Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
«Моя справа не наводити справедливість, а викорінювати і знищувати. Герінг».
Микита Родіонович почав читати вголос:
– «Наші вороги можуть вести війну скільки їм завгодно. Ми зробимо усе, щоб їх розбити. Те, що вони нас коли-небудь розіб'ють – неможливе і виключене. Гітлер. 3.10. 1941 року».
Збоку цитати рукою Кібіца були поставлені три величезні знаки запитання.
– «Сьогодні я з певністю можу сказати, що до зими російська армія не буде більш небезпечною ні для Німеччини, ні для Європи. Я вас прошу згадати про це через кілька місяців. Геббельс. Заява турецьким журналістам 15. 10. 1942 року». І напис упоперек: «Я згадав про це рівно через рік. Турецьким журналістам не раджу згадувати».
– Критикує начальство! – розсміявся Андрій.
– Так, схоже на це… «Можна вже мені повірити в-те, що чим ми одного разу оволоділи, ми втримуємо дійсно так міцно, що туди, де ми стоїмо в цю війну, вже піхто більше не прийде. Гітлер. 10. 11. 1942 року». І додаток Кібіца: «Мій фюрер! А Сталінград, Орел, Харків, Донбас, Брянськ, Київ?! Несолідно виходить…». «Відступ великих полководців і армій, загартованих у боях, нагадує відступ пораненого лева, і це безперечно найкраща теорія. Клаузевіц». І постскриптум Кібіца: «Теорія не на нашу користь». Не заздрю фюреру: підлеглі у нього не зовсім надійні, – зауважив Микита Родіонович. – Ну, досить, а то, того й гляди, повернеться сам Кібіц. – І Ожогін поклав зошит на полицю.
– А може, з собою захопимо? – вирвалося в Андрія.
Микита Родіонович похитав головою: не можна. Друзі почекали з півгодини. Кібіц не повертався.
– Ну, ходімо, вже перша година… Зорг, напевне, турбується.
… Друзів прийняла дружина Зорга. Самого його не було вдома.
Вона пояснила, що чоловіка хвилин двадцять тому викликав до себе Юргенс, і провела друзів до своєї кімнати.
В кутку стояв чудовий, майже у зріст людини, трельяж, оздоблений червоним деревом. На туалетному «столику, на етажерці, на піаніно були розставлені химерні статуетки, вишукані флакони з духами, різних розмірів баночки, пилочки та інші речі кокетливої жінки, яка уважно ставиться до своєї зовнішності.
Дружина Зорга сіла за піаніно і бурхливо заграла вальс із «Фауста».
Через кілька хвилин зайшов Зорг, дуже схвильований, і сказав друзям, що занять не буде.
Ожогін і Грязнов, не розпитуючи, відкланялися і вийшли.
– Щось трапилось, – сказав по дорозі додому Микита Родіонович.
– Так, і незвичайне, – погодився Андрій.
Дома друзі заговорили про зошит Кібіца.
З поміток Кібіца виходило, що він вважає винуватцем неминучої поразки Німеччини теперішніх її керівників, які завели Німеччину у безвихідь.
– Цей зошит нам пригодиться, – сказав Микита Родіонович. – Ми його використаємо проти нього.
– Яким чином?
– Відразу сказати важко. Треба добре і не поспішаючи все обміркувати.
Опівдні в парадні двері хтось постукав. Микита Родіонович вийшов відчинити двері і побачив Варвару Карпівну.
– Ви здивовані моїм приходом? – спитала Тряскіна.
– Здивований.
– У вас, звичайно, буде тисяча запитань, як і що трапилось?
– Мабуть, ні.
– Чому? – трохи розчаровано промовила Тряскіна і сіла на диван.
– Тому, що я знаю все: батько відвідував вас, ви розповідали йому, він – сусідам, а ті – нам.
Микита Родіонович допитливо розглядав Тряскіну. В її поведінці, як йому здавалось, з'явилось щось нове: вона стала спокійнішою, схудла, зник зухвалий вираз очей.
– Знати б тільки, випадково в мене куля потрапила чи ні, – примруживши очі, промовила Варвара Карпівна.
– А навіщо це знати? Ну, припустімо, вам скажуть, що не випадково, що ви робитимете? – спитав, ледве помітно посміхнувшись, Ожогін.
– Що?
– Так.
– Від усієї душі подякую… Якби куля обійшла мене, тюрми мені не минути б. Хто повірив би в те, що я тут не замішана!
– Той, хто стріляв у Роде, не мав жодного наміру нанести вам хоча б подряпину, – запевнив Микита Родіонович. І, бажаючи змінити тему розмови, задав нове питання – що Тряскіна збирається робити далі.
Варвара Карпівна вже думала над цим і поділилася своїми думками. Вона вважала неможливим у даний момент сидіти дома без діла, тим більше, що Гунке, який відвідав її в лікарні, сказав, що чекає її в гестапо. Тряскіна знала також, що на її місце ніхто ще не прийнятий.
Ожогін теж вважав, що рвати відносини з гестапо зараз невигідно, але промовчав.
– Я згодна почекати, – сказала Варвара Карпівна. – Але в мене так багато неясностей, в голові – сумбур…
– Тобто?..
Тряскіна нахмурила чоло, зробила над собою зусилля, наче щось пригадуючи, і заговорила раптом швидко, гаряче:
– Як нам удасться реабілітувати себе, виправдатись перед радянською владою? Ми знищили Роде. Ви жертвували собою, а я прийняла кулю. Але хто ж повірить, що вбили, наприклад, ви, а вбивству сприяла я? Подібне може заявити будь-хто, тим більше, що винуватець не знайдений. Чим же ми доведемо те, що зробили?
– На це питання я вам уже відповідав, – спокійно промовив Ожогін. – Покладіться цілком на мене.
– Добре, – зітхнула Тряскіна, – я згодна, але мене хвилює й інше: чи досить того, що ми зробили, для спокутування нашої провини?
– Ні, мабуть, недосить. Точніше, дуже мало.
Тряскіна притулила голову до стіни і замислилась.
– Так, – промовила вона тихо, – але що я можу ще зробити?
– А от про це давайте подумаємо разом.
XXVII
Прийшов яскравий травень, з ніжною зеленню дерев, з ароматом квітучої черемухи, з солов'їними співами на світанку, дзвоном різноголосих пташок. Перестала парувати земля, просохла, прогрілася, вкрилася яскраво-зеленим килимом.
Усі чекали дощу, але його не було. Бездощовим був майже весь квітень. Без дощів почався і травень.
Сьогодні зранку на горизонті з'явилися темні хмарки, загуркотіли перші удари далекого грому, війнуло свіжістю, але дощ так і не пішов.
– Погана справа: посуха буде з весни, – сказав Кривов'яз, уважно розглядаючи чисте небо. – Ось дивись. – Він зірвав струнку кульбабу, яка ледь виділялася над зеленою травою лісової галявинки, і подав її начальнику розвідки Костіну. – Вона в цю пору повинна бути вдвоє більшою, а не таким карапузом…
Начальник розвідки подивився крізь окуляри на подану йому квітку, але нічого не сказав.
Кривов'яз і Костін обійшли маленьке озеро, його дзеркальна поверхня відсвічувала перламутром. Над водою літали комахи. Лякливі бекаси, побачивши людей, спурхнули і зникли на другому березі.
– І озеро недовго проживе без дощу, – сказав Кривов'яз, – висохне…
Костіна дивували слова командира. Чому його турбують відсутність дощу, доля нікому не потрібного лісового озера, всі ці кульбаби, комахи і бекаси? Зараз не до цього. Наступила третя партизанська весна, і чим сухіша вона, чим менше води та вологи в лісі, тим краше для партизанів, тим рухливіші і боєздатніші вони будуть. Причому тут ця весняна лірика?..
Під низькорослою, але розлогою сосною на розісланій плащ-палатці спав Сашурка.
– Повернувся, – тихо сказав командир бригади, побачивши свого ординарця. – Ну, нехай подрімає ще трохи, поговорити встигнемо.
Кривов'яз сів на траву, дістав свою люльку і кисет. Поруч сів начальник розвідки. Набивши люльку махоркою, Інокентій Степанович передав кисет Костіну. Той взяв його, але не закурив: натщесерце курити не хотілося.
Прив'язаний до берези кінь жадібно щипав траву. На ногах і на грудях у нього підсихало клоччя жовтувато-білої піни. Видно, поспішав хлопець. Інокентій Степанович затримав погляд на сонному ординарці, йому і жаль було будити стомленого Сашурку, і в той же час нетерпілося дізнатися про новини. Кривов'яз обережно торкнув Сашурку за плече, і той миттю схопився, протираючи очі.
– Ну? – коротко кинув Інокентій Степанович.
Сашурка розповів про другу зустріч з Повелком. Сто російських військовополонених виведуть вранці у вівторок з міського табору з таким розрахунком, щоб опівдні пригнати на завод. Конвоюватимуть двадцять автоматників. Зустріти колону треба в шести кілометрах від І а воду.
