Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗
Коли це з степу неначе випливла жидівська балагула, напнута білим полотном. В балагулі стриміло з десять голів, натиканих по всьому возі вздовж і впоперек. Балагула скотилась в ярок і наробила своїми брязкалами багацько шелесту серед тихого села. Серце в батька й матері швидше закидалось. Одначе балагула загула проз панський двір, і швидко не стало чуть ні гудіння, ні брязкання.
- Мабуть, жиди поїхали в Полтаву на ярмарок, - тихо промовив Радюк.
- Мабуть!.. - ще тихіше обізвалась Радючка й зітхнула. Вже сонце стало на вечірньому прузі над самим степом. Коротке гостре проміння заквітчало його навкруги, неначе кругом його стирчали натикані ножі, розпечені в огні. Тихий світ лився по степу. Ввесь степ червонів проти сонця, ніби вкритий червоним туманом, і той туман неначе широкими завісами спадав з сонця й розтягувався все ширше та ширше по степу без кінця. А сонце блищало на вечірньому небі якимсь чудовим оком, котрому нема нічого рівного в світі!
З гори знов почало з'їжджать дві повозки, запряжені добрими кіньми. Піддурене серце батьків якось не вірило й не ждало нічого. Вони думали, що й ті вози поминуть Журбані й не привезуть коханого сина. Вози стали на подвір'ї, і до Радюків на терасу ввійшло кілька сусід-дідичів, щирих приятелів. Вони знали, що в Журбанях сподівались молодого Радюка, і приїхали навідаться, розпитать про Київ, про новини. Вони привітались до хазяїна й хазяйки й почали розмовлять, але розмова якось не йшла на душу Радюкам: їм обом так бажалось думать й ждати на самоті.
- Чи нема й досі сина з Києва? - спитав один сусід.
- Нема. Ждемо й не діждемось. Дай боже, щоб ви були добрі на почин в цей вечір, - промовив Радюк якось смутно.
Тимчасом як гості розмовляли й пили чай, молодий Радюк приїхав у двір і, розпитавши, що вся сім'я п'є чай на терасі, пішов туди навпростець через садок. Вся сім'я Радюків і всі гості побачили, що через садок до тераси сміливо йшов якийсь сільський парубок, але такий гарний, так гарно убраний, неначе на театральній сцені. На молодому парубкові була, правда, проста чорна свита, але пошита не сільським кравцем. Зате ж сорочка була вишита заполоччю з шовком. Всі груди й комір були залиті червоними мережками. Червона стьожка й застіжка були оксамитові, на голові бриль був солом'яний, але не простий. Сині шаровари були широкі. Чудовий парубок з такою красою лиця, про яку розказують в казках, йшов просто й сміливо до тераси, як людина, дуже вхожа й близька до хазяїнів.
- Який гарний парубок! - сказав один гість.
- Який він схожий на нашого Павла! - промовила Радюківна. Радюк і Радючка дивились на того парубка і своїм очам не йняли віри. То був їх син, молодий студент Павло. Він кинувся поперед усього батькові на шию й тричі поцілувався з ним, потім привітався до матері й сестер, а потім до гостей. Його убрання так вразило всіх, що батько зараз спитав його про одежу, а не про здоров'я.
- Що це на тобі за убрання? - спитав батько.
- Одежа! Хіба ж не бачите? Український народний костюм, - промовив син чистою українською мовою і тим ще більше вдивив свою матір і сестер. Материне лице так і розтяглось вподовж. Вона тільки руки згорнула й вирячила очі на сина.
- Нащо ж ти так убрався? - спитала мати.
- Бо тепер так ходять наші студенти.
- Мабуть, тепер така поведенція, чи що? - питав батько.
- Яка чудна в вас мода: зовсім мужича! - сказала мати.
- Та й ваша мода часом буває не краща, - промовив Радюк до жінки. - Одначе студентська поведенція не погана, сказати правду! Та як тобі, Павле, вона пристала до лиця! Ти тут позводиш з ума всіх наших хуторянок.
І батько задивився на свого сина, бо йому й справді дуже приставала до лиця вишивана сорочка, а до брів, до кучерів приставала червона стьожка. Він поклав свою міцну руку на синове плече й придивлявся до його: "А признайся, сину, хто тобі вигаптував оцю мережану сорочку, га? Ану, признавайся!" - і всі засміялись.
- З чого оце в тебе ця свита? - питала мати, лапаючи своєю делікатною рукою грубу й шорстку свиту.
- З простого мужицького сукна.
- Боже мій! я собі руки обшмульгала об твою свиту! Скинь, будь ласка, її! Зараз скинь! Боже мій! ти собі шию обшмульгаєш, ти себе покалічиш.
- А селяни ж носять, та й не калічать же себе, - сказав син.
- То ж мужики! А ти не звик до такої товстої, шорсткої одежі!..
- То треба звикать. Мало чого, що не звик! - сказав син.
- Та навіщо ж тобі звикати? - крикнула Надежда Степанівна. - Чи тобі нема в чому ходить, чи що?
- Добре, що мені є в чому ходить. А є такі студенти, котрим і справді ні в чому ходить. А опріч того, нам треба у всьому ділить долю з своїм народом, починаючи хоч би од свити...
При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в деяких - впоперек, як кому подобалось.
- О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту! - сказав батько, осміхаючись.
Батьківський жарт зачепив сина за серце.
- Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої віри, од впливу всіх чортів і бісів, які тільки посміли покласти свою ворожу руку на наше добро, ка наш народ!..
Павло Радюк говорив чистою українською мовою. Надежді Степанівні так і здалось, що він знов попав під вплив наймитів, пастухів і всієї журбанської челяді. Та свита, та українська розмова, той запал, з яким говорив молодий студент, - все те не тільки вдивило матір, але й злякало. Гості ще більше порозтягали вид і руки поопускали.
- Боже! Що з тобою сталося? Як ти говориш? Чого ти так багацько говориш? - говорила мати, здержуючи сина. Вона давно налила йому стакан чаю, поставила перед ним масло, паляницю, сухарці, молоко. А син неначе не бачив нічого та все говорив, доки й чай прохолов.
- Ми носимо народну одежу, бо чим же ми викинемо значок про свої ідеї? Чим же ми дамо ознаку, коли нам рот затулений, коли нам зв'язали руки й ноги. Що ж ми маємо робить, доки народиться наша наука, поки виробиться, наша мова? Що ж маємо робити? - говорив Павло, набираючись вогню й обертаючись до матері.
- Та пий чай, голубчику мій дорогий! Пий чай, бо вихолоне зовсім! - прохала мати, присовуючи до його стакан. - Та не кричи, бо ти собі горло порвеш, їхав так довго, приїхав так здалека, втомився, здороживсь, припав пилом, а тут треба доконче розмовляти й кричать!
- Спасибі, мамо! Встигну ще напитись й наїстись, - сказав молодий студент, хлиснувши похапцем трохи чаю й укинувши хапки в рот шматочок паляниці.
Він так швидко вливав чай у рот і так швидко їв паляницю, неначе хапався кудись йти, щось робить. Після університетського товариства, після палких недавніх диспутів у Києві йому й тепер здавалось, що він розмовляє з молодими товаришами й хоче перемогти когось в диспуті. Нові ідеї муляли йому в голові й дуже займали його, гарячили його кров.
- Не пий, сину, так швидко! Не хапайсь-бо так. Часу буде доволі, - здержувала його мати, на що син не звернув ніякої вваги.
- І багацько вас там носить такий костюм? - спитав батько. Син покинув пить і їсти й підвів голову.
- О! Нас є чимало! Ми кланяємось новим гуманним ідеям, які давно розійшлися по Європі й ледве оце добираються до нас. Чи ви пак знаєте, що ми всі зараз терпимо і самі того не добачаємо? Бо ми були сліпі, глухі й німі. І народ терпить, і ми всі терпимо, куди не глянь. У нас що дуже й підле, те панує і жме, а що слабе й добре, те мусить терпіти і не сміє голосу подати. Ще то наше велике щастя, що народ наш вже визволений од панщини, вирваний з рук польської шляхти, котра держала наш народ в своїх руках у неволі.
- Та що ж маємо робить? З ким маємо битись і войдуваться і за що? - спитав один гість, але Павло не дав йому й скінчити.
