Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книга жизни TXT) 📗

Скорчений труп, який лежав у чорній калюжі, знайшли жебраки. Перш ніж з'явилася міська сторожа, понадбігали ще якісь торговці і перекупки з Курячого ринку.

Над місцем злочину висів жах. Жах моторошний, жах, який не давав перевести подиху, жах, від якого скручувало кишки. Жах страхітливий.

Настільки страхітливий, що ніхто так і не наважився викрасти гаманця з грошима, який стирчав у вбитого із розсіченого ножем рота, аж поки не надійшла сторожа.

— Gloria in excelsis Deo [165],— заспівав канонік Отто Беесс, опускаючи складені долоні і схиляючи голову перед вівтарем. — Et in terra pax hominibus bonae voluntatis… [166]

Диякони стояли обабіч нього, стишеними голосами приєднуючись до співу. Отто Беесс, препозит вроцлавського капітулу, який правив месу, продовжував механічно, рутинно. Думками він був деінде.

«Убили клірика Гвіберта Банча. Серед білого дня. У центрі Вроцлава. А єпископ Конрад, який припинив розслідування у справі вбивства Петерліна фон Беляу, розслідування у справі свого секретаря, напевне, також припинить. Не знаю, що тут відбувається. Але треба подбати про власну безпеку. Ніколи, за жодних обставин не давати приводу або нагоди. І не дати заскочити себе зненацька».

Спів здіймався аж до високого склепіння вроцлавського кафедрального собору.

Отто Беесс став навколішки перед вівтарем.

«Сподіваюся, — подумав він, осіняючи себе хрестом, — сподіваюся, що Рейневан устиг… Що він уже в безпеці… Дуже сподіваюся…»

— Miserere nobis…

Меса тривала.

Чотири вершники галопом промчали через роздоріжжя, поруч із кам'яним хрестом, одною із численних у Шльонську пам'яток злочину і каяття. Вітер шмагав, дощ сік, багно летіло з-під копит. Кунц Аулок, на прізвисько Киріелейсон, вилаявся, мокрою рукавицею стираючи воду з обличчя. Сторк із Горговиць підтримав його ще бруднішою лайкою з-під промоклого до нитки каптура. Вальтерові де Барби і Сибекові з Кобиляглови вже не хотілося навіть лаятися. Учвал, думали вони, скоріше, якомога скоріше під який-небудь дах, у яку-небудь корчму, де тепло і сухо, і де є підігріте пиво.

Багно бризнуло з-під копит, заляпуючи і так уже заляпану накриту плащем фігуру, що зіщулилася під хрестом. Жоден із вершників не звернув на неї уваги.

Рейневан також навіть не підвів голови.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Пріор стшегомського монастиря кармелітів був худий як скелет; статура, суха шкіра, недбало виголена щетина і довгий ніс робили його схожим на обскубану чаплю. Коли він дивився на Рейневана, то примружував очі, а коли знов брався читати листа від Отто Беесса, то підносив листа до носа на відстань двох дюймів. Кістляві й сині руки тремтіли, губи раз у раз перекошував біль. Проте пріор аж ніяк не був старим. Це була хвороба, з якою Рейневан зустрічався не раз, хвороба, що підточує, наче проказа, з тією лише різницею, що невидимо, зсередини. Хвороба, проти якої безсилі були будь-які ліки і трави, з якою могла впоратися тільки найсильніша магія. Та що з того, що могла? Адже навіть якщо хтось і знав, як лікувати, то й так не лікував, бо часи були такі, що зцілений міг донести на лікаря.

Пріор кашлянув, вирвавши Рейневана з задуми.

— Значить, тільки заради цієї однієї речі, — він підняв листа вроцлавського каноніка, — ти чекав на моє повернення, юначе? Цілі чотири дні? Знаючи, що отець настоятель на час моєї відсутності має всі повноваження?

Рейневан обмежився кивком. Посилатися на те, що лист належало передати пріорові особисто в руки, не було потреби, бо це було аж надто очевидно. Що ж до чотирьох днів, проведених у селі під Стшегомом, то про них не варто було й згадувати: вони пролетіли зовсім непомітно. Як уві сні. Після трагедії в Бальбінові Рейневан весь час був як уві сні. Отупілий, неуважний і напівпритомний.

— Ти чекав, — констатував факт пріор, — щоби передати листа особисто в руки. І знаєш що, юначе? Дуже добре, що чекав.

Рейневан промовчав і цього разу. Пріор повернувся до листа, наблизивши його мало не до самого носа.

— Та-а-а-ак, — нарешті протягнув він, піднімаючи погляд і примружуючись. — Я знав, що настане день, коли шановний канонік нагадає мені про борг. І про розплату. З лихварським відсотком. Який, до речі, Церква брати забороняє. Гласить-бо Євангеліє від Луки: позичайте, нічого за це не очікуючи. [169] А чи віриш ти, юначе, беззастережно в те, у що наказує вірити Церква, мати наша?

— Так, велебний отче.

— Похвальна чеснота. Особливо в нинішні часи. Особливо в такому місці, як це. А чи знаєш ти, що це за місце? Крім того, що це монастир?

— Не знаєш, — вгадав пріор з мовчання Рейневана. — Або вміло вдаєш, що не знаєш. Так от, це дім демеритів [170]. А що таке «дім демеритів», ти, мабуть, теж не знаєш або не менш уміло вдаєш, що не знаєш. Тож я тобі скажу: це в'язниця.

Пріор замовчав, сплів пальці і дивився на співрозмовника вивчаючим поглядом. Рейневан, звичайно, давно вже зрозумів, у чім річ, але не виявляв цього. Він не хотів псувати кармелітові задоволення, яке той явно діставав від такої манери вести розмову.

— Чи знаєш ти, — трохи помовчавши, продовжував чернець, — про що його велебність канонік дозволяє собі просити мене в цьому листі?

— Ні, велебний отче.

— Це незнання певною мірою виправдовує тебе. А оскільки я знаю, то мене ніщо не може виправдати. Отже, якщо я відмовлюся виконати прохання, мій учинок буде виправданий. Що скажеш? Хіба моя логіка не дорівнюється Арістотелевій?

Рейневан не відповів. Пріор мовчав. Дуже довго. Потім підпалив лист каноніка від свічки, повернув його так, щоби вогонь охопив весь аркушик, і кинув на підлогу. Рейневан дивився, як папір згортається, чорніє і кришиться. «Ось обертаються на попіл мої надії, — подумав він. — Передчасні, зрештою, безглузді й даремні. Може, воно й на краще, що сталося так, як сталося».

Пріор піднявся.

— Йди до ключника, — сухо кинув він. — Нехай він тебе нагодує і напоїть. Потім поспіши до нашого костелу. Там ти зустрінешся з тим, із ким маєш зустрітися. Розпорядження буде зроблено, ви зможете залишити монастир без перешкод. Канонік Беесс у своєму листі підкреслив, що ви вирушаєте в далеку дорогу. Від себе додам: дуже добре, що в далеку. Було б, додам іще, великою помилкою заїхати занадто близько. І повернутися занадто швидко.

— Дякую вашій велебності…

— Не дякуй. А якби до когось із вас причепилася думка попросити в мене перед відходом благословення на Дорогу, то ви цю думку краще відкиньте.