Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (список книг TXT) 📗

XXV

Полки, згорнувшись в колони, прудко летіли вперед. Назустріч їм, крізь гарячі розімлілі поля котилися блискучі асфальти, всуціль политі свіжою водою. Святково вбрані чехи і чешки невтомно поливали їх з ранку до вечора. Щоб не курилися шляхи, щоб не падала пилюка на висвободителів. Чисті, красиві села й міста, потопаючи в молодій зелені, викинули над собою червоні радянські і триколірні національні стяги. Майоріли вони, куди глянеш, як вимпели численних кораблів у величезній гавані. Весь світ одразу став незвичайно яскравим і барвистим. Крізь людський радісний клекіт невпинно проходили натхненні війська. — Наздар! — видихала визволювана Чехія єдиними грудьми. — Наздар! Наздар! Наздар!.. — Ать жиє Руда Армада! Тріумфальні арки виростали назустріч полкам паче самі собою. Хома Хаєцький пролітав у ті райдужні арки одним з перших. Грива його коня вже третій день була заквітчана пахучим бузком, і Хомин автомат був теж обплетений квітами та стрічками. Обплітали його білі, худенькі руки визволених сестер, чешок і словачок, котрих подоляк навіть не встигав запам’ятати в обличчя. Наступало всеземне свято, якому, здавалось, не буде кінця. Біля кожного двору на чисто вимитих лавицях стояли відра з холодною водою та хмільною брагою, а біля заможніших дворів — бідони з молоком та діжки з пивом. Радісний, енергійний люд не втомлювався припрошувати своїх бажаних незчисленних гостей. На площах малеча хоробро плуталася поміж машинами і кіньми, тягаючи за собою повні відра, навперебій простягаючи кожному кварту, зачерпнуту від душі — по самі вінця!.. І яке щастя світилося в дитячих ясних оченятах, коли боєць, нахилившись з сідла, брав ту кварту і, посміхаючись, пив добрими солдатськими ковтками. — Я обпиваюся в ці дні, — хвалився Хома товаришам. — Не можу нікому відмовити, від кожного п’ю! Щоразу, частуючись, він встигав перекинутись з чехами бодай кількома словами. Насамперед цікавився, чі; давно пройшли тут німці. — Годину тому, півгодини тому, — відповідали чехи, темніючи при самій згадці про окупантів. — Дивно! Дивно мені, братове! Коли ж ви встигли стільки прапорів наготувати, та ще й вивісити? — О пане-товаришу! Прапори в нас готові ще від сорокового року! — дружно признавалися чехи. — Крізь шість літ ми чекали цього благословенного дня! Ми знали, що ви нас не забули, що ви прийдете і Ческословенско буде! — Вже маєте! — втираючи вуса, говорив Хаєцький з таким виглядом, ніби передавав оце Ческословенско просто в руки своїм співбесідникам. — Тримайте міцно, бо дорого коштує!.. Чехи присягали йому хором: — Пане-товаришу, будемо, як ви! Хоча полк Самієва у цьому наступі робив по півсотні й більше кілометрів на добу — жоден боєць не відстав. Всі підрозділи були на колесах. Автоматники на веломашинах та мотоциклах неслися вперед при самій землі. підроди, переповнені заквітчаними піхотинцям; їжилися в усі боки дулами гвинтівок. В голові колони мчали кіннота й полкова артилерія, готові з першої команди вступити в бій. Кілька разів на добу спалахували короткі, блискавичні сутички з ворожими заслонами, потім дорога знову розчищалася, і полк знову згортався крилами своїх бойових батальйонів, як птах в найпрудкішім польоті. Основні механізовані сили німців тікали на Прагу, інші, не встигаючи за ними, звертали з магістральних шляхів у глухіші місця, розсипалися лугами-берегами, заривалися в скирти сіна, вовками бродили по лісах, гуртуючись у бандитські ватаги. Там за ними полювали невтомні чеські партизани. Важко було катам уникнути суду в ці дні, коли суддями над ними звелися цілі народи! Якось опівдні полк підходив до великого чеського міста, що швидко виростало з-за обрію лісом заводських димарів. Після веселих біленьких селищ, що раз у раз кокетливо шикувалися вподовж шосе, Хомі було трохи незвично бачити зараз перед собою панораму індустріального міста, наскрізь прокоптілого за довгі роки заводською сажею. «Така мала країна, а має такі крепкі заводи! — захоплено думав Хома, проймаючись ще більшою повагою до чехів. — Жилавий народ, як і ми!» Німців у місті вже не було, проте сліди їхні ще не прочахли: міські темні околиці похмуро зализували себе язиками велетенських пожеж. Горіли заводські довжелезні цехи, взялося полум’ям кругле залізничне депо з проломленим черепом даху. Частина будівель була зовсім зрівняна з землею, перетворена пекельною силою вибуху в суцільне свіже руйновище. Інші ж будівлі, що вціліли, порепалися потворними зигзагами через усю стіну, які утворилися, видно, під час бомбардування. Загони чорних мокрих робітників, озброєних брандспойтами, намагались гасити пожежі, але їхні зусилля не давали майже ніяких наслідків. Все навкруги пашіло полум’ям, дихало густою спекою. «Коли це вони встигли вчинити такий погром?» — гнівно думав Хаєцький про німців, наближаючись до бе-гйнованого заводського паркана, скособоченого ударом повітряної хвилі. Близькі пожарища дихнули йому в обличчя, мов південний суховій. Не встиг Хома зупинити коня, як його вже оточили іасмальцьовані збуджені робітники. Від них подоляк Цанався, що заводи були розбомблені лише годину тому і Що погром цей вчинили не німці, а союзницькі «літаючі фортеці». То від їхніх авіабомб чорніють між цехами такі вирви. На дні деяких розчахнутих вибухом ям повиступала навіть підгрунтова вода, і нею користалися тепер брандспойтники, гасячи пожежі. В першу мить Хома був щиро захоплений такою роботою союзницької авіації. «Молодці! Отак давно б треба!..» Але робітники незабаром пригасили Хомин захват, розповівши суть справи. Виявлялося, що американи налетіли на заводи, коли німців уже тут не було. — Промахнулись, виходить, — пожалкував Хома. — Не розрахували. Робітники були іншої думки, їх, видно, цей наліт не тільки не захоплював, а навіть обурював, хоча вони й стримували своє обурення, як могли. Однак Хома чуйно вловив у їхніх голосах гіркі нотки цього обурення, вловив і нотки кревної скарги, адресованої йому. Робітники вболівали за ці підприємства, дарма що чимало жил повитягали з них капіталісти, чимало за своє життя вони тут сажі наковтались ради чиїхось прибутків. В розмові незабаром все з’ясувалось. Один з робітників, простоволосий, кремезний юнак у змокрілій від поту майці, поклав свою засмальцьовану, розвинену в роботі руку на Хомине сідло. Тугі жили понадимались на шиї, синіючи, мов ріки на карті. «Теж двожильний», — мигцем охрестив чеха подоляк, який себе особисто також мав за двожильного. Юнак, як і багато хто з чехів, досить вільно говорив по-російському. — Правду каже радянський товариш, що тоті підприємства з нас жили витягували. Було таке, витягували. Але всіх не витягли, ще й для нас залишилось. — Юнак весело подивився на Хому. — І сажі наковтались доволі, то є правда. Але віднині кажемо: достатечнєі Хазяї фірми, пани акціонери, повтікали геть, аби доживати віку десь по закордонних віллах. Отже, все це має стати людовим. Все то буде конфісковано. Все Че-скословенско віднинг є господар тотим. заводам! «Так, так, — задумався Хома, — виходить, недарма їх оце гасили, обпікаючись, робітники, недарма чехи в претензії до панів американців за їхні запізнілі бомби!» — Вони й на фронті понад усе ставлять свій бізнес, — похмуро вкинув хтось з гурту робітників. Хома не розумів слова «бізнес», але й не став розпитувати чехів, що то за звір. Краще він згодом запитає про це свого замполіта. Бо зараз Хома таки почуван себе досить прикро, вислуховуючи стримані скарги робітників. Вперше йому, пащекуватому подолякові, забракло слова для відповіді. Адже він, як солдат, хотів би ‘взяти на себе всю відповідальність за вчинки союзних військ, а цієї відповідальності йому зараз чомусь не хотілося брати. Однак і гудити американців йому теж не дозволяв свій гонор чесного союзника. Але саме тут, біля цих розгромлених палаючих заводів, Хома вперше серйозно насторожився, намагаючись збагнути не зовсім зрозумілі йому дії «літаючих фортець». «То як же з вами бути? — вагався він, оглядаючи з коня робітників. — Що вам на все це сказати?» — Ми розберемось, — нарешті пообіцяв він, маючи на увазі насамперед себе та Воронцова, і сердито пришпорив коня. ...Хома наздогнав майора Воронцова уже за містом, коли полк, прогримівши крізь вируючий тисячоголосий гомін центральних майданів, сяйнувши серпами підків крізь бурю музики та квітів, знову згонився в асфальтовану заміську дорогу. Ліси та узвишшя, як живі, розступалися перед полком, а дорога, залита сонцем, сама стелилася-розгорталася в далечінь. Майор, їдучи узбіччям шосе, читав на ходу листа. Згорбившись у сідлі, поринувши думками в написане, він був мало схожий в цей момент на суворого, офіціального командира. Прижмуркувато водив очима по рядках, час від часу хмурячись або посміхаючись до написаного. Це була якась зовсім особлива посмішка, ніжно-привітна, майже пестлива, «без агітації», як визначив її Хома. Майорові, видно, було вже нелегко розбирати дрібний почерк, і Хома співчутливо подумав, що коли б це відбувалося десь дома, за столом, то Воронцов, певне, озброївся б надійними окулярами, перш ніж взятися ла. читання. — Як там поживає ваша дружина, товаришу гвардії майор? — запитав Хома, поштиво козирнувши. — Бригадир не зобиджає? Дає соломи на хату? — В нас там соломи нема, товаришу Хаєцький, — посміхнувся Воронцов, дбайливо згортаючи листа. — В нас тайга кругом на сотні верст... Та це й не від дружини, до речі. Син пише. — А-а, син... Це той, що в армії? — Той... Коля... Найстарший мій. — На якому він зараз? — На Першому Українському. Був під Берліном, а зараз, треба думати, вже в Берліні, коли, звичайно-живий, — глухо вимовив майор останнє слово. — Вже ротою танків командував... Хаєцькому було якось дивно відчувати, що поруч нього їде не просто Герой Радянського Союзу з майорською зіркою в погоні, а що це їде літній собі чоловік, батько, який уже має дорослого сина і турбується ним так само, як і решта людей. Більше того, як і решта людей, він навіть буває беззахисним, вразливим, потребуючим пильної підтримки. Хіба не беззахисний він зараз, коли доля його сина залежить десь, може, тільки від випадкового влучання чи промаху ворожого артилериста? Чим може він зараз відбитися від хмари тривожних дум, що обступили його? Чим може він у ці хвилини допомогти самому собі так, як він допомагав кожній людині в полку. — Не турбуйтесь, товаришу гвардії майор, не дуже переживайте, — соромливо втішав Хома замполіта. — Все буде в порядку з вашим сином... Броню наших танків нелегко взяти. Воронцов їхав деякий час, не реагуючи на Хомині слова, безпомічно кліпаючи рудими віями до сонця. Потім рвучко обернувся до Хаєцького: — Нелегко, кажете, взяти? Не проб’є, кажете? — жваво, охоче радився він, немов зустрівши несподівану підтримку. — Але, зрештою, це вірно. Як-не-як, а вони все-таки в машинах, не те що ми, гола піхота, цариця полів!.. — Живий, живий буде, товаришу замполіт, — ще рішучіше запевнив Хома. Воронцов наблизився до нього, притишив голос: — Я, знаєте, теж так вважаю... Адже півроку провоював — щасливо, а тут якихось кілька днів, та й крапка. Він прояснів, випростався в сідлі і знову став дивно схожий на того міцного, зібраного Воронцова, якого Хома звик повсякденно бачити в полку. Вони саме їхали на горбик, попустивши повіддя, давши спітнілим коням волю. Проте копі не хотіли скористатись таким потуранням і поспішали вперед добровільно, самі намагаючись швидше здолати крутизну і вибратись на рівне. Хома навіть крізь сідло чув, як туго напинається під ним гнучкий кінський хребет. — Виявляється, товаришу гвардії майор, що ті заводи розбомбили зовсім не німці, а пани американці, — нарешті почав Хома про те, що гризло його всю дорогу. — Налетіли буцімто в останню годину і трахнули! Як по-вашому, це в них бізнес чи не бізнес? Воронцов здивовано глянув на Хому. — Де ви це слово перейняли? — Воно давно при мені, — збрехнув подоляк спокійно. — Науку за плечима не носити... Тільки й досі не дуже второпаю, що воно має визначати? Гешефт? — Щось на зразок того, — відповів Воронцов, одразу хмурніючи. — Всі заокеанські капіталісти на ньому тримаються. — Тримаються, то хай собі тримаються, доки не обірвуться... Але ж, патку мій, при чому тут чеські заводи? Хіба вже вони стали комусь кісткою впоперек горла? — Може, й стали, товаришу Хаєцький... — Як то? — А так от... Уявіть собі, ось кінчиться війна... Очевидно, імперіалістичні хижаки знову візьмуться за своє... Знову розгорнеться боротьба між суперниками, між конкурентами. Тоді й оці чеські заводи могли б стати комусь на заваді. Чому ж з ними не розправитись заздалегідь, саме в отаку гарячку, коли під виглядом воєнних дій мож’на безкарно вчинити справжній погром своїм майбутнім суперникам? Чому не зробити на цьому, як то кажуть, бізнес? Слова замполіта скерували думки Хаєцького в зовсім несподіване річище. Досі він, як і багато його товаришів, уявляв собі післявоєнний світ з якоюсь туманною невиразністю, бачив його майже ілюзорно крізь золотий серпанок близької перемоги, крізь квіти й музику, крізь п’янливу радість останніх днів. Там мусило б початись життя, зовсім відмінне від попереднього, там загальнолюдське щастя битиме мільйонами джерел, там святам не буде вичерпу, адже всі люди стануть нарешті справжніми людьми! Після того, що народи пережили. Що побачили, — не може бути інакше! І ось раптом Воронцов своєю спокійною дебелою рукою немовби підняв трохи той запаморочливий серпанок, і Хома на мить угледів за ним, у далекій глибині післявоєнності, охоплений тривогами світ, вирування холодних пристрастей, невгамовної ворожнечі, підступних, жорстоких розрахунків. — Тепер ви второпали, що таке бізнес? — Так... Второпав. — Але хнюпитися через це не варто. Пан бізнес молодець проти овець... А проти дружного фронту народів Ьін нічого не вдіє... Мову замполіта обірвав вістовий, підскакавши галопом з голови колони. Майора терміново викликав командир полку. Хаєцький зостався сам із своїми думами. З годину їхав замислившись, нікого не чіпав. Смачно пахнучи, тряслися за своїми підрозділами солдатські кухні. Обід уже давно був готовий, проте роздавати його не було наказу. «Перемліє все в казанах, — пожалкував мимохідь Хаєцький, вгадуючи по запахові, що саме зварено в тій чи іншій кухні. — Либонь, знову не буде зупинки...» — Чого задумався, земляче? — Хтось з нальоту оперіщив ззаду Хоминого коня. — Гони, не давай мочитись! Це Козаков. На змиленому рисакові, з гранатами і флягою при боці. — Чув, Хомо? В Празі повстання, народ б’ється на барикадах! Хома насторожився, рука мимохіть лягла на автомат. —- Ти звідки знаєш? — Знаю! Чехи розповіли ось тут поруч, в лісництві... Празька радіостанція вже в руках патріотів. Весь час передає: Руда Армада, на помоц, Руда Армада, на помоц... Червона Арміє, на поміч, Червона Арміє, на поміч... — То, може, це ми якраз до них спішимо? — пожвавішав подоляк. — Бо чомусь замполіта покликали до «хазяїна». І комбатів теж. Глянь, там уже переходять на гвардійський алюр! — Видно, почулиі Почули! Козаков рвонувся далі, вигукуючи щодуху знайомим і незнайомим бійцям: — Прага повстала!.. В Празі барикади!.. На помоц братам! На виручку! Хаєцький з гиком пришпорив коня. Швидше б, швидше! Далека змучена Прага заволала до нього хором живих людських голосів: «На помоц!» Цей трагічний клич повсталого міста враз заступив собою всі Хомині помисли й інтереси. Вже він ні про що не думав, нічого не чув, окрім заклику, зверненого особисто до нього на помоц, Хомо, на помоц! Через поля, через ріки явно чув Хома голос повсталих братів. Уявлялись вони йому в образі тих невільників, яких він недавно врятував з палаючого пакгауза на австрійській станції. Наяву бачив далеких пражан, що задихались у вогні й крові, і поспішав, поспішав... Ошаленілий, гнівний Хома гукав на льоту і людям, і коням, і моторам: — Швидше-бо, швидше! Інакше — хана їм! Як ми не виручим, то не виручить ніхто! Шосе клекотіло щодалі густіше й густіше. Кухні тряслися з незайманими перемлілими борщами. Полк помітно набирав темпу.