Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги хорошего качества TXT) 📗

У моїй юності був період, коли я був закоханий до нестями в дівчинку з паралельного класу, з якою стосунки в мене не складалися, хай би що я робив. Ми начебто починали зустрічатися, а потім вона припиняла звертати на мене увагу. Як її звали? Олена? Людмила? Ні, наче Ольга. Через це нещасне кохання в мене псувався не тільки настрій, а й характер. Я почав грубіянити діду, огризався на мамчині зауваження, тобто поводився неадекватно. Мені здавалося, що я потворний і що саме батьки винні в тому, що народили мене таким бридким та невиразним, тому вони мене дратували самим фактом свого існування, навіть мовчазного, уже не кажучи про ті дні, коли прискіпувалися до мене, а вони часто прискіпувалися, і було за що. Це я тепер розумію. А тоді я всідався у відходку, м’яв у руках туалетний папір та буркотів на адресу батьків: «Щоб ви поздихали, як я вас ненавиджу». І матюкав їх.

Особливо тоді я ненавидів батька: він мені здавався злочинно гарним, я не розумів, як він сміє жити таким вродливим, коли я таке опудало, від якого носа вернуть гарненькі дівчатка. Мені було огидно, коли батьку всміхалися мамчині подруги, створювали такі ситуації, коли батька можна було затиснути між меблями та їхніми стегнами, притиснути до стіни або до шафи своїми пишними грудями. Він старий, старий! А йому всміхаються всі ці жінки. А мене ніхто не любить. Мені здавалося, що це несправедливо.

Моя мати завжди до мене придивлялася, у принципі вона придивлялася до всіх людей, які – довго або мить – оточували її. Їй не подобалося, що я маю кепський настрій, брутально поводжуся, прагну закритися та побути на самоті. Вона намагалася дізнатися причину моєї поведінки, але я не збирався відкриватися, я не довіряв їй – з якого дива? Тоді вона звернулася до своєї подруги (однієї з тих, які притискали батька до своїх стегон), щоб вона познайомила мене зі своєю донькою. Навіть не познайомила, бо її доньку, Ларису, я знав, вони гостювали в нас. Лариса була дорослою, навчалася у випускному класі, мені тоді, зі своєї сходинки восьмикласника, здавалося, що у випускних класах навчаються майже боги, яким дозволено правувати принаймні своїм життям – а це було суттєвим дорослим досягненням. А ще вона була весела та вродлива. На мій погляд. Висока, струнка, зеленоока. І мружилася на чоловіків, як кицька. Можливо, я навіть був трохи закоханий. Мати знала, що вона мені подобається, тому попросила Лариску, щоб та зі мною поговорила як «старший товариш», попрацювала розвідницею.

Я не знав про мамчині наміри і дуже здивувався, коли Лариса подзвонила мені та запросила пройтися містом. Не скажу, що аж так хотілося зустрітися, але цей дзвінок мене інтригував, вона була справжня доросла красуня, і я погодився.

Зустрілися ми в парку. Лариса здалася мені приголомшеною та сумною; як виявилося згодом, вона тоді вперше посварилася зі своїм хлопцем, і це її бентежило. Вона мовчала, і я мовчав. Мати, коли дізналася, що я зустрічаюся з Ларисою (я не хотів говорити, але мені були потрібні гроші, які дід мені давати відмовився, бо вчора я обізвав його бридотою), дала мені вдосталь грошей (чим здивувала мене), щоб я «гідно пригостив доньку її подруги». І зараз я плентався поруч із Ларисою, сумною, мовчазною та гарною, і не хотів запрошувати її в кіно або до кав’ярні. Мене від того всього вернуло. Вона запропонувала піти на стадіон, подивитися на тих, хто займається спортом. Напевне, хотіла, щоб я на когось відволікався.

На стадіоні було повно людей. Хтось дійсно тренувався, дехто сидів, цмулив пиво та гриз насіння, інші співали пісні, а деякі – везунчики – цілувалися. Незабаром до нас підкотився кремезний дорослий хлопець і почав клеїтися до Лариски. Спочатку вона виглядала байдужою до всіх його витребеньок, допоки він не сказав, що може засунути свій кулак собі в рота. І ми не повірили. А він почав це демонструвати і впорався!

Не знаю, чому саме в той момент, але я спитав у неї ледь чутно: «Слухай, а тебе ніхто ніколи не називав останньою сволотою?» – «Що-що?» – перепитала вона, і я повторив. Вона посуворішала і спитала в мене: «А тебе ніхто ніколи не називав останнім ідіотом?» – «Ні», – розгублено промовив я. «Вважай, що вже назвали».

Я почувався жалюгідним. А вона встала, всміхнулася до Впихувача-Кулака-до-Рота і пішла з ним у бік планетарію ласувати чорносливом зі збитими вершками. А я залишився на самоті та плакав, як останній ідіот. І думав, як вона могла бути такою нечуйною дровинякою? Як узагалі вона мені могла подобатися, чому я хотів довіритися їй?

Згодом усе з’ясувалося, ми навіть пореготали з цього. Річ у тому, що насправді я наважився та вирішив поділитися з Ларискою приватною інформацією. Хотів розповісти, що ця дівчинка Оля (Олена, Людмила?), у яку я був закоханий, назвала мене останньою сволотою, бо я запізнився до неї на день народження. Це мене вразило, але я хотів дізнатися: якщо дівчата таке кажуть, то що це насправді означає і чи можна виправити ситуацію? А почав розмову я саме так, тому що ніяковів, вагався, а «остання сволота» глибоко засіла в моєму мозку і першою виперлася назовні. Натомість Лариска подумала, що останньою сволотою я вважаю її. І, звісно, їй це не сподобалося. Та й кому б заімпонувало? До того ж вона звикла, щоб її слово було останнім, та й узагалі робила послугу моїй мамі, зустрічаючись зі мною, тому, не вагаючись, і запитала в мене про останнього ідіота.