Зірка для тебе - Корний Дара (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗
Та Зоряна і не збиралася ледарювати, користатися Лєрчиною доброчинністю. Зранку-раненько, коли подруга ще спала, йшла в своє кафе, після роботи готувала їжу для себе та Лєрки, бо її ще тоді зазвичай не було вдома, а пізно ввечері провідувала батька. Точніше, робила спроби. Чоловік у наколках, схоже, в них у квартирі остаточно оселився. Згодом у помешканні з’явився новий персонаж — рудоволоса краля зі спухлим від алкоголю обличчям та синцями під очима. Зоряна дзвонила в дзвінок, і та пані відчиняла двері квартири, якусь мить дивилася на дівчину порожніми очима, а тоді горланила на півпід’їзду: «Ростік, тут Назарова дєвка припхалася». Тоді з’являвся Ростік, так звали зека в наколках. Він шкірився до Зірки напівгнилим ротом і закривав нахабно перед носом переляканої дівчини двері. І Зоряна до Лєрки поверталася ні з чим, так і не побачивши батька.
Пустили її в квартиру тільки через два тижні, коли зека з наколками вдома не було. Точніше, не впустили, а сама прийшла з дільничним. Не втрималася, поскаржилася. Батько п’яний та наче чужий сидів у кутку кухні на підлозі. Під ним старий брудний матрац. Біля матрацу тарілка залізна та кружка. Зараз батько нагадував не вовка, а старого немічного пса, побитого життям і людьми. А як він раніше пишався своїм прізвищем — Біілововк…
Змалечку знала легенду про татового прапрапрадіда, який отримав те славне прізвище ще на Запорізькій Січі за своє характерництво, бо був перевертнем. Сам Іван Сірко навчав його. Тільки вибраних цьому научали. Бо перевернутися втрапить будь-хто, а от назад людську подобу вернути здатні одиниці. Тут хист потрібний. От кошовий отаман Сірко і вибрав серед тисячі козаків Тараса.
Подарувавши йому спеціальний замовлений пасок зі шкіри вовка. І той пояс козак Тарас ніколи не скидав, навіть уночі, бо вважав оберегом. За здатність чоловіка перетворюватися на звіра та за мужність його так і кликали Вовком.
А одного разу сталася така пригода. Потрапило десять козаків у засідку, оточили їх турки, взяли в полон. Серед них і Тарас Вовк. Змусили козаків зняти з себе весь натільний одяг, забрали в козака Тараса і його пасок. Тоді зачинили полонених у старій закинутій дзвіниці, приставивши до дверей охорону. На ранок готували вороги велику страту. Задумали на очах мешканців села голими та безпомічними посадити на палі розбійників-козаків, показавши свою вищість над невірними. І щоб недобра слава про зганьблених козаків із коша самого Сірка вказала на те, що не такі вони й непереможні і не такий уже той Сірко великий. Утомлені важким днем та очікуванням смерті козаки не спали, молилися. Бо не така страшна смерть, як ганьба. І враз Тарасу примарилося таке: бреде він густим лісом, і раптом дорогу йому заступає біла вовчиця. Тарас бачить за їх спиною кілька маленьких вовченят. Вона пильно дивиться в його очі, люто ричить, оберігаючи дітей від незнайомця. І тоді він стає на коліна перед нею і говорить слова, які вчив говорити сам Іван Сірко, коли б така придибенція трапилася в житті. А коли наче пробудився від того марева, то вже знав, що і як робити. Під однією стіною дзвіниці був невеличкий лаз, із зовнішнього боку його охороняли, але не дуже дбайливо, бо людина через нього не вибереться.
Нізвідки під стінами старої дзвіниці взявся лихий і дужий вовчисько. Загриз на смерть тих, хто пильнував козаків. Двері до старої будівлі були підперті колодою. Колода впала… І коли двері розчинилися, здивовані козаки побачили перед собою великого білого вовка. З правого його боку цебеніла кров. Так Тарас Вовк став Тарасом Білововком. Ту легенду батько закінчував зазвичай словами: «Коли ти маєш у серці щиру віру, то ніяких оберегів не треба, щоб та віра твоя відбулася».
Зоряна дивилася на свого батька. Той стратив віру до крихти. Від славного роду Білововків не залишилося майже нічого. Хіба що жалюгідно-собаче. Але той пес сам довів себе до такого — знала то напевне.
Дільничний стояв розгублено і чухав потилицю. Говорили. Батько сказав, що ті люди, що мешкають у нього зараз, — то його друзі, і вони живуть у квартирі з його дозволу. А доньку ніхто не виганяв, вона сама пішла. Так, вона сама пішла… І їй ніхто не боронить повернутися назад. Повертатися — куди? В її кімнаті зараз жили якісь чужі люди: дві немиті голови визирнули з-за дверей, почувши голоси, а потім знову там заховалися. Дільничний їй сказав, що поки криміналу нема, то для нього і роботи немає. Усе в рамках закону. Виходить, її мають вбити чи хтось має померти, щоб доблесна міліція почала допомагати. Відчай рвав серце. Вийшла з квартири. Вона тут зайва. Світ валився.
А потім сиділа на Лєрчиній кухні і дивилася у вікно. Того вечора Лєрка прийшла додому не сама. Була п’яна, як ніч. Зоряна здогадувалася чому. Наркоз діяв. Поруч із Лєркою чоловік, набагато старший від неї, в дідусі їм годився. Правда, доглянутий і, здається, вихований. Він ніжно поклав Лєрку на ліжко, під голову запхав конверт, а тоді звернувся чемно до Зоряни:
— А ви не зробите мені чаю, панночко? Вашій подрузі треба виспатися. Я — Василь Григорович, а вас як величати? — простягнув їй руку, вона автоматично свою у відповідь.
— Зоряна, — майже нечутно прошелестіли вуста, він галантно торкнувся своїми губами її руки, схилившись низько, тільки на якусь мить довше, ніж годиться, затримався.
Потім випростався і подивився пильно їй в очі:
— У вас ніжна та пахуча шкіра, Зорянко. І так само ніжне та чутливе ім’я. Моє улюблене.
Зоряна чомусь зашарілася. Як ім’я може бути улюбленим? Це ж не морозиво! Вона похапцем повернулася до чоловіка спиною і пішла готувати чай. А потім вони сиділи на кухні, пили чай та говорили про якісь дурниці. Він у душу не ліз, вона також старалася про особисте не запитувати та й в очі не дивитися. Бо чоловік мав дуже чіпкий та холодний погляд. Попив чаю, подякував. Наостанок знову взяв за руку, поцілував. Цього разу підняв її руку до своїх губ і вже аж надто довго тримав біля уст.
— У вас справді пахуча шкіра, панночко. Бережіть себе, Зорянко! Ми ще обов’язково побачимося.
У руках у дівчини залишилася його візитка.
Наступного дня на роботі Зоряна місця собі не знаходила. Якесь дивне передчуття гнітило душу. Тож після роботи кинулася відразу додому, навіть не зайшла до Лєрки, щоб перепитати, як вона після вчорашнього. Коли йшла вранці до праці, та ще спала.
От і її квартира. Двері навстіж, шум, крики. Зайшла. На кухні гульбище, дим коромислом. Батьків матрац зайнятий, але не батьком. На ньому спав, похропуючи, зек Ростік. Жінка, ота рудоволоса з розпухлим обличчям, повисла на ній, бо ледве трималася на ногах:
— Батька твого в обід «скора» увезла. Отключився, мо’, ще живого застанеш. Поїзжай.
В очах потемніло, кинулася в лікарню. У кишені — місячна зарплата. Лікарі, біла стіна безвиході і слова-слова-слова… Батько в комі. Потрібні гроші, багато грошей, щоб допомогло йому пережити і цю ніч, і наступну, і вилікуватися, і стати на ноги…
Лєрка позичить, вона добра. Лікарю лишила все, що мала, відклала собі трохи на маршрутку. Прилетіла до Лєрки, довго стукала в двері — ніхто не відповідав. Відчинила своїм ключем. У квартирі порожньо. На кухонному столі записка: «Зоря, буду за три дні. Холодильник повний. П’ятдесят гривень на хліб-сіль — тобі стане, їсиш-бо як горобчик. Цьомаю. Твоя Лєра». Зателефонувала з домашнього на Лєрин мобільний. Знайома мелодія загула зовсім поруч, на холодильнику. Лєрка забула вдома телефон. Що ж робити? Три дні — то так багато. Рішення прийшло само по собі, коли ненароком із кишені вивалилася візитка Василя Григоровича. На ній номер його телефону. Якусь мить вагалася. Подзвонила…
Приїхав, примчався несподівано швидко… Сидів, сумно слухав її історію, не перебиваючи. У кінці запитав: «Скільки?» Вказала ту суму, яку сказав лікар. Назвала і прізвище лікаря.
— Добре, я завтра з Павлом поговорю. Він мені дещо винен, — лікаря, здається, Василь Григорович особисто знав. — Чекай на мене, Зоряно, о дев’ятій ранку під його кабінетом.
І пішов, поцілував руку на прощання, погладив її своїми пальцями дуже обережно. Зоряна знову чомусь зашарілася. Їй починала подобатися ця гра. Зателефонувала на роботу, відпросилася на два дні. Лягла спати. Та не спалося….
