Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас (библиотека книг .txt) 📗
І моя розгубленість теж. О десятій вечора я прийняв душ і вийшов на вулицю.
О пів на одинадцяту вечора таксі, яке я найняв, минуло поворот, де вулиця Ехідо переходить у вулицю Десампарадос, потім поїхало по авеніді дель Пуер то, лишаючи позад себе таверни, бідні готелі. Я саме й шукав один із таких, під назвою «Ронда». Адже Карлос — бармен із «Пласи», зі слів Лю-мей, вимовлених на її жаргоні, тільки й спромігся зрозуміти: «Сонда», готель, одинадцята вечора». У правильності цих слів він начебто не мав сумніву, проте, перегорнувши телефонний довідник, я зміг упевнитись, що не існує ніякого готелю під наззою «Сонда». Є «Ронда», яка міститься на авеніді дель Пуерто. Це був досить віддалений район, цілком придатний для пастки, яку мені, напевне, збиралися влаштувати. Тому я попросив водія рухатись досить повільно, аби міг роздивитися на обидва боки.
Тільки ми проминули руїни церкви св. Паули, як я побачив неонову вивіску «Ронди». Це був триповерховий будинок, розташований на найбільш затемненій ділянці авеніди. Ми проїхали повз нього, і я допитливо вдивлявся в морок, що оповив його.
У будинку було тихо, а парадні двері з арковим склепінням своєю похмурістю нагадували вхід до печери.
Ми зробили ще одне коло, і я побачив якісь підмостки напроти готелю.
Попросивши таксиста зачекати мене на найближчому розі, рушив насторожено пішки, наче звір, який передчуває небезпеку.
Пройшов крізь вхідні двері, у будці праворуч сидів за віконцем адміністратор — чоловічок із зеленуватим кольором обличчя; відвівши погляд од газетки, яку читав, він запитливо глянув на мене.
— Що вам потрібно? — спитав.
— Деяка інформація.
— Тут готель з пансіоном,— сказав він.—Два песо за ніч.
— Я маю де ночувати,— відповів і просунув між прутами його хижки купюру в п'ять песо.— Я розшукую одну китаяночку. Молоду, мініатюрну китаянку, Лю-мей на ім'я.
— Я такої не знаю,— відказав той і удав, що хоче повернути купюру.— Тут немає ніякої китаянки.
Оскільки всі ознаки свідчили, що між Лю-мей і Шестипалим встановилося взаєморозуміння, я сказав:
— Можливо, тут мешкає такий елегантний суб'єкт, котрий має зайвого пальця на правиці. Його ви знаєте?
Осміхнувшись, він ошкірив два ряди жовтавих зубів.
— Можливо,— відповів і цілком недвозначно затарабанив пальцями.
Я сунув у віконце ще п'ять песо.
— Один суб'єкт, навіть вельми елегантний, мешкає тут уже кілька днів. Справді, в нього зайвий палець... Не так давно він перебував у своїй кімнаті. Другий поверх, п'ятий номер.— І силувано засміявся: — Він теж ваш друг?
— А коли ні, що тоді?
— Тоді я буду присутній на вашому похороні,— зареготав цього разу щиро.
Я піднявся на поверх і знайшов п'ятий номер. Звів курок свого пістолета, потім узявся вільною рукою за ручку дверей і повернув. Та двері лишились замкненими, хоч я і натиснув на них. Тоді постукав і став збоку з «люгером» у руці. У прорізі дверей з'явилася Лю-мей.
— Проходьте, Аресе,— посміхаючись, промовила вона.— Ми чекали на вас.
Зайшовши слідом за нею, я окинув поглядом кімнату.
На столику стояло кілька келихів і кілька банок із кока-колою, одна пляшка баккарді. Шестипалий налив трохи в келих, що стояв перед ним, і підтвердив :
— Так, Аресе, ми чекали на вас. Сідайте. Ось-ось має прийти наш близький друг Батлер, і тоді матимемо змогу трохи порозмовляти.
Я поставив свій стілець таким чином, щоб двері були переді мною. Лю-мей сіла на поруччя крісла Шестипалого і заходилась пустотливо куйовдити його волосся.
— Ми з Хуаном покохали одне одного,— простодушно пояснила вона цілком прийнятною іспанською мовою. Очі її якось незвичайно виблискували.— І Батлер змушений буде втямити це.
— Ш,е й як змушений буде,— підтвердив Шестипалий.— Без тебе — ніяких переговорів,— він пригорнув Лю-мей до себе.— Шкатулка в мене, і я ставитиму умови. Ш,о ви на це скажете, Аресе?
— Щоб здобути шкатулку, він ладен буде на будь-які поступки,— серйозним тоном відповів я.
— Лю-мей переконала мене в необхідності досягти дружнього взаєморозуміння з вами обома. Ми нічого не доб'ємося, вбиваючи один одного. Тож сховайте свій пістолет і вип'ємо за дружбу, Аресе.
Він налив у келих трохи баккарді й спитав:
— Чому ви віддаєте перевагу: чистому рому чи коктейлю «Вільна Куба»?
— Дякую, я не п'ю.
Очі Шестипалого сипали блискавки. Він повернувся до Лю-мей.
— Я казав тобі, що нічого путнього з цього не буде.
Вона всміхнулась. Потім підлила в його келих трохи, кока-коли, яка надала баккарді ледь помітного блідо-топазового забарвлення.
— За щасливе взаєморозуміння,— промовив він жахливою англійською мовою і випив уміст свого келиха.
— Все буде гаразд, любий. Apec вип'є з нами за дружбу.
Вона налила ще баккарді у келих і підійшла до мене.
— Випийте,— мовила вона з чарівливою ніжністю.
— Ні, дякую,— відповів їй,— я непитущий.
Шестипалий ударив кулаком об стіл і глянув на мене спопеляючим поглядом. Кров прилила йому до лиця, коли він підвівся і приклав руку до живота. У той же час по його обличчю раптово почала розтікатися мертвотна блідість.
Він спробував було витягнути пістолет, який висів під пахвою, та руки його звели корчі, а тіло в конвульсіях впало долі.
— Собака! — прохарчав він.— Ти мені заплатиш за це! Тобі не вдасться...
Хоч і я був насторожі у передбаченні такого повороту подій, все ж якусь мить розгублено позирав на Шестипалого. Потім схилився над ним і спробував викликати в нього блювоту. Та це був з мого боку марний учинок, навіть більше того — нерозумний. У цей момент щось тверде гупнуло мене по голові, і кімната розкололася на тисячу блискотливих скалок.
— Отже, Аресе, не вистачає тільки «Балерини за лаштунками». Де вона?
Я ледве розплющив повіки. Всі предмети в кімнаті мали гротескно деформований вигляд через туман, що застилав мені очі.
Згодом туман розвіявся.
На ліжку сидів Гастон. Трохи далі, в кріслі, влаштувався сержант Гонсалес; а в дверях стояв якийсь поліцейський у формі і встромив свою зелено-жовту фізіономію у дверний отвір чоловічок із будки.
Я помацав ґулю на голові й, віднявши руку, побачив, що вона в крові. Здавалося, що в мені хтось безупинно калатає молотом по ковадлу. Гастон повторив запитання:
— То де «Балерина», Аресе?
Переступивши через труп Шестипалого, що лежав з розкиданими ногами, я пішов до умивальника. Від прохолодної води голова в мене трохи прояснішала.
Я повернувся до стільця й сів. На столі знаходились майже всі речі, вкрадені в Сусанни, серед яких, справді, не вистачало тільки «Балерини». Лю-мей не спроможна була б упоратися краще. Я глянув на годинник: було вже за північ; а земля ж обертається швидко, і зараз Лю-мей з Батлером, цілком імовірно, підсміюються десь у затишному місці над тим, як удало вони облагодили справу.
— А китаянка?
Гастон зиркнув на Гонсалеса і вибухнув сміхом. Той, теж осміхнувшись, глянув на мене.
— Гаразд, Аресе, невже ви зовсім позбавлені уяви? Чи гадаєте, що знову приспите нас баєчками?
Я стомлено зітхнув:
— Його отруїла китаянка — Батлерова дружина; а коли я спробував був надати йому допомогу, вона тарахнула мене по голові.— Мені самому це пояснення здалося сміховинним.
— Для детектива ви надто наївний,— насмішкувато промовив Гастон.
— Ваше життя минає в побоях, які ви одержуєте в чужих кімнатах,— додав Гонсалес і звернувся до того кретина, який підглядав у дверях: — Тут була сьогодні ввечері якась китаянка?
— Він, коли прийшов, питав про якусь,— відповів тип.— Але я сказав йому цілком певно, що ніяка китаянка тут не мешкає. Тоді він спитав мене про цього,— і вказав на Шестипалого.
На поораному Гастоновому обличчі відбилася радість перемоги.
— На що ви розраховували, Аресе? Хотіли наштовхнути нас на фальшивий слід своєю китаянкою?
