Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
Польман знову сів.
— Під злочинами ви, звичайно, розумієте війну?
— Я розумію все те, що призвело до неї. Брехню, насильство, гніт, несправедливість. А також війну. Війну в такому вигляді, в якому ми її ведемо — з таборами для рабів, концентраційними таборами і масовим знищенням мирного населення.
Польман мовчав.
— Мені довелося дещо побачити, — вів далі Гребер, — і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія й люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі і вчинити ще більше злочинів!
Польман знову здивовано звів на Гребера очі.
— Ви все це знаєте? — спитав він.
— Тепер знаю. Але раніше не знав.
— І знову мусите повертатись туди?
— Так.
— Це жахливо!
— Ще жахливіше повертатися, знаючи все це і усвідомлюючи, що ти, можливо, вже співучасник цього. Адже тепер я співучасник?
Польман мовчав.
— Що ви маєте на увазі? — згодом запитав він пошепки.
— Ви знаєте що. Адже ви нас виховували в дусі релігії. В якій мірі я буду співучасником, коли знаю, що війну не лише програно, а й що ми її повинні програти, аби покінчити з убивствами, рабством, концентраційними таборами, СС і СД, масовим винищенням і нелюдськими звірствами, коли я це знаю і через два тижні все-таки повернуся на фронт, щоб воювати далі?
Польманове обличчя раптом посіріло і ніби згасло. Лише очі його не втратили свого кольору — якогось особливого, прозоро-блакитного. Вони нагадали Греберу очі, які йому вже довелося колись бачити, але він не міг пригадати, де саме.
— Ви мусите їхати знов на фронт? — запитав нарешті Польман.
— Я можу ухилитись. Тоді мене або повісять, або розстріляють.
Гребер чекав.
— Мученики християнської доби не підкорялися насильству, — неквапно проказав Польман.
— Ми не мученики. Але скажіть, де починається співучасть? — запитав Гребер. — Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?
Польман пригнічено дивився на нього.
— Хіба я можу вам це сказати? Це велика відповідальність. Я не можу вирішувати замість вас.
— Кожен повинен вирішувати це сам?
— Гадаю, так. А як же інакше?
Гребер промовчав. «Навіщо запитувати далі? — думав він. — Я раптом перетворився тут із звинуваченого в суддю. Навіщо я мучу цю літню людину й вимагаю від неї звіту за те, чому вона колись сама мене вчила, чому пізніше я вчився сам? Чи потрібна мені ще одна відповідь? Хіба я щойно не дав її собі сам?»
Він поглянув на Польмана. Гребер уявив собі, як день у день цей старий сидить у своїй комірчині при тьмяному світлі лампи або й просто в темряві, немов у катакомбах стародавнього Риму, вигнаний з роботи, щогодини очікуючи арешту й намагаючись знайти розрадив своїх книгах.
— Ваша правда, — промовив Гребер. — Запитувати когось іншого — це означає ухилятися від самостійного рішення. Та я, мабуть, і не чекав від вас вичерпної відповіді. Я, власне, запитував себе самого. Але інколи це вдається лише тоді, коли запитуєш іншого.
Польман похитав головою.
— Ви маєте право запитувати. Співучасть! — раптом вигукнув він. — Що ви в цьому розумієте? Ви були молоді, і вас отруїли брехнею ще тоді, коли ви нічого не розуміли. А ось ми… Ми бачили це і дозволили, щоб воно сталося! Чим це пояснити? Душевною кволістю? Байдужістю? Обмеженістю? Егоїзмом? Відчаєм? Але ж як могла поширитися така чума? Гадаєте, я сам не ламаю собі щоденно голову над цим?
Нарешті Гребер збагнув, кого йому нагадали Польманові очі. Такі очі були в росіянина, якого він розстріляв. Він підвівся.
— Мені пора, — сказав похмуро. — Дякую, що впустили мене в дім і поговорили зі мною.
Він узяв свого кашкета. Польман немовби прокинувся.
— Ви вже йдете, Гребере? Що ж ви вирішили?
— Не знаю. У мене ще два тижні на роздуми. Це не так уже і мало для того, хто звик рахувати життя хвилинами.
— Приходьте ще! Зайдіть іще раз перед від’їздом. Обіцяєте?
— Обіцяю!
— Тепер до мене рідко хто заходить, — зітхнув Польман.
Біля засипаного вікна між книгами Гребер помітив невеличку фотокартку. На ній був юнак його віку у військовій уніформі. Гребер згадав, що Польман мав сина. Але тепер краще таким не цікавитись.
— Привітайте Фрезенбурга, якщо писатимете йому, — попрохав Польман.
— Гаразд. Із ним ви розмовляли так, як оце зі мною, правда ж?
— Правда.
— Мені хотілося б, щоб ви поговорили так раніше і зі мною.
— Гадаєте, Фрезенбургу стало від цього легше?
— Ні,— відказав Гребер. — Важче.
Польман кивнув.
— Я не міг вам нічого сказати. Але й не хотів відбутися однією з тих багатьох відповідей, які означають просто порожні відмовки. Їх доволі. Все в них гладенько й переконливо, але всі вони ухильні.
— І церковні теж?
Якусь мить Польман вагався.
— І церковні теж, — мовив нарешті.— Але церкві поталанило. Там стоїть: «Люби свого ближнього» і «Не убий», а поряд інше: «Кесарю кесареве, а богу богове». Це можна повернути, як хочеш.
Гребер засміявся. Він учув нотки сарказму, такі властиві Польману раніше. Той зрозумів це.
— Вам смішно, — сказав Польман. — І ви такі спокійні. Чому ви не кричите?
— Я кричу, — відповів Гребер. — Тільки крику мого не чути.
За дверима він став. Сонце вогненними списами, пронизувало його очі. Біла штукатурка блищала. Гребер повільно побрів через площу. У нього було самопочуття людини, якій після довгого й заплутаного судового слідства нарешті оголосили вирок, але їй майже байдуже— винна вона чи виправдана. Все вже позаду, він сам цього прагнув, це й було те, що він хотів обміркувати під час відпустки. Тепер Гребер знав, що з ним: відчай, від якого він більше не тікатиме.
Гребер посидів трохи на лавці, що лишалась стояти біля самого краю величезної вирви від бомби. Він був цілком розслаблений, ніби порожній і навіть не знав, чи є розрада для його суму, йому раптом просто перехотілося думати. Він відкинув назад голову, заплющив очі, відчуваючи на обличчі тепле сонячне проміння. Більше він не відчував нічого. Сидів непорушно, спокійно дихав, зігрітий якимсь незбагненним, заспокійливим теплом, не думаючи ні про справедливість, ні про несправедливість.
Перегодя він розплющив очі. В прозорому повітрі перед ним чітко простилалася площа. Він бачив величезну липу, що стояла перед розбитим будинком. Бомба її не пошкодила, і своїм стовбуром та зеленим гіллям вона, ніби велетенська випростана рука, тяглася від землі до білих хмар. Небо між хмарами було синє-синє. Все виблискувало і сяяло, немовби після дощу, у всьому почувалася сила і глибина. Це було саме життя, життя могутнє, чисте й природне, життя без запитань, суму і відчаю. У Гребера було таке враження, неначе він прокинувся від примарливого сну, життя затопило його, і в ньому все розчинилося. Це була ніби відповідь без слів, відповідь, яка не потребувала запитань, роздумів, яку він знав іще в ті ночі і дні, коли смерть торкала його своїм крилом, коли після судоми, заціпеніння і смертельного відчаю життя раптом знову вривалося в нього, немовби рятівний інстинкт, і заливало мозок гарячою хвилею.
Гребер підвівся. Поминув липу, пішов повз руїни й будинки. Він відчув раптом, що чогось чекає. Чекає вечора, мов перепочинку після обстрілу.
XIV
— Сьогодні у нас є чудовий шніцель по-віденському, — повідомив схожий на марабу старий кельнер.
— Гаразд, — відповів Гребер. — Принесіть. Все інше на ваш вибір. Ми цілком покладаємося на вас.
— Вино те саме?
— Те саме або якесь інше, коли ваша ласка. Вино теж на ваш вибір.
Задоволений кельнер побіг виконувати замовлення. Гребер відхилився назад і поглянув на Елізабет. У нього було таке враження, ніби він попав з-під артилерійського вогню в якийсь райський куточок. Все, що сталося після обіду, кануло в небуття. У спогадах залишилася тільки та мить, коли до нього повернулося життя і, пробившись деревами крізь каміння бруківки та гори руїн, потяглось зеленими руками до світла. «Два тижні,— думав він. — Ще два тижні життя! І я повинен до нього тягнутися, як липа до світла».
