Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі - Апанович Олена Михайлівна (читать онлайн полную книгу .txt) 📗
Мотив цього віроломства відомий — боротьба старшинських угруповань за владу. Федір Жученко та його однодумці, змістивши з гетьманства Дем'яна Многогрішного, бажали бачити на його місці Івана Самойловича. Тому вони не бажали допустити на виборчу раду ні широких мас козацтва, ні тим паче запорожців, очолених Сірком, які мали величезний авторитет і могли рішуче вплинути на перебіг ради в небажаному для цієї старшини напрямі. Саме з намови Самойловича, який дуже боявся, аби замість нього гетьманом не обрали Івана Дмитровича, з Батурина Сірка спочатку відвезли до Москви. А далі царський уряд без суду й слідства заслав «державного злочинця» Сірка до Сибіру, в Тобольськ. Москва не бажала мати в Україні гетьманом таку енергійну, неспокійну, популярну, заповзяту людину. Не забули Сіркові й керівництво повстанням проти воєвод.
Для запорозьких козаків арешт і заслання улюбленого полководця були тяжким ударом. Січ одразу ж почала клопотатися про повернення свого отамана — спеціальне посольство відбуло до Москви. «Полевой наш вождь добрый и правитель, бусурмана страшный воин должен быть отпущен, — писали у своїй чолобитній запорожці, — для того, что у нас второго такого полевого воина й бусурмана гонителя нет». Запорожці повідомляли: коли в Криму дізналися, що «страшного в Крыму промышленника и счастливого победителя, который их всех поражал и побивал и христиан из неволи освобождал», — знаменитого Сірка — забрали з України, то татарські мурзи дедалі частіше стали нападати на Січ.
Втрутився в цю справу коронний гетьман, а згодом польський король Ян Собеський, який наполягав на звільненні Івана Сірка, вказуючи царю на зрослу загрозу Росії та Польщі з боку Османської імперії.
Повернувшись із заслання, Іван Дмитрович очолив перший похід запорозьких козаків проти турецької фортеці на Дніпрі — Аслам-Кермень, а потім — проти турецької фортеці Очаків. Він не знав перепочинку: ледь завершивши один похід, виступав в інший. Оточений ореолом непереможності, славетний кошовий викликав у ворогів страх. Існує легенда, що султан видав спеціальний фірман, у якому розпорядився молитися в мечетях за загибель Сірка, а татари, налякані Сірковою хоробрістю, називали його «шайтаном».
Проте похилі літа й старі рани давалися взнаки. До того ж в одному з боїв під час походу в Крим 1673 р. загинув син Івана Сірка — Петро. Народна дума («Дума про вдову Сірчиху») розповідає про загибель Петра Сірка під Тором.
1675 р. кошовий надіслав цареві прохання про звільнення з військової служби. Він написав: «Много время, не щадя голови своей, промышлял я над неприятелем, а тепер я устарел, от великих волокит, от частых походов и ран изувечен, жена моя и дети в украинском городке Мерехве скитаются без приюта, от татар лошадьми и животиною разорился, а мне, Ивану, теперь полевая служба стала невмочь, присмотреть за стариком и успокоить его некому. Милосердный государь. Вели мне, холопу своему, с женишкою и детишками в домишке пожить, чтоби, живучи порознь, вконец не розориться й при старости бесприютно не умереть; вели мне дать свою грамоту, чтоби мне, живучи в домишке своем, утеснения ни от кого не было».
Не повинен дивувати невластивий узагалі для Сірка принизливий тон листа. За канонами тодішніх російських урядових канцелярій звернення до царя допускалися лише з такою лексикою й фразеологією.
Але Москва бажала й далі використовувати військовий талант і досвід кошового у війнах із кримським ханом. У своїй грамоті цар запевняв: коли «воинские дела станут приходить в успокоение», тоді лише, мовляв, «ми тебя пожалуем, в доме жить позволим». І Сірко продовжував виконувати високу життєву місію, висловивши своє кредо: «И ныне, при старости моей будучи, не о воинстве, только одна мысль — до остатних дней моих против того неприятеля нашего древнего противность чинити и доставати готовым».
Навесні 1675 р. козацький отаман вирушив зі своїм військом проти ханських орд і турецьких яничарів Ібрагіма-паші, що вдерлися на українські землі. Нападники зазнали нищівного удару від об'єднаних сил запорожців, донських козаків та калмиків. А в наступні роки ним здійснено ще кілька блискучих операцій, які зупинили похід Оттоманської Порти на Чигирин.
Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного турецько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги турки й татари змушені були ретируватися з України.
У 1678 р. до Чигирина прийшло 200 тисяч турецьких і татарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для турецько-татарських військ, хоч вони й зайняли і зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах турецько-татарських військ.
Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, котрий був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий турецьке командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.
Запорожці пропустили турецькі кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили турків, а гребців каторг — полонених — визволили. У листі до Самойловича Іван Сірко писав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для турецького війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.
Залишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а турецького начальника — в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили турецькі мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, що направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів з військом для відбудови мостів.
У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-«городків». Турецький уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.
Завершальна воєнна акція уславленого кошового — похід 1680 р. Напередодні Іван Сірко надіслав спеціальне звернення донському козацтву, запрошуючи побратимів до спільного походу на Кримське ханство. Це був останній документ мужнього лицаря. Невдовзі він тяжко занедужав і поїхав із Січі за десять верст на пасіку в село Грушівку. Там 1 серпня 1680 р. бойовий батько козаків одійшов на вічний спочинок.
Запорожці перепровадили водою на Січ тіло свого улюбленого ватажка. Наступного дня викопали могилу в полі за Січчю й з військовими почестями поховали його. Козацький літописець Самійло Величко описує похорон Івана Сірка й коротко, узагальнено характеризує його самого, подає оцінку його діяльності. Для нас це дуже важливо, оскільки Величко був сучасником кошового і отамана. Свій літопис Самійло писав через 20 років після кончини Івана Сірка.
«Того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроводжено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким Військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знамените 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях, було то на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир.
