Мотря - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
— Гетьманові? Якому гетьманові?
— Іванові Степановичу Мазепі, Мотре, якому ж би!
— А Богдана Хмельницького бачила коли?
— Ні, не бачила, не довелось. Дівчинкою була, як він у Київ в'їздив. Ніби крізь сон бачу.
— Гарно було, правда? Так величньо, так гордо, так що життя варт за таку хвилину віддати. А нині що?
Марія Федорівна злякалася, що Мотря знов вийде з рівноваги. Не даючи їй прийти до слова, почала говорити скоро:
— Але Івана Виговського я двічі бачила, гарний був, достойний, а з Петром Дорошенком у мого дядька в гостині за столом сиділа. Теж гарний собою, навіть дуже, але понад усіх, як дуб понад дерева в лісі, знімався покійний Сомко, хай Господь душу його прийме в царствіє своє і хай подасть йому нетлінний вінець слави, котрий ізвергли з нього вороги роду людського-козацького.
Очі Марії Федорівни знялися вгору, руки схрестувалися на грудях, і вона виглядала вже не як черниця, а як свята.
— Гарний був Сомко? — питалася Мотря.
— Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної… високий, кругловидний, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі; чи ступить, чи заговорить — то справді по-гетьманськи.
— І ти любила його?
— Гріх згадувати таке, мене інші гадки пристоять, але скажу тобі, що годі було не любити Сомка. Лицарська краса, а яка душа, Мотре, яка душа! Велика. Він хотів втихомирити народ, як Христос розбурхане море втишив, хотів оба береги Дніпрові приклонити під одну булаву, хотів, щоб Україна була вольна й неподільна…
— Великого хотів, — з жалем сказала Мотря. — А теперішні наші мужчини жінок своїх бояться, про власне добро дбають, щоб гаманець набити та щоб пельку залити; ах, як я ненавиджу їх… Скажи мені, тіточко, чому я давно колись не жила?
— Судді донька, суворо судиш людей. І нині не всі такі, як кажеш. Перший гетьман — ні. Він чоловік з тамтого віку, не нинішній.
— Справді?
— Так собі гадаю.
Очам Мотрі вертав звичайний блеск. Заспокоїлася.
— Тітко, а що сталося з Сомком?
— Невже ж ти наших літописців козацьких не читала?
— Читаю їх, але що живе, то не писане слово.
Марія Федорівна хитала головою, ніби надумувалася, чи розказувати, чи ні… Мотря приклякла біля неї і зазирала в очі.
Тітка розказала історію Сомкового гетьманування аж до трагічного кінця.
— Як вивели його на поміст, — кінчила, а голос її дрижав від великого болю, — як вивели його і кат глянув на тую пишную вроду, здригнувся і з рук сокиру пустив. «Що, — каже, — таку голову рубати?» А все ж таки зрубали, а моя в цей мент побіліла. Мені двадцять літ було…
Двадцять літ! — сказала й зайшлася плачем.
Мотря припала до неї. Цілувала її руки, втирала сльози, відгортала від очей сиве волосся, що з-під чорної хустки висувалося, ніби хотіло свідчити про цей страшний мент.
— Бідна тітко моя, як гірко доля насміялася над тобою. Показала рай і ворота сокирою затріснула наглухо. А все ж ти щаслива, бо любила героя! Любила, а може, й любиш?
— Любов сильніша від смерті.
— Любов сильніша від смерті! — повторила Мотря. — 0-о-ох! — зітхнула, ніби нового воздуху в груди набрала.
Десь далеко, може, в другім, третім селі заграли дзвони.
— Як на Великдень;— сказала Мотря, — і день ніби великодній. Я зійду нині, тітусю, зійду надолину і стану з мамою на однім порозі і забуду про все, усе прощу, як на
Великдень. Добре, тітусю?
Замість відповіді Марія Федорівна поцілувала сестрінницю в уста.
Мотря пішла до своєї купальні, Марія Федорівна покликала дівчат:
— Щоб ви панночку гарно чесали й убирали, панночка схвильована нині, уважайте!
Дівчата приладили усе як слід.
Мотря за хвилину вийшла. Високе крісло казала висунути насеред кімнати і поставила зеркало перед нього. Сіла. Одна з дівчат підставила їй стільчик під ноги, друга розплітала довгі, грубі коси, третя з гребенем ждала.
Не була це легка робота розчесати й гарно заплести таке буйне і довге волосся. Але Мотря, на диво дівчат, сиділа нині спокійно й не сердилася на них.
— Заспівайте що, дівчата, — просила.
— Так, так, дівчатка, заспівайте панночці якусь гарну пісню — і не дуже сумну й не дуже жалісливу, бо нині в нас веселе свято, — захочувала Марія Федорівна.
Але такої пісні дівчата не могли підібрати.
— Так заспівайте тоді про Мороза, — просила Мотря, бо вона тую пісню любила.
Співали притишеними голосами, щоб пісні на подвір'ю не було чути, бо козаки не любили, як дівчата співали недівоцьких пісень.
Мотря слухала й думками переносилася в минуле велике століття, її обгортала туга за людьми, що так хоробро боролися і так гарно вмирали за правду і за славу. Чому вона не жила тоді?
За той час Марія Федорівна з одною із дівчат вибирала одяги для Мотрі.
— Чи подати французьку сукню адамашкову з кружевами, тую, останньої версальської моди, чи німецьку, золотом гаптовану, з португалом, чи польську, з контушиком голубим, горностаями обшиту, що так гарно прилягає до твого стану? Кажи!
— Подай мені, тітко, корсетку нашу українську тую білу, легеньку, що в жовтаве переливається, як доспіваючий овес, і підбери яку гарну плахту до неї та підходячий поясок. Це мені найлюбіше вбрання.
— А не буде вже зазвичайно для такого гостя? Знаєш, які тепер пишні заграничні вбрання появилися в нас. Скажуть, Кочубеєва донька звичаю не знає.
— А кого ж ми нині вітаємо, як не українського гетьмана тітко? Все в нас повинно бути українське, воно для нас найкраще.
І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона одягла на себе. Замість намиста і янтару почіпила кілька шнурків великих рівних перел, а волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що вилискувалося раз відблиском сталі на дамаскенській шаблі, то знов краскою густого, з свіжої кришки витікаючого меду.
— Кращої панночки на цілій Україні нема, — шептали між собою дівчата, а Марія Федорівна прямо молилася до тої божеської краси.
— Спасибі вам, дівчата! — сказала Мотря і, ніби причарована, сиділа у своїм кріслі, як на престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над'їхати гетьман.
Дівчата прибрали хату.
Нараз голосніше заграли дзвони і з валів заревіли моздірі:
— Гетьман їде!..
Марія Федорівна підійшла до вікна і відчинила його
широко. Ніби стіна розступилася, щоб показати погідне літнє полуднє, небо без хмар, верхи дерев, що стояли кругом Кочубеєвого двора, і тую доріжку, що бігла від нього до в'їздової брами, пишно прибраної у зелень і в хоругви, і свіжовимощену дорогу, що вела на просторий майдан, котрим перебігав широкий шлях.
Мотря ніби не бачила нічого й ніби не чула того гамору, що зчинився нараз кругом двора. Не бачила козаків, служби, дівчат, що перебігали крутими доріжками, зеленим великим муравником перед хатою, снувалися подвір'ям серед численних двірських і канцелярських нових будинків, з посудою, з кошами, з усякими ящиками і хоч на хвилину задержувалися в бігу, чи не побачать чого.
Та з долини вид був деревами закритий. І з горища гетьманського поїзду ще не було видно. Тільки птахи, вистрашені дзвонами й гуком моздірів, літали високо-високо, ніби Мотрині думки.
Дівчата поспішно кінчили свою роботу, заглядаючи цікаво в вікно, біля котрого стояла Марія Федорівна, вся в чорному вбранню, — одинока чорна пляма серед ріжно-барвних живих красок, що мерехтіли кругом.
«Небо, сонце, зелень, дзвони, мережива, кружева, саєти, перли, самоцвіти, а потім отеє чорне вбрання, як черниця», — думала собі Мотря, задивлена в простір.
