Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Зненацька Адріянові свінуло абсолютною певністю — так часом буває уві сні, або коли сам собою приходить розв'язок трудної задачі:
— «Карий» — то був кінь? Ваш кінь?
І зараз же подумав, що не слід було цього питати.
Стрілець дивно бликнув на нього оком: здоровенний, чорний, бородатий — такими колись малювали розбійників у дитячих книжках. Покруч цигана з ведмедем. Адріян дивився на «Карого» й чув стукіт чи то серця, чи вагонних коліс: замучений, півживий підліток у кінському вагоні, шкури, ребра, ребра й кістки. Коні їхали на смерть. А хлопчик рятувався. — їх і в стайні колгоспній підв'язували, — повільно проказав «Карий»; здавалось, він посміхається отими своїми білими зубами. — Отак-о попругу пускали під черево — і підтягали… на бантині… А наш, поки ще в поле виганяли, то щовечора до нашого двору завертав. Стояв коло перелазу і в двір дивився. Знав, що заходить не можна… Мудрий був кінь. Я йому свій хліб виносив, а мати плакали… А в вагоні він мене признав, — «Карий» знову виплюнув неіснуючу тютюнову кришку й оскирився:
— Чуйш, признав мене Карий…
Тонко бриніла над вухом якась комашка.
— Він, як при пам'яті був, споминав, що в нього десь дівчина єсть, — раптом сказав «Карий», без жодного зв'язку з попереднім. Це прозвучало напівпитально, на пробу:
— Марічкою звати…
— Марічок у цих краях — по дві в кожній хаті, — буркнув Адріян, спересердя різкіше, ніж хотів. «Карий» зате кивнув мало не з сатисфакцією, наче тільки й чекав це почути. Наче почуте потверджувало якусь його власну теорію — наприклад, що все на світі є марнота марнот і ловлення вітру. А добрий із нього мусить бути вояк, подумав Адріян, добрий — і тривкий. Сердиті, ті переважно швидко спалюються. А цей мов запечений на жужіль; таких стає надовго. Вони ще помовчали. Та мить безсловесного порозуміння, що була поміж ними зайшла, минулася, й обоє це відчували. «Карий» підвівся першим:
— То ходім, чи що?..
Коли вони повернулися, «Явора» вже не було. Лишалося мертве тіло, що його ще треба було винести й поховати.
…Того дня Адріян нарешті належне доцінив «Ярослава». Без нього вони, либонь, зовсім зійшли би на пси — нерви в усіх зробилися до нічого, чи, як мовляв «Карий», «ні к чорту». Одслуживши парастас, священик зостався з ними на поминальну вечерю. Надворі рясно шумів дощ, поливаючи «Яворову» свіжу могилу, — ніби природу нарешті прорвало, і вона оплакувала хлопця, якого не могли оплакати ні дівчина, ні родина; Адріянові все вчувалося в цяпотінні води по бляшанках, підставлених під вентиляційні продухи, кілька настійно повторюваних нот того самого жалібного мотиву — «ніхто не запла-че, ні-і-і отець, ні мати», ре-ля-ре-мі-фа-а-мі, — і на серці шкребло, «лиш за мнов запла-чуть три дівча-ті», цього ще бракувало, думати, хто за тобою заплаче, коли й ти отак згинеш! — він знав, що й інші почуваються так само, що мимоволі закрадаються думки про неминучий кінець їхньої боротьби, так завжди буває, коли гине хтось із своїх: завжди хорониш частку себе самого, — але він не знав, як покласти цьому край. Аби щось робити, став носити й зливати дощову воду в діжку; «Рахеля» зварила молодої бараболі в мундирах, «Орко», всупереч забороні, розвів символічну криху спирту — пом'янути небіжчика. «Ярослав» оповів новини — в тамтому селі забрано цілу машину людей, бо не вписувалися до колгоспу, але на під'їзді до Р. хлопці одбили, є ранені; в другому «стрибки» влаштували засідку на «Гайового», три дні вартували у станичного в хаті, перепилися самогоном, стріляли по стелі, а «Гайовий» так і не з'явився, — «Ярослав» ніби вмисне розказував самі прості, буденні речі, що були цікаві всім, і «Явору» також, якби був живий, і виходило якось так, наче небіжчик нікуди не зник, а навпаки, щойно тепер, здихавшись тілесної муки, й може врешті вільно, без перешкод долучитися й послухати цікавого для себе, — і «Ярослав» оповідає, щоб зробити йому приємність. Таким самим рівним, м'яким мов шовк голосом він звертався до відлетілої душі вже навпростець — запрошуючи востаннє розділити з ними страву; вони помолилися, як ґречні діти в сільській хаті, де старший вийшов з-під батьківської стріхи й спізнав щось таке, до чого малим іще зась, — здав матуру або, може, вступив до війська… Рівно горіла свічка в куті, стукали ложки, пошморгували носи; очі сльозились — од випитого, од ситної картопляної пари, якою ласувала вкупі з усіма «Яворова» душа, і тіло поступово наливалося важким, погідним теплом, — «Ярослав» якось непомітно приручив «Яворову» смерть, зробив її ділом домашнім, звичайним і самозрозумілим, і похоронний тягар знявся сам собою: вони знов були одна родина, з «Явором» укупі. Адріян дивився на «Ярослава» з відвертим замилуванням; на великому, і ще побільшеному залисинами, мов із двох півкуль зліпленому, чолі священика блищали дрібні крапельки поту, і він раз до разу втирався хустинкою, яку тримав розкладеною на колінах замість серветки. Вибравши слушну хвилину, — коли розмова перестала бути загальною й розтеклася, як річка по мочарах, на кілька рукавів, — Адріян, спонукуваний, либонь, суто вояцьким рефлексом доповісти зверхникові про помічені на терені незрозумілі явища (незалежно від того, який військовий ступінь мав отець капелян, зараз його старшинство було безсумнівне й усіма мовчазно признане), розказав йому свій сон минулої ночі — про «Романа» в тісній колибі, «оце тут я живу», про його химерну просьбу — «засвіти мені свічку». «Ярослав» знав «Романа»; виглядало, що хлопець зник після тої самої сутички, в якій Адріяну прострелено груди.
— То значить, — сказав «Ярослав», — що ви були останнім, хто бачив його живого.
Адріян зрозумів — і немов у голові йому освітилося: зрозумів, що знав це від самого початку — «Роман» загинув, прикривши його собою. А «хати» вже, відай, не встигли йому хлопці справити, — енкаведисти забрали тіло. Як то він був сказав у тім сні — «скоро всі прийдуть»?..
— Я відправлю службу за спокій його душі, — провадив «Ярослав» своїм тихим і безвиразним, без жодної металевої нотки голосом — одначе так, ніби зводив фортечний мур. — Його душа саме переходить через митарства, то й не диво, що просить о поміч. Дякую, що сказали мені. Хай вас Бог благословить.
Адріян некліпно втупився в полум'я свічки. Перевантажений мозок викидав із себе, одну по одній, порізнені картинки минулого дня: посіріле обличчя «Рахелі» з загризеною губою, вода, що закипає в скриньці з інструментом… В «Ярославові» якраз і була оця владна м'якість води — води, що поглинає метал і гартує його собою до хірургічно чистого стану.
— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа… Амінь. Тата — от кого він йому нагадував. Тата, від якого од самого сорок четвертого не мав вістки — відколи їх із мамою, з другим приходом совєтів, забрано до ешелону. «По правді кажу вам: хто за ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, — той багатокротно одержить…»Багатокротно, воістину так: бо не стрічав іще дому, де б нас не прийняли як рідних, і братів і сестер маю тисячі й тисячі, по всій Україні, і хто з нас не закриє собою брата свого?.. А яка славна усмішка була в «Романа» — стримана, наче лице відтавало спроквола… Відвернувшись у тінь, Адріян притьмом допив із горнятка рештки присмаченого спиртом узвару: хай думають, що очі йому з незвички звогчіли від алкогольного духу.
— Помоліться за моїх батьків, отче… За Михайла й Гортензію…
Вчувши, що Адріянів тато був парохом, «Ярослав» розпромінився, як дітвак, — навіть зморшки йому розгладилися. Став палко запевняти, що Адріяновому татові випала в Бога велика ласка: давати мирянам духовну потіху в найтяжчому терпінні — в ешелоні, в тюрмі, на засланні, — на такий допуст не кожного пастиря Бог признає гідним; багато в ці часи покликаних, а обраних, як завжди, мало… Щось за його словами вчувалося особисте, якась власна затаєна ураза. Адріян був іще повагався, чи не попросити його відслужити молебень також і за здоров'я Олени, але чомусь не посмів — самого цього імени витиснути з уст не наважився, мов боявся, що, затершись, як у натовпі, в довшому спискові невідомих Марій, Василів, Юрків і Стефанів, воно, вкупі з окремішністю, втратить і невразливість, підпаде законам їхньої смертности… «Ярослав» пішов у дощ першим, відмовившись від запропонованої лікарем плащ-палатки: «Вам потрібніша», — мав-бо ще зайти на лісничівку переказати сумну вістку, що операції вже не буде, — і аж тоді, як вони зосталися самі, «Орко», що засів разом із «Рахелею» сортувати на розкладених папірчиках принесені панотцем порошки, пояснив між ділом:
