Повісті і оповідання - Пригара Марія (книги полностью бесплатно txt) 📗

Військо рушило далі. М’яко тупали копита по розжареній куряві. Посувалися мовчки, без балачок і пісень: попереду, збоку — скрізь могли критися турецькі чати.

Османові полки саме переправлялися через Дунай: загони розвідників уже нишпорили по Молдові. Лише позавчора козаки наскочили на один такий загін, що отаборився на перепочинок у винограднику, оточили й вирубали дощенту, — тепер треба було стерегтися...

Бородавка мовчав, думав своє. Відколи рушили з Сухої Діброви, його день і ніч гриз неспокій. Хоч досі все наче йшло щасливо: і з Сагайдачним нібито помирили щиро, і на раді погодилися без суперечок,, що кому робить... Сагайдачному й ще трьом посланцям — їхати до Варшави, просити короля Сигізмунда, щоб приборкав шляхту на Україні, бо вже несила терпіти далі такі знущання; може ж, дасть король хоч трохи полегкості народові, як обіцяє вже здавна.

Січовикам — знову пливти чайками на Туреччину: шарпать позосталі війська, руйнувати турецьку силу.

А йому, Бородавці, припало вести сорок тисяч ко- заків-реєстровців і нереєстровців на допомогу старому гетьману Ходкевичу, що вже збив свої полки й потроху посувається до Дністра.

Він і веде... І хоч добре зна, що на турка вдарити треба,— проте не хочеться, ох, як не хочеться класти під меч безвинні козацькі голови!

Хто вже хто, а шляхта, велика й мала, добре вміє чужими руками гадюк душить: де найважче — впхне козаків... Так завжди було, так буде й тепер.

Од цих думок стало нудно, гірко — наче полину наївся. Бородавка випростався в сідлі, оглянувся на товариство й зітхнув: нема й тут розради.

Обличчя якісь темні, невеселі: не один, мабуть, думає те саме, що й він. Коні світять ребрами, посуха геть спалила пасовиська й луки: щодня всьому війську клопіт — де взяти паші?

А що ж далі буде, коли зараз така скрута? Гризтимуть козацькі коні землю, як дійде до великих боїв з турками.

А горів би цей похід ясним вогнем!..— Бородавка зціпив зуби, аж хруснули щелепи.

І враз стрівся поглядом з Михайликом. Теплий промінчик жалю ковзнув по серцю: ну, ж і змарніло хлоп’я! Худе, жовте, мов з домовини встало. А кладе честь на собі: мовчить, терпить... І своє діло зна: усе робить справно, що треба джурі. Само голодне спати ляже, а коней нагодує — хоч сухої трави, хоч оберемок листя, а добуде їм.

І той чорнявий за ним скрізь бігає, котиться, мов жучок. Вже ж так просили обидва, щоб і його взяти за джуру.

Батьку отамане! Батьку! —стривожено гукнув біля вуха хорунжий.— Диви — чи не турки, бува, скачуть?

Миттю розвіялися думки. Глянув з-під долоні: так І є! На кривулястий путівець, що звертав з битого шляху праворуч, з-за виноградників виїжджали якісь вершники.

Ану, хлопці!

Два десятки козаків, похиливши списи, погнали назустріч. Та вершники зупинились, один замахав чимось білим: ні, то були не турки!

Невдовзі козаки вже поверталися назад, оточивши прибулих. Попереду на дебелому сивому коні, що поважно виступав, помахуючи білою густою гривою, їхав товстун з гострою темною борідкою і хвацько закрученими вусами. З-за пояса в нього виглядали цяцьковані сріблом пістолі, збоку висіла шабля, але на вояка товстун не скидався, дарма що на коні сидів браво: знати було, що чимало попоїздив на своєму віку.

За ним, тісно оточивши криті вози, їхали його молодці, озброєні добрими мушкетами й шаблями. Збоку, зігнувшись, скакав на гнідому бахматі провідник- молдаванин у довгій киреї. Кучмата шапка була насунута низько на лоба, обличчя, мабуть, через якусь хворобу, щільно обмотане чорною шматкою.

Оббігши бистрим поглядом козаків, товстун несхибно вгадав у Бородавці ватажка. Під’їхав, чемно вклонився.

Moi, je suis marchand francais! [15]

Бородавка знизав плечем.

Не розумію!

Товстун ткнув себе пальцем у груди:

Le marchand! Marchand francais!

Гей, писарю! — гукнув Бородавка через плече.— Ану, їдь ближче! Може, щось перетовкмачиш!

Козацький писар недарма писав листи й грамоти і по-польськи, і по-латині. Він зрозумів товстуна відразу.

•Moi, je suis marchand francais! (Фр.) — Я — французький купець.

То, батьку, купець. Француз.

~ Отакої... Чого ж то він прибивсь аж сюди? Не боїться, що вб’ють?

Ці слова товстун збагнув без товмача. Лукаво всміхнувшись, розстебнув приторочену до сідла велику шкіряну сумку, витяг з неї два сувої з печатками. Один, списаний хитромудрою арабською в’яззю, дбайливо поклав назад, другий простяг писареві.

Той розгорнув, кинув оком.

Охоронна грамота, польська. Підпис: «король Сигізмунд»...

А як на турків наскочить? Або на татар?

А на тих у нього друга грамота є, султанова. Берат Ота, що назад сховав.

Бородавка похитав головою.

Сказано — купець... Ану, спитай — що він продає?

Але спитати писар не встиг. Два хлоп’ячі голоси дзвінко скрикнули: «Харциз!» З обличчя молдавани- на-провідника несподівано звалилася чорна шматка, й усі побачили перекривлене обличчя з довгим червоним шрамом од рота до вуха. Ту ж мить розбійник люто оперіщив нагаєм свого коня і, втягнувши голову в плечі, щодуху дременув путівцем.

Михайлик з Івашком, не розмірковуючи, кинулись навздогін.

На хвилину всі остовпіли,

Та Бородавка вже махнув рукою: кілька охочих, зриваючи мушкети з плеча, й собі поскакали слідом за хлопцями.

Лунко розкотився постріл... ще один... ще...

Oh, mon dieu! — сплеснув пухкими руками купець,— Que faire maintenant?! C’est notre guide! [16]

Ру-ша-ай! — гукнув кошовий, півобернувнгась,

...а-ай! — покотилося від лави до лави. Знову м’яко затупали копита коней, зашурхали ноги піших козаків у сипучій куряві, пронизливо, жалібно зарипіли колеса возів. Військо посунуло далі.

Завбачливий купець, відступивши з дороги, почекав, поки проїде старшина, а тоді із своїми слугами потихеньку рушив збоку.

Він прикинув собі, що нема чого клопотатися, шукати іншого провідника: козаки — з усього видно — йдуть туди, куди треба й йому.

Отож не варто гаяти час: під Хотин, знехтувавши небезпеку, поспішає зараз багато купців — усі, так само, як він, сподіваються добре поторгувати. Коли б ще не перейшли йому дороги...

* *

Погоня — вже надвечір, коли військо ставало на перепочинок, повернулася ні з чим. Клятий харциз удруге виприснув з-між пальців. Його непоказний бахмат мчав рівним чвалом, не знаючи втоми, а козацькі зморені коні почали спотикатися. Отож братчики тільки здаля бачили, як розбійник звернув у порослу високим чагарником долину й згинув, розвіявсь, як мана.

Найгірше те, що разом з ним зник Івашко: не слухаючи нікого, помчав у долину, навздогін за Криворотим — і тільки його бачили. Або вбив харциз, або накинув зашморга на шию й потяг за собою. Занапастила хлопця гаряча кров.

Михайлик їхав блідий, аж синій, хилився коневі на гриву: Криворотий, одстрілюючись на скаку, прошив йому кулею плече. Та гірше, ніж рана, пекла думка про товариша. То через нього загинув Івашко: побачив, як він хитнувся, вхопившись за плече,— ски« пів і рвонув наосліп, мов навіжений. І от — пропав...

Хлопець ледве сповз із сідла, сів на землю. Кружляли чорні мухи перед очима, нестримно хилило в сон. Рукав жупанця під абияк намотаною ганчіркою намок кров’ю.

Де не взялися два старезні знахарі-діди, заходилися коло нього. Один обережно стягнув жупанець, обмив плече горілкою з баклажки, приказуючи: «Терпи, козаче, отаманом будеш!» Другий наготував споконвічні козацькі ліки, набрав землі й, поплювавши, добре замісив на долоні — заліпити рану.

Але тут протовпився до Михайлика француз-ку- пець, що поставив свої вози поблизу табору, під засохлим од спеки горіхом.

Глянув, поцмокав язиком, скоромовкою гукнув щось своїм молодцям — ті миттю принесли йому пляшку з густою чорною олією й чисту білу шматину.

Купець на мигах показав, що це гарні, дуже гарні ліки, куди кращі, ніж земля.