Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (библиотека книг TXT) 📗

Я послухався і незабаром повернувся з матрацом, простирадлом, великою ковдрою і двома подушками. Міля хутенько усе розстелила і звеліла відвернутися. Я відійшов набік і, знайшовши якогось росохатого кактуса, який вочевидь аж благав вологи, напоїв його вволю, а тоді повернувся. Дівчина уже лежала під ковдрою. Я хутенько роздягнувся і ліг до неї, але коли спробував пригорнути, вона відсахнулася:

— Ще чого! Щоб я ото в таких неестетичних умовах мала згубити віночок?

— Та добре… Не хвилюйтеся. Я лише з ввічливості.

— О, то ви ще й нахаба!

— Чому ви сказали, що рушати далі небезпечно? Що може бути небезпечного в глибинах книгозбірні?

Вона ліниво потяглась, потім закинула обидві руки за голову і сказала:

— Ви чули коли-небудь про потяг-привид?

— До чого тут потяг-привид?

— Найчастіше він з'являється на тій колії, що веде у Винники, але бувало, що їхав і трамвайною колією. Потяг важко викашлює клуби пари, а в тьмяних вікнах видніються пасажири, вбрані за австрійською модою. Одні читають газети, інші грають у карти, ще інші вечеряють. Обличчя спокійні, усміхнені, навіть радісні. Але коли потяг на хвильку зупиняється біля колишньої будки залізничного сторожа, пасажири, мов за командою, зриваються з місця, розпачливо кричать і припадають перекошеними від жаху обличчями до вікон, скородячи нігтями шиби, немов здираючи з них якусь невидиму плівку. Їхнього крику не чути, але здогадатися про нього можна з виразу їхніх облич, з вирячених очей і викривлених криком вуст. Двері вагонів під час зупинки відчиняються, і з'являються в них кондуктори в чорних плащах, а з-під кашкета видніється тільки темна пройма без обличчя. Чути, як хтось рветься до виходу, але всі його зусилля марні. Це триває хвилину-дві, а потім потяг рушає, пасажири заспокоюються і знову займають свої місця. Вони продовжують робити те, що й раніше, так, мовби цієї страшної зупинки не було, так, мовби вони й не підозрюють, що ані їх, ані цього потяга, ані колії вже давно не існує. Час для них зупинився. Бували випадки, що хтось встигав на зупинці заскочити в той потяг. Звідтоді ніхто його більше не бачив.

— Для чого ви мені це оповідаєте?

— Одного разу… То було на Знесінні… Я поверталася увечері з лікарні, де провідувала хвору маму… І почула гуркіт, клуби пари огорнули мене, я підняла голову і побачила, що просто біля мене зупинився потяг. У вікнах сиділи люди і всміхалися до мене, хтось навіть привітно кивав, а одна краля, яка тримала на руках білого цуцика з рожевим бантом, поманила мене пальчиком… Якась нестримна сила потягнула мене туди… я вже взялася рукою за поруччя і підняла ногу, коли раптом помітила у вікні знайоме обличчя — то була моя бабуся… Її обличчя було спотворене жахом, вона щось кричала до мене, але я не чула нічого, проте відсахнулася від того потяга і побігла геть… За спиною чувся гуркіт і шипіння пари…

— І який тут таємний зв'язок з бібліотекою?

— Бачте, моя покійна бабуся як дві краплі води схожа на пані Конопельку. Коли я потрапила сюди вперше і побачила її, то ледь не кинулася на шию, але потім схаменулася, бо ж бабуся померла вже давно. А потім, коли почула її голос, мені аж серце стиснулося. Та я жодного разу не зрадила себе. І це ще не все. Наречений пані Конопельки пропав безвісти десь у цих закритих фондах. Але мій дідусь так само щез. Єдине, що про нього відомо, — начебто сів у потяг-привид. Інколи мені здається, що потяг-привид — це оця книгозбірня, де стелажі — вагони, що перевозять безліч давно померлих авторів… Вони й пронумеровані, як вагони, і кожна полиця — окреме купе. Тому не варто втрачати пильності. Ось — чуєте?

Я прислухався, десь із далини, з найтемніших закамарків вчувався якийсь тихий плюскіт, наче хвилі набігали на берег і відкочувалися назад, раз за разом, ритмічно, заколисливо, далеко-далеко, ледь чутно… І ми заснули.

13

Наступного ранку Йосип Мількер, не зраджуючи свого звичаю, подався на Краківський базар, відшукав знайому господиню, яка торгувала набілом*, і привітався з такою теплотою, мовби то була найрідніша його душа, але, якщо розсудити, то так воно й було, бо це була людина, з якою він двічі на тиждень з незмінною регулярністю спілкувався.

— Як ся маєте, пане Йосипе? — засміялася до нього жінка, яка виглядала так, що хоч зараз бери її на рекламу молока: на обличчі грав рум'янець, а великі повні перса аж нависали над прилавком.

— Ой, пані Славцю, як корова по телєтах*, — пожартував старий. — Але завдяки вам ще дриґаю.

— Ай, та шо ви таке кажете? Де там завдяки мені? Певно ще яку молодицю пригрілисте коло себе, нє?

— Ая, пригрів, та я би її хіба заморозив.

Тут уже й інші перекупки зареготали, Мількер завше викликав у них заряд бадьорості, і кожна собі думала: а не зле отако в свої дев'ятдесят ще сновигати по базарах!

— Нє-нє, — хитав головою старий, — таки завдяки вам. Здорова їжа — це вам не жарти. Зараз піду ще помідорів куплю, баклажанів, перців, кабачків і зготую страву, яку моя мама готувала.

— Ану-ну, розкажіть, — зацікавилися перекупки.

— А то дуже просте. Усе це тушкуєте в олії з цибулею і зеленню, та й фертик. Жодної премудрості.

— І з чим то їсте? — спитала Славця.

— З хлібом.

— Без м'яса?

— М'ясо їм лише взимку і то не часто. І вам не раджу зловживати.

— Ага, — сказала Славця, запаковуючи йому сир, масло і сметану. — Тепер ми знаємо секрет довголіття. А мій чоловік, як м'яса на столі нема, кричить, що я його голодом морю. Нє, щоб мені такий скарб попався, як пан Йосип!

Тут її сусідка штурхнула під бік, регочучи:

— Та, Славцю, ще не пізно! Ади, який хлоп — як мур! Ще й сам їсти варить. А що, пане Йосипе, візьмете нашу Славцю?

Але старого Мількера не так просто можна було взяти на кпини:

— Та чо би нє? Але спочатку тре, аби пані Славця на дієту сіла, бо моє старосвітське ліжко нас не витримає.

Жінки реготали, аж за боки хапалися, а Славця ще й гикавку дістала, що аж мусила молоком запивати. Старий чемно з усіма попрощався і пішов у овочеві ряди, там він знайомих не мав, тому набитим оком уважно стежив, як важать і що важать, і не втримався від репліки:

— От ви підкинули мені надгнилого помідора і думали, що я не помічу. А я вам скажу, що ви не мені, ви собі зле робите.

— А то як? — здивувалася перекупка, слухняно міняючи надгнилого помідора на стиглого.

— А так, — продовжив Мількер, — бо коли покупець прийде додому і виявить, що ви йому підсунули свинство, то неодмінно прокаже на вашу адресу якісь погані слова. Може, навіть якусь клятьбу. А ці слова і та клятьба, щоб ви знали, вам так просто не минуться, а відіб'ються на вашому здоров'ї.

— Та йдіть! — не повірила перекупка і навіть роззирнулася по сусідках, шукаючи підтримки, але ті мовчали зі здивованими поглядами, і видно було, що слова Мількера їх зачепили, і кожна уже прокручує у голові ті не надто порядні трафунки, які були в їхньому житті.

— Так-так, — хитав він головою, — слова мають велику силу. І в Біблії пишеться, що Господь творив світ словом. Слово одних до небес піднімає, а других до землі прибиває. Бійтеся лихих слів, сказаних про вас.

Перекупка помогла йому спакувати овочі, і він відійшов, а жінки ще довго проводжали його задумливими поглядами, щось у цьому чоловікові було таке, що змусило їх прислухатися, та чи надовго — невідомо.

Вже вийшовши на Клепарівську, старий почув за спиною: «Пане Мількер!» Озирнувся і побачив якогось невисокого жилавого чоловіка з примруженими очима, оцей примружений погляд відразу викликав асоціації з повоєнними роками, коли сидів перед чекістами, які його допитували, коли всі його відповіді на їхні запитання вони вислуховували, примруживши очі, мовби даючи знати, що не вірять жодному слову.