Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗

– Туди вам і дорога, – зрадів князь. – Менше ворогів, спокійніше спатиму.

Дарма радів.

Галичани захвилювалися.

Досить швидко після втечі княгині Ольги з сином та боярами у місті спалахнуло мало не повстання. І таке зчинилося, таке!..

Мороз по шкірі йшов у Єфросинії, як вона слухала вісника з Галича. Повстанці швидко захопили місто.

Князя свого велелюбного посадили у його ж палаці під варту. Слава Богу, що хоч життя йому зберегли. А ось Чарговичів під гарячу руку порубали – чи не весь їхній рід витяли! А Настаску… В Єфросинії, як слухала вісника, в очах темніло. Настаску… спалили.

О Боже! Спалили жінку на огнищі. Бідну, бідну жінку! Єфросинії вже було й жаль Настаски – спалили її тільки за те, що вона була коханкою князя (літописець безпристрасно зафіксує: «А наложницу его Настаску иже смути со…возложиша на костер велик, сожгоша ее…»).

Як почитаєш іноді – до чого ж спритні пера бувають у деяких борзописців.

Ось хоча б:

«Любов – відмінний маркетинговий хід. [20]

Бо як би продавали абсолютну більшість книг? Чого б ми ходили в кіно і в театри? Слухали солодкаві поп-диски?

Любов у мистецтві зазвичай закінчується весіллям. Або трагічними трьома крапками…

1 коли почуєте про неймовірні перепони, що їх долають закохані, складні аж занадто, і коли фінал теж аж занадто трагічний у їхніх відносинах, тож гостріше засмокче під грудьми у вразливого читача й глядача: ось, мовляв, повезло ж комусь на таке неймовірне кохання! Поталанило відчути таке, що ніколи не забувається. Пережити такі чи не екстремальні ситуації! І перемогти, досягти свого!

Навіть не задумуєшся про те, а чи буває таке насправді?»

То що ж виходить? Реклама – рушій торгівлі, а любов – рушій мистецтва?

Яка любов – таке й мистецтво. Вірніше, так його сприйматимуть чи продаватимуть – те бідне мистецтво.

Одне слово, побачиш (на екрані, на кону чи й у житті) чиюсь незвичайну любов (чи прочитаєш, почуєш про неї), так і подумаєш з жалем: везе ж ото декому! Яка любов! Хоч на виставку кращих закохань її виставляй! Які почуття! Які стреси! Яка боротьба! Яка енергія! Хоча, багнучи такої любові, сам багнеш, аби особисте життя твоє не виходило за рамки, щоб усе було спокійним, розсудливим, вивіреним: зустрілися, покохалися, побралися, народили дітей, добре влаштували побут… А пристрасті – то для книжок, для театру, для кіно… Хоча ні-ні, та й зітхнеш – але ж яка любов! Яке горіння-боріння! Повезло ж декому, а тут…

…А як було насправді?

– Створиш ти, Отче наш, першу людину – як задумав. З праху земного. Чи там з глини. Як і поділився з нами щойно своїм задумом. А йому, першому чоловікові, створиш і першу жінку…

– З ребра його, – охоче відповів Господь. – Це я твердо вирішив. Для нього, Адама, створю і пару йому – Єву.

– Гаразд, створиш і першу жінку першому чоловікові. А далі? Що далі? Їх буде двоє. А планета, звана Землею, ого яка! Чоловіків та жінок, щоби рід людський виник, потрібно мільйони та мільйони.

– Так, мільйони, – охоче погодився Господь. – А далі й мільярди. Тільки тоді рід людський утвердиться на планеті, званій Землею.

– Мільйони, мільярди… І Ти, Отче наш, будеш створювати оці мільйони? Чи й навіть мільярди? Навіть Тобі, всемогутньому, це може виявитись не під силу. Не кажучи вже, що ти роки, десятки й сотні років тільки тим і будеш займатися, що день у день створюватимеш все нових і нових істот, названих тобою людьми.

– Правильно речеш, архангеле. Це може виявитись і мені не під силу. Та й справ у мене інших пребагацько. Тьма-тьмуща. А тому я так вирішив: створю лише перших двох – його і її. А далі, за браком часу, на них усе покладу. Далі вони самі будуть плодитися.

– Саморозмноження? – здогадалися архангели. – Самовідтворення собі подібних? Лише з Твого благословення?

– Ви вірно здогадалися і мислите вірно, – похвалив Господь своїх архангелів. – Саморозмноження.

Архангели переглянулись і навіть з подиву легенько пирснули.

– Отче наш, – звернувся до Господа один з них і почухав потилицю. – Ну… Перші люди ще будуть займатися отим самим… саморозмноженням. Це їм спочатку навіть цікаво буде – творити собі подібних.

– Вся заковика і весь фокус у тому, – загадково посміхнувся Господь, – як вони цим ділом будуть займатися. Що їм для цього буде спонукою.

– Але ж їм все одно, даруй, Господи, це швидко набридне. Як набридає будь-яка повинність. І рід людський швидко захиріє. Так до пуття й не розмножившись. Не будеш же ти за кожним слідкувати і кожному нагадувати, кожного підганяти: розмножуйтесь, діти мої, розмножуйтесь!.. А яке розмноження буде з принуки? Коли бігати за кожним і покрикувати: гей, ану, той… розмножуйтесь!

– Не буду за кожним бігати.

– От-от, а їм це швидко набридне. Повинність така.

– Набридне, – охоче погодився Господь на тій таємній вечері (розмова сія відбувалася одного вечора за спільною вечерею). – Але я наділю їх чимось таким… таким… Що їм постійно буде хотітись цього діла.

– Розмножуватися?

– Так, розмножуватися.

– І чим же ти їх, Господи, наділиш? – недовірливо спитали учасники тієї вечері.

Господь витримав чималу паузу, інтригуючи своїх співтрапезників і, зробивши відповідний ефект та заінтригувавши всіх, врочисто вигукнув:

– Любов’ю! Я наділю їх – любов’ю! І хай спробують тоді втриматися, щоб… хе-хе, не займатися сим ділом. І розмноженням теж.

Пауза. Потім хтось обережно:

– Себто… сексом?

– І сексом теж, хоч я й не люблю цього слова. Але – діватися нікуди. Наділю їх і сексом. А любов’ю в першу чергу. До жінки – теж у першу чергу. До дітей. А це – сім’я. Потім піде любов до свого народу, землі своєї і так далі. А пізнаючи любов – чи, як ви кажете, секс, – рід людський буде й буде займатися розмноженням – хоче він того чи не хоче. Тобто займатиметься нею – ЛЮБОВ’Ю. І відпаде потреба нагадувати про це кожному. Двигуном життя людського, усіх Адамових нащадків буде вона, любов. Вічним двигуном. Та любов, яку вчені пізніше так тлумачитимуть (Господь ще й тому наймогутніший, що знає наперед, що буде… наперед) – «Любов – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання». Просто і ясно. А ще Адамові нащадки створять слова… Та які ж слова, – мрійливо протягнув Господь. – Ось послухайте: любо, люба, любенько, любесенько, любий, любимий, любимо, любимочка, любити, любитися, любісінький, любість, любка, люблений, люблю, любов, любовний, і – любовник, чого вже тут, любаска, любонька, любота, любощі, любчик… І це далеко не повний перелік таких слів.

Архангели сиділи вражені й занімілі…

– А ще ж, – вів далі мову Господь, – кохання, закохання, коханець, коханий, коханка – чого там! – коханнячко, коханочка, кохати, кохатися і т. д., і т. п. в цьому ж роді й дусі. І, смію вас запевнити, мої ангели і архангели, діло, як кажуть, піде. Буде любов, а з нею буде і рід людський. А більше людям, окрім як любові, нічого й не треба. Решту вони самі придумають. Як буде в них любов-кохання. А я подарую їм мисль, що любов – це всеперемагаюче кохання, – підсумував Господь.

Не знаю, чи дослівно саме так було сказано на таємній раді, чи якось по-іншому, але суть, смію вас запевнити, саме така. Бо як же інакше? Ви знаєте, як? А я не знаю. І цього ніхто не знає. Але точно знаю: є любов, є і буде рід людський. На планеті, що називається Земля. Бо тільки на любові все до нас трималося, на любові тримаємось і ми, на любові будуть триматися і після нас – вічно. Покіль існуватиме рід людський на планеті, званій Земля. А він існуватиме вічно. Як вічно існуватиме любов на планеті, званій Земля.

На любові, на коханні. Так, так, на отому, як пишуть словники, почутті глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, на коханні… У вузькому і в широкому смислах.

У вас є інша мотивація?

Гай-гай!..

Навіть у Господа іншої не було – чи Він не схотів інші навіть із загашників діставати, – а тому подарував роду людському любов.