на годину спізнились, ото й тільки. Що сталося?
— Та ми… — почала була Франсіна. Лавінія міцно стиснула її руку.
— Там такий переполох… Хтось знайшов у яру Елізабет Ремселл.
— Мертву? Вона… мертва?
