Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Зараз я розумію, що життя було майже нестерпно важке, але у дитинстві такі речі по-справжньому не доходять до свідомості. Всі турботи, проблеми та пов’язаний із ними головний біль — то доля дорослих. А дітям все цікаво, все весело, особливо коли довкола свої — сестра, брат, мати...
Я вже майже п’ятдесят років городянин, а все одно не розлюбив сільського життя. Мене не обтяжують ані дрова, ані вода з криниці, ані город, все це я вмію. Будь яка фізична праця для мене в радість, а найбільше люблю копирсатися у землі. На дачі, де я живу, всю округу примусив працювати, і охорона працює разом зі мною.
Традиційне сільське життя вмирає у всіх розвинених країнах. У Європі селян у старому розумінні майже не залишилось, їх замінили фермери — тобто, по суті, люди міського складу, що просто працюють на землі. Фермер — це не селянин, а робітник та підприємець в одній особі. Села щезають, їх замінюють або ферми-хутори, або маленькі містечка. Звичайно, те ж саме буде через покоління-друге й у нас, я це все чудово розумію, але не поспішаю радіти, бо вважаю, що маю право на це суто особисте почуття. Що хотів сказати «марксизм-ленінізм» виразом «ідіотизм селянського буття», зрозуміло: замкненість цього життя, обмеження селянського кругозору, відірваність від світу, збіднений набір занять. Але слова потрібно було, як на мою думку, обрати інші, не такі грубі та жорстокі.
Коричневий том я залишив лежати на підвіконні. Гадаю, всі вони тоді відправлялися на смітник. Навряд чи знаходились охочі до цього породження, як хтось сказав, безсоння та головного болю.
Розділ п’ятий. Пишатися собою чи соромитися себе
Тільки не колонія
Заклопотаний справами, я, на жаль, не можу багато уваги приділяти тому, що діється у сфері нашої громадської думки, про що пишуть, що обговорюють люди, які задають тон і напрямок для більшості. Виплата заборгованості по пенсіях, стабільність грошей, підготовка до зими, земельна реформа, відношення з сусідами України, стан енергомережі та трубопроводів — всі ці та подібні до них питання (іноді навіть не зовсім президентські або зовсім не президентські) ніколи не терплять зволікання та відбирають практично весь час. Втім, я майже кожен день проглядаю газети, а іноді вдається викроїти час і на журнали, а тому я маю уявлення про весь обсяг надрукованого за роки незалежності, та мабуть, ще за два-три попередніх роки, у наших товстих журналах. До того ж, мені доводилося та й доводиться зустрічатися з їхніми авторами, багато хто з яких з головою занурився у політику. Я постійно чую від них і повністю згоден з ними, що це — справжня скарбниця вітчизняної думки, що ці кілька тисяч аркушів будуть вивчати історики, а багато що увійде (і вже увійшло) у коло читання студента, старшокласника. Устами своїх літераторів, мемуарістів, істориків, соціологів, філософів еліта української нації висловилась після десятиріч вимушеного мовчання.
Читати і слухати все це, особливо у перші роки, було дуже цікаво, тому що незвично, але дещо з самого початку бентежило. Дуже багато болю було вилито... Врешті виникла тривога: а чи не складається у нас під вантажем цього болю і проти бажання будь-якого конкретного автора «комплекс» ображеної нації, народу, що зазнав травми? Такий комплекс зашкодив би Україні. Він нав’язав би нам невроз жертви, міф про країну, яку обминули Бог та історія. Горе народу, який засвоїть психологію ображеного, сказала одна розумна людина. Такий народ стане заздрісним, ущербленим, нещасним. Кращі свої розумові сили він витрачатиме, щоб підрахувати, хто й коли його обікрав, хто задумує зле, хто ховає камінь у пазусі. Легко зрозуміти почуття, які спонукали найкращі пера країни та української діаспори. У кожного з них своя правда і свій біль, але коли все це разом, то виходить дуже велика односпрямована сила. Зацикленість на минулому, у якому, до того ж, бачать тільки тяжке — утиски, жертви, гноблення, несправедливість, заважає людям повністю розпрямитися, стати по-справжньому вільними та самодостатніми сьогодні. Готові знов і знов, по четвертому, п’ятому, сьомому колу викривати «московщину», російський царизм, колонізаторів, обрусителів, Петра, Катерину, Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Єльцина, Путіна, отже, уже не можуть обійтися без Росії. Вони дзьобають її невтомно та гаряче, вона їм конче потрібна як палко коханий об’єкт нелюбові — тієї нелюбові, не освідчуватись у якій неможливо, інакше життя втратить зміст.
Що тут можна сказати? Якщо людина щиро вважає, що жила в пеклі, я не маю права сперечатися з нею, у неї, повторюю, своя правда. Зі свого боку, я вважаю, що маю право сприймати недавнє минуле дещо інакше. Я не жив у пеклі, і переважна більшість моїх співвітчизників не жили в пеклі. Заднім числом зачернити їхнє та моє життя вважаю абсолютно неправомірним.
Моя книга наполовину про Росію, але тут я готовий закликати деяких своїх читачів: забудьте про Росію — для початку хоча б на місяць. Викиньте її з голови. Я вже згадував про людей, впевнених, що національна ідентичність України зводиться до заклику: «Щоб все було не так, як у москалів». Носії подібних ідей не помічають, як ставлять себе у психологічну залежність саме від тих, від кого так палко мріють віддалитися, тому що перетворюють «москалів» у свою головну точку відрахунку, прирікаючи себе на життя з оглядкою на «Москву».
Подібна психологія не обмежена інтелектуальними колами та рамками теоретичних шукань. В одній з аналітичних нотаток, що були покладені на мій стіл кілька років тому, я прочитав виразну оцінку зовнішньої політики України перших трьох років незалежності (1991 — 1994). Це, ясна річ, лише одна з оцінок, були й інші, але й ця з’явилась не на порожньому місці. За словами аналітиків, нашу зовнішню політику відрізняли в цей період три основні риси: по-перше, рефлекторність (буквально «відбитий, відображений»), а точніше обумовленість діями Росії; по-друге, використання незалежності України як аргумента у дипломатії (тобто наша зовнішня політика нібито виходила з того, що незалежність України необхідна не так їй самій, як її зовнішньополітичним партнерам, яким вона теж потрібна лише для зовнішньополітичних комбінацій — з Росією або проти Росії). Третю головну відмінну рису української зовнішньої політики 1991 — 1994 років аналітики описали так: у всіх діях України цього періоду, часто парадоксальних, проглядала можливість в разі невдачі повернутися до звичного партнерства з Росією та спертися на неї. У нотатках аналітиків був зроблений такий висновок: це не є політика, заснована на власних інтересах України. Я б ще додав: це політика тієї психологічної залежності, про яку була мова вище.
Подібний же хід думок притаманний деяким нашим публіцистам та політологам. Можна подумати, що для них незалежність України це виключно незалежність України від Росії. Вони готові упокоритись щодо геополітичної вторинності України, щодо сприймання її як буферної зони між цивілізованим світом та «варварською» Росією, а то й вже зовсім не почесного «санітарного кордону». Вони демонізують Росію — «дику», «деспотичну», «азіатську» країну, яка бажає знову завернути Україну з демократичного шляху і відірвати, проти волі Заходу, від усієї іншої Європи. Тобто Україна — це виключно поле суперництва між Заходом та Росією за те, щоб ми були або там, або тут. У них дається взнаки питання: ну чому Україна не відвернеться від поганої Росії і не пристане до доброго Заходу, де нас так чекають? Якби це був адекватний опис ситуації, ми повинні були б відчувати себе несамостійними та несамодостатніми. Але це, на щастя, не так. Керівництву України не потрібно бути ані проросійським, ані прозахідним, воно проукраїнське.
Політика взагалі не повинна потрапляти в обійми гранично спрощених національно-романтичних метафор («повернення додому, у Європу», «подалі од Московщини», яка «хоче утягти в Азію» і таке інше). Прихильники таких спрощень намагаються створити удавану політичну реальність, щоб Україна жила за законами цієї реальності.
