Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
- Найкращим дипломатом поміж нас в напружених ситуаціях виявляє себе Ліда. Ось би кого пора подати на присвоєння вищого дипломатичного рангу!…
Коли на якийсь час між родинами виникає незлагода такої напруги, що її можна вважати мало чи не конфліктом, Ліда, хоч як це дивно, щоразу тягне руку Заболотних, а на батькові апелювання до пеї, на його волання до справедливостей вона відповідає майже з дорослою категоричністю:
- Подбай, тату, найперше про те, щоб самому бути справедливим у стосунках із своїми друзями.
- А чим я, по-твоєму, несправедливий? - ледь стримує себе Дударевич.
- Хоча б тим, що у відсутність Кирила Петровича дозволяєш собі обговорювати його слова і вчинки. Намагаєшся позаочі його принизити. А це нечесно.
Отака! Тож і зрозуміло, чому Заболотна-сан так лине до цієї дівчинки, підтримує з нею дружбу, навіть хай це буде й тоді, коли між сім'ями щось там чорненьке пробіжить.
Кочове життя по країнах, по амбасадах, взаємини з багатьма різними, часом полярно різними людьми - все це привчило Заболотну, так само як і її чоловіка, прагнути з людьми взаємин доброзичливих, злагідливих, виробило певний досвід переборювання конфліктних чи близьких до цього ситуацій, якщо такі виникають. Те, що після Заболотних в кожній із країн, де вони були, залишаються друзі, які ще тривалий час хоч від випадку до випадку озиваються до них, дають знати, що Заболотних не забуто, на думку Дударевича, скоріше повинно розцінюватись зі знаком мінус, як певний гандж, свідчення дипломатської неперебірливості Заболотного, однак Ліда щодо цього мас свій і досить твердий погляд, вважаючи, що в Кирила Петровича це просто талант - вміння здружувати людей і що взагалі таке вміння - найістотніше в професії дипломата.
До Заболотних у Ліди ставлення особливо уважливе і вопи їй, звичайно, відповідають взаємністю. Якщо про інших дітей, підкинутих на якийсь вечір дипломатськими зозулями, Заболотна може сказати інколи майже сердито: «Як ви мені надокучили, оце сьогодні востаннє понянь-каюся з вами» (хоч відомо, що це тільки розмови), -то про Ліду вона не дозволить щось подібне сказати, знаючи внутрішню ранимість дівчинки і уявляючи, як глибоко вона сприйняла б найменше нарікання чи випадкове необережно слово.
Різниця у віці тут наче й не існує. Обоє Заболотні ставляться до своєї юної сусідки з повагою, на яку могла б розраховувати й людина доросла, скажімо, коли треба дізнатись, якій телевізійній передачі, якому каналові віддати перевагу, чи щось додаткове з'ясувати про нову зірку екрану, то найчастіше вони радяться про такі речі з Лідою, і слово її для них буде цілком авторитетним. І навіть тут, у дорозі, Заболотний у ставленні до нашої юної пасажирки дотримується того ж тону поваги й бережливості, розмовляє з нею як рівня, і хоч між нами йдеться часом про такі речі, що для Ліди навряд чи й цікаві, можливо, що для неї вони безмірно далекі, однак відчувається, що на Ліду, на її присутність Заболотний весь час зважає, і що її сприймання і навіть її мовчанка для нього мають значення.
Зараз Ліда ніби придрімнула, приплющивши очі й відкинувши назад, на спинку сидіння, свою візантійську голівку, вона, здається, від усього відсторонилась, а ми з Заболотним ще й ще повертаємось до тих наших світанкових літ, полишених десь там далі, ніж Гавайї чи Полінезія.
- Чому так багато важить для нас дитинство? - вголос роздумує Заболотний, не відводячи очей від траси. Чи справді, як дехто вважає, туга за дитинством - це туга за тим раннім гармонійним світом, де все бере початки і все постає чистим, доцільним, може, навіть близьким до ідеалу? В кожному разі, не випадково з'являється час від часу потреба воскресити те, що було, бодай трохи наблизити світанкове ото сприймання життя. І навіть самий уже процес спогадання того раннього, росяного дає тобі насолоду, як і кожна зустріч з прекрасним…
- Але ж це для нас, а для інших?…
Справді, що для інших, скажімо, той відлетілий у безвість Роман-степовий у своїй бджоляній кольчузі і його красуня донька, що хоч і зосталась для нас вічно молода, але кому вона тут усміхнеться, крім нас, на цьому хайвеї? Чи наш тодішній учитель Микола Васильович, що своїм співом при місяці враз переінакшив наші буденні тернівщанські левади, перетворивши їх в якусь переповнену чарами зелену діброву… Для нас він був зовсім не такий, як всі інші люди, і, згідно з нашими уявленнями, він би не повинен був закохатися, він мусив би стояти вище всіх земних пристрастей, а проте… Як воно сколихнуло тоді нашу Тернівщипу, оте їхнє раптове кохання, що так сильно й прекрасно розпломенілося враз між людьми, для нас не байдужими, - між новим нашим учителем, якому б наче й не личило виступати в ролі закоханого, та нашою пречистою Надькою, що стала ще мовби гарнішою в цьому своєму почутті!
- Смішно, мабуть, але й досі мені блищить до місяця той ставок-калабаня на наших левадах. Вночі він ставав зовсім не той, що вдень. Бачу, як зорі тихо стоять у ньому. Деколи скинеться рибеня - на жарку погоду. Зорі затріпочуть, розпливуться, а по якійсь часині знов стають на місце, порушена гармонія відновлюється… І ось таке, здавалось би, незначне, неістотне, а посивілий твій однокашник всюди чомусь носить ці перлинки пам'яті з собою, з ними і в іншу перейде субстанцію.
- А що в цьому, скажімо, для неї? - торкаюсь поглядом Ліди, що таки придрімнула, згорнувшись у куточку своєю незграбною худенькою постаттю.
- Навряд чи що-небудь скажуть їй всі ці тернівщан-ські наші історії… Це тільки для нас вони щось…
- А ось і помиляєтесь, - каже Ліда зненацька, і по її світло-сірих, гостро засвічених з-під вій, я бачу, що вона зовсім і не дрімала. - Так, так, помиляєтесь.
І знов опустила вії. Заболотний кидає на мене через плече короткий, одразу звеселілий погляд: видно, йому було приємно, що ми помиляємось.
Глава XV
Восени, коли стерні буде поорано і ми пустимо корів уже по балках, по капустищах, де самі качани після зрізаної капусти стирчать і де нам тирлувати корів до самих заморозків, гріючи вранці босі ноженята в гарячому попелі вогнища або в теплих коров'ячих кізяках, осені тієї, коли невтомні наші матері, не боячись застуди з холодного ставка тягатимуть важкі вимоклі прядива, щоб наткати із них взимку полотен, - побачимо одного дня на узгір'ї Надьку Винниківну, що за руку вестиме свою маленьку Настю-Анастасію до школи. Таке воно мале дибає по підгір'ю понад балкою, де ми пасемо, так радісно дрібушить з новеньким торбеням школярським через плече, - видно, заздалегідь Надька спорядила своїй доні оцю чепурну, з чистого полотна черезплічку. З чималим запізненням веде Надька донечку свою записувати до школи, певне, таки вагалася, чи не відмовлять прийняти її дитину за неповністю літ, а зараз от вона зважилась і Настеня поруч матері дріботить, аж ніби поспішаючи до школи, під сиве оте колюччя шкільних маслин, за яким ще земською цеглою червоніє наша чотирикласна.
- Буде тому щастя, в кого жінка Настя, - пожартує котрийсь із нашої хлоп'ячої ватаги.
Йдучи попід горою, Надька, видно, про щось перемовляється з дівчам, а в наш бік вони раз тільки й озирнулись обидві, ніби не впізнаючи нас і ці осінні збляклі балки, де все літо було духмяно та гаряче від конопель сизо було від головатої тугої капусти і аж нудно від солодкого, переспілого пасльону, де наші «зелені діброви» тобто звичайнісінькі верби, так розкішпо купались вечорами у місячному сяйві. А тепер із них уже облітає листя на наші вогнища, а буває, що й солов'їне гніздечко впаде збите вітром, а незабаром все тут буде ще й морозом закуто, цілу зиму дзвенітиме лід по цих балках під нашими саморобними, із залізних обручів нарубаними ковзанами і ми з галасом висипатимем сюди, щоб у новий спосіб продовжити наші степові пастушачі війни: до ночі гасаючи з кийками, джунитимем і джунитимем «свинку», була така гра - наш тодішній слобожанський хокей!
Але цієї зими, що рано дмухнула на нас льодяними вітрами десь із Вигурівщини, нам буде не до ігор, не до забав…
