Відчай - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Берія вмить обірвав фразу; навіть собі не можна в дечому признаватися, а вже друзям тим паче…
…Немає нічого обманливішого, ніж погляд збоку.
Як часто ми бачимо чоловіка й жінку, що йдуть по вулиці (сонячній, дощовій, морозній); посміхаються одне до одного, він підтримує її під руку, сама увага, а насправді давно не любить, живе з іншою, вона мстаться йому за це; дома — крематорій, але розлучення неможливе: він утратить свою престижну роботу. Сталін повернув країні колишнє ханжество, розлучення, дозволене судом, вважається майже державною зрадою — от і живуть недруги (щоб не сказати вороги) під одним дахом…
Як часто ми бачимо святкові застілля — немає нічого кращого за грузинське, коли стіл вибирає тамаду і його заступника, і вони не мають права залишити гостей доти, поки банкет не закінчиться, вони мусять випивати, виголошувати мудрі тости, в яких закладено не лише похвали, а й логічний аналіз причин цієї похвали; можливий і натяк на певні (проте, які легко виправити) вади того чи іншого гостя; бажана й самокритика тамади, це ціниться найдужче, отже, не черговий, людина наділена божим даром, хистом.
Око втішається, коли бачиш такий стіл — чи здалеку, чи зблизька… І ніхто не відає, що один з гостей завтра вранці поінформує про поведінку, слова, мислі тамади, оскільки інші (чи інший) уже сигналізував про те, що тамада «живе невідповідно до своїх достатків», дозволяє собі двозначні висловлювання, зухвалий у думках і надто вже незалежний у судженнях.
Бідолашний тамада, дні його лічені, жде камера, нари, допити, допити, допити…
…На великій будові — прорив; екстрена нарада у директора; запрошені стахановці, ударники, провідні інженери й конструктори; директор не спить другу ніч, висуває одну пропозицію за одною, тримається на ногах завдяки дуже міцному чаю, записує пропозиції, сперечається, погоджується, дає команди по об'єктах, але серед присутніх є той (чи та), котрий зобов'язаний написати звіт про ворожу діяльність директора, який «навмисне» влаштував цей прорив, — таємний ворог…
Невдахи мстять талантам.
Скнари — щедрим.
Дурні — розумним.
Потвори — красивим.
Ледарі — ініціативним, сміливим і кмітливим.
Але світ влаштований так, що іноді розумний стає найлютішим ворогом розумного — ревність, суперництво; щедрий — щедрого; кмітливий — кмітливого (конкуренція, несумісність характерів); талант вступає в боротьбу з талантом — іноді це наслідок продуманої провокації, ніхто ще не скасував римського «поділяй і пануй» — союз талантів небезпечний для власть предержащих; проте іноді за цим стоять різні ідейні позиції, комплекси, вплив жінки (чоловіка, матері, брата); воістину саме добрими намірами встелена дорога в пекло.
…Поглянь збоку, як дружньо розмовляють у ресторані «Москва» сивий елегантний полковник з орденськими колодками (щоки запали, обличчя в глибоких зморшках, мабуть, недавно з госпіталю) і червонолиций веселий кремезний чоловік у поношеному костюмчику, що дивиться залюбленими і сяючими очима на свого військового товариша!
Ісаєв та Іванов, вони ж Штірліц і Аркадій Аркадійович, вони ж Юстас і генерал; насправді ж — «зек» Владимиров і полковник МДБ Влодимирський; переслідуваний і переслідувач.
Аркадій Аркадійович щось говорив, весело сміявся, але Ісаєв зараз не слухав його, він згадував Сашеньку, її радісне обличчя; «Нашого Санечку також привезуть у Сочі? Ти запам'ятав: моя палата — тринадцята?! Я люблю цю цифру! Ти напишеш мені? Я писатиму тобі листи у віршах, моя любов!» — і вже за хвилину перед тим як поїзд рушив, трагічне й немічне: «Максимчику, повір, доктор Геліович ні в чому не винен, це якась незбагненна, негідна інтрига…
Коли вважатимеш за можливе, будь ласка, допоможи… Чому ти не хочеш узяти ключі від дому? Я розумію, в тебе тепер своя квартира, але, може, Санечку привезуть раніше, він зразу піде на Фрунзенську…»
Ісаєв рвучко потер лоба, виступили червоно-багрові смуги, трохи підняв праву руку, немов просячи слова.
Аркадій Аркадійович ще ближче присунувся до нього:
— Що, товаришу полковник?
— Цей доктор… Геліович… Там можна щось виправити?
— Я дозволю вам бути присутнім при розмові з ним… І ви самі ставитимете запитання… будь-які… Від вас залежатиме, що робити…
…Ісаєв пам'ятав їхню розмову з Аркадієм Аркадійовичем (як тільки вони пішли з перона Курського вокзалу) практично дослівно; він попросив поїхати в ресторан на метро; «Я ж ні разу в житті не бачив цього дива». — «На метро то на метро», — Іванов погодився легко, відчував себе інакше, ніж у кабінеті, і зовсім не так, як тоді, коли вперше виїжджали в місто.
Заговорив Іванов не у вагоні; по-перше, Ісаєв, зачарований, дивився на станції, на людей, ніжно всміхався галасливим дітям (кадик ходив, а очі були сухі), а по-друге, ждав самотності, яка й настала, коли вони вийшли на станції «Охотний ряд».
— Відповідаю на ваше запитання про те, з ким я, — все ще весело всміхаючись, але явно цю усмішку вдаючи, почав Аркадій Аркадійович, ледве понизивши голос. — Раніше не міг, служба напевне дивиться за вами, взаємна перевірка, особливо в метро, там утекти легше, юрба, пневматичні двері… Отже, я вважаю Сергія Сергійовича та й інших — крім Рата, він талановитий опер, — подонками, що компрометують високе звання чекістів. Вони прийшли в апарат недавно, разом з новим міністром Абакумовим. Чому з цієї посади відтерли Лаврентія Павловича? Тому що він зберіг Батьківщині маршала Рокоссовського та маршала Мерецкова — обох мали розстріляти, катували в підвалах, піддавали страшним тортурам… Вони не втрачали свідомості, — раптом озлобившись, сказав Аркадій Аркадійович, — хоч сиділи нерухомо на стільці! Їх били металевим пруттям, ясно? Берія зберіг Батьківщині авіаконструктора Туполева, міністра Ванникова, який потім постачав фронту «катюші»… Він реабілітував десятки тисяч ленінців — практично всіх, кого не встиг розстріляти мерзотник Єжов… Думаєте, — якби я не відчував до вас поваги за ваші подвиги і не доповів Берії, — вас би не катували?! Ще й як катували б… Словом, ситуація не проста… Спроби усунути товариша Берію від безпосереднього керівництва органами були під дією чиїхось темних сил. Чиїх? Не знаю. Але хочу дізнатись. Не в одного мене таке бажання. За те, що я вам зараз сказав, — мене можуть розстріляти без суду й слідства. Якщо хочете допомогти мені… нам… звалити мерзотників — включайтеся в роботу… Так, так, сидячи на дачі чи в камері — коли я вирішу, що так потрібно для нашої боротьби… Якщо надумаєте грати на цьому моєму признанні — вас уб'ють разом зі мною. Крапка! — Обірвав він себе. — Все, забули! Говоримо про меню, вино і про жінок… та ще про фюрера… Мене дуже цікавлять взаємовідносини Гітлера з його оточенням на початку їхнього руху; чесно кажучи, націонал-соціалізм, його народження і розвиток ми прогавили. Інформації — серйозної й об'єктивної, якщо хочете, безстрашної — у нас практично не було. Стіл у ресторані, мабуть, обладнаний, тому інформацію дозуйте… І всуньте фразочку: «Про деякі епізоди — Гітлер заклав фугаси під майбутнє — я доповім тільки товаришу Сталіну… Особисто…»
— Скажіть, — замислено спитав тоді Ісаєв, немов не почувши його, — а якби товариш Берія приїхав до Москви у тридцять п'ятому році, процесу Каменева не було б? Каменева із Зінов'євим не розстріляли б?
Аркадій Аркадійович довго мовчав, усмішка з обличчя спала:
— На це я відповісти не можу… І не тому, що боюсь. Просто — не знаю. Я, чесно кажучи, питання про минуле собі не ставлю… Думаю про майбутнє, щоб не повторився, боронь боже, тридцять сьомий…
— Спасибі за чесність, — відповів Ісаєв. — Переходимо до меню, вина й жінок…
— Слухайте, Всеволоде Володимировичу, — з'ївши солянку, заговорив Іванов, — а ви коли-небудь фюрера бачили зблизька?
— Що значить «бачив»? На з'їздах партії, на прийомах, в Байрейті — під час вагнерівських фестивалів — багато разів… Особисто йому не доповідав. Але ж служба готувала щодня матеріал: про те, хто в нього був, про що йшла розмова, реакцію Гітлера на тих, кого удостоїв аудієнції, стеження за цими людьми… Так що деяку інформацію про нього в будинку на Принцальбрехтштрасе при бажанні можна було дістати… З трудом, але можна.
