Квентін Дорвард - Скотт Вальтер (читать книги без сокращений txt) 📗

— Ти гадаєш, що це неможливо? — спитав король, видно, зовсім не ображений його відвертістю. — Але наша історія показала, що зрада може пролізти крізь найменшу шпарку… Зрада неможлива через те, що є сторожа? Ех, ти, дурний хлопчику! Quis custodiat ipsos custodes [115]? A де порука, що ці самі сторожі не зрадять мене?

— Їхня шотландська честь, — сміливо відповів Дорвард.

— Правильно, правильно! Ти мені подобаєшся, — весело сказав король. — Шотландська честь завжди була бездоганною, а тому я й звіряюся на неї. Але зрада! — Тут до короля повернувся його похмурий настрій, і він нервово почав ходити з кутка в куток — Вона сидить на наших бенкетах, вона іскриться в наших келихах, вона носить бороду наших радників, вона усміхається устами наших придворних, чується в безумному реготі наших блазнів, а найбільше вона ховається за личиною смиренного ворога. Людовік Орлеанський [116] повірив Жанові Бургундському й був убитий на вулиці Барбет. Жан Бургундський повірив орлеанцям і був убитий на мосту в Монтеро. Я не віритиму нікому. Слухай тепер: я наглядатиму за цим зухвалим графом, ну й за церковником також, адже я не маю великого довір'я до нього. Коли я скажу: «Ecosse en avant!» («Шотландіє, — вперед!») — стріляй в Кревкера й поклади його на місці.

— Це мій обов'язок, — сказав Квентін, — коли життя вашої величності буде в небезпеці.

— Певна річ, я й не гадаю інакше, — сказав король. — Яка мені користь убивати зухвалого солдата? Коли б це був коннетабль граф де Сен-Поль, справді… — Тут король перепинився, немовби схаменувся, що сказав зайве, а потім промовив сміючись: — Ось наш зять, Яків Шотландський [117], ваш король Джеймс, Квентіне, заколов Дугласа, коли той гостював у нього в королівському замку Скірлінг.

— Стірлінг, — виправив Квентін, — коли це завгодно вашій величності. З цієї справи вийшло мало добра.

— Ви називаєте замок «Стірлінг»? — промовив король, пустивши повз вуха останні слова Квентіна. — Гаразд, хай буде Стірлінг — назва не має значення. Але хоч я і не бажаю лиха цим людям… ні, їхня смерть мені не потрібна… проте, може, вони ставляться до мене зовсім інакше. Я покладаюся на твій аркебуз.

— Я чекатиму на сигнал, — сказав Квентін, — але…

— Ти вагаєшся, — зауважив король, — кажи, я даю тобі повне право. Від таких, як ти, іноді можна почути цінну пораду.

— Я тільки наважуся сказати, — відповів Квентін, — що коли ваша величність не йме віри цьому бургундцеві, то мене дивує, чому ви дозволяєте йому наближатися до вашої особи, та ще й сам на сам.

— О, заспокойтеся, пане зброєносцю, — сказав король. — Деякі небезпеки, коли ми зневажаємо їх, зникають, а коли виявляємо страх перед ними — збільшуються, і тоді загибель неминуча. Коли я сміливо підходжу до сердитого пса й лащу його, то десять шансів проти одного, що я заспокою його; коли ж я покажу йому мій страх, то він кинеться на мене й розірве. Я буду щирий з тобою: я дуже хотів би, щоб цей чоловік повернувся до свого нерозсудливого государя, не маючи зла проти мене. Через це я й іду на риск. Я ніколи не боюся поставити на карту своє життя задля блага мого королівства. Іди за мною!

Людовік повів молодого лейб-гвардійця, до якого він відчував особливу прихильність, через потайні двері, якими він сам увійшов до зали, і, вказавши на них, сказав:

— Той, хто бажає мати успіх при дворі, мусить знати всі ходи й виходи, потайні двері й сходи, всі ями й пастки в палаці, так само як і головні ворота та парадний вхід.

Пройшовши заплутаними переходами і коридорами, король привів, нарешті, Дорварда в невелику кімнату з готичним склепінням, де стояв накритий на трьох стіл, готовий до обіду. Кімнату було вмебльовано просто, аж наче бідно. Тільки буфет з розставленими в ньому золотими і срібними тарелями та різним посудом був єдиною річчю, гідною стояти в королівській їдальні. За цим буфетом Людовік і поставив Квентіна Дорварда. Обійшовши кімнату й пересвідчившись, що вартового не помітно за цим прикриттям, він дав йому останній наказ:

— Пам'ятай слова: «Шотландіє, — вперед!» — і ледве я встигну вимовити їх, одразу вискакуй з-за прикриття, не шкодуй кубків і чарок і стріляй в Кревкера… Коли промахнешся, кидайся на нього з ножем, а ми з Олів'є впораємося з кардиналом.

Сказавши це, він голосно свиснув, і на порозі з'явився Олів'є, який був не тільки цирульником, а й камердинером, і взагалі виконував усі обов'язки, що безпосередньо стосувалися королівської особи. Тенор його супроводили два старі чоловіки, що були єдиними служниками при королівському столі. Коли король сів на своє місце, в кімнату ввели гостей, і Квентін, стоячи в засаді, хоч і невидимий сам, міг добре бачити всі подробиці цієї зустрічі.

Король з такою сердечністю вітав гостей, що Квентін не вірив своїм очам, пам'ятаючи інструкції, які він дістав, і мету, для якої був поставлений за буфетом із смертельною зброєю напоготові. Здавалося, що Людовік не тільки не мав ніяких побоювань, а навпаки, ці гості, котрим він робив честь, приймаючи їх за своїм столом, користуються його беззастережною довірою і особливою шаною. Ніщо. не могло бути достойнішим і разом із тим чемнішим за його поведінку. Простота навколишньої обстановки та й вбрання Людовіка, що поступалися перед тією пишнотою, яку виставляють напоказ на своїх бенкетах дрібні володарі, ще більше відтіняла його мову й королівське поводження, які засвідчували не тільки могутність цього монарха, але і його милостивість. Квентін уже почав думати, що або вся його попередня розмова з королем була сном, або шанобливість кардинала й щира люб'язність бургундського дворянина приспали в Людовіка всі підозріння.

Але коли гості на запрошення короля сідали на свої місця за столом, його величність кинув на них гострий погляд і потім позирнув на буфет, за яким перебував Дорвард. Цієї короткої миті погляд короля спалахнув такою підозрою й ненавистю до гостей і послав такий невідступний наказ Квентінові пильно стежити й бути готовим до нападу, що в Дорварда більше не було сумніву щодо справжніх намірів і почуттів Людовіка. І він ще раз здивувався з того, як за непроникливою машкарою приязні цей король уміє приховувати свою підозріливість.

Удаючи, що він. зовсім уже забув слова й виклик, який де Кревкер кинув йому в присутності всього двору, король розмовляв з ним про старі часи, про події, що відбулися тоді, коли він жив вигнанцем у Бургундії. Людовік розпитував про всіх дворян, з якими тоді близько зазнайомився, немовби той час був найщасливіший в його житті й ніби він зберіг до всіх тодішніх друзів, які старалися полегшити йому вигнання, найніжніші і дуже вдячні почуття.

— Для посла іншої держави, — сказав він, — я б улаштував офіційний прийом, але для давнього друга, з яким я часто сидів за столом у замку Женапп [118], я хотів лишитися тим, ким я є: колишнім Людовіком Валуа, простим і щирим, як будь-який паризький badaud [119]. Але я все ж таки подбав, пане граф, щоб сьогодні наш обід був кращий, ніж звичайно; я ж знаю ваше бургундське прислів'я: «Краще добрий обід, ніж добрий одяг» — і тому велів добре приготувати його. Що ж до вина, яке є предметом давнішнього змагання Франції з Бургундією, то ми зараз і розв'яжемо цю суперечку на превелике вдоволення обох сторін: я вип'ю за ваше здоров'я бургундського, а ви, пане граф, будьте ласкаві відповісти мені шампанським. Гей, Олів'є, наповни мій кубок озеррським вином! — і він почав наспівувати відому тоді пісню: