Сутінки - Майер Стефани Морган (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
Він не сказав нічого. Цікаво, зіпсувала я йому настрій чи ні? Коли ми заїжджали на шкільну стоянку, його обличчя нагадувало згорнену книгу. Раптом мене осяяло.
— Де твої родичі? — запитала я. Не те щоб я не раділа можливості побути з ним наодинці, але вони зазвичай їздять разом.
— Їх підкинула Розалія, — знизав він плечима, припарковуючись поруч із блискучим червоним красенем із відкинутим верхом. — Претензійні колеса, правда?
— Угу, — видихнула я. — Якщо у неї є оце, чому вона їздить із тобою?
— Як я сказав, це доволі претензійне авто. Ми намагаємося не виділятися із загалу.
— У вас не дуже виходить, — розсміялась я, похитавши головою, коли ми вийшли із машини. Ми не спізнилися — завдяки навіженому водінню Едварда прибули навіть раніше, ніж треба. — То чому сьогодні Розалія поїхала на своїй машині, коли її автівка так впадає в очі?
— Ти не помітила? Я порушую усі правила, — він почекав мене біля «вольво». Коли ми йшли шкільним подвір’ям, він тримався зовсім поруч. Мені хотілося скоротити відстань, щоб можна було простягнути руку і торкнутися його, та я побоювалася, що йому це не сподобається.
— Чому ви взагалі придбали такі машини? — вголос міркувала я. — Якщо прагнете не привертати уваги?
— Це — наша слабкість, — зізнався він із пустотливою посмішкою. — Ми любимо їздити швидко.
— Сімейка Показух, — нечутно пробурчала я.
У Джесики, що чекала на мене, примостившись біля кафетерію під укриттям піддашка, очі ледве на вилізли на лоба. У руках, благослови її Боже, вона тримала мою куртку.
— Привіт, Джесико! — сказала я, коли ми підійшли ближче. — Дякую, що не забула.
Вона мовчки віддала куртку.
— Доброго ранку, Джесико! — ввічливо привітався Едвард. Він не винен, що має спокусливий голос. І не усвідомлює, на що здатний його погляд.
— Е-е-е… здоров, — вона перевела погляд широко розплющених очей на мене, намагаючись зібрати думки докупи. — Давай, побачимось на тригонометрії.
Вона багатозначно зиркнула на мене, я придушила зітхання. Заради всього святого, що я їй розповім?
— Давай, до зустрічі на уроці.
Вона попрямувала геть, двічі призупиняючись, щоб крадькома через плече стрельнути очима на нас.
— Що ти збираєшся їй розповісти? — пробурмотів Едвард.
— Агов, я думала, ти не можеш залазити у мою голову! — прошипіла я.
— Не можу, — спантеличено відповів він. Потім очі заблищали, я побачила, що він зрозумів, у чому річ. — Одначе читати її думки я можу. Вона лаштує на тебе засідку в класі.
Я застогнала, знімаючи його куртку й одягаючи натомість свою. Отримавши майно назад, Едвард перекинув його через плече.
— То що ти збираєшся їй розказати?
— Допоможеш мені? — заходилася благати я. — Що вона хоче почути?
Він похитав головою, лукаво шкірячись.
— Так не чесно.
— Ні, ти не хочеш поділитися тим, що знаєш сам, — ось це нечесно!
Едвард на мить поринув у роздуми, ми йшли далі, зупинившись лише біля дверей мого першого на сьогодні класу.
— Їй цікаво, чи не зустрічаємося ми таємно. Ще вона хоче знати твої почуття до мене, — зрештою розколовся він.
— Капець! Що їй сказати? — я намагалася вдавати втілення невинності. Народ, що поспішав на урок, проходив повз нас і, напевно, витріщався, та мені зараз було не до того.
— М-м-мм… — Едвард замовк, перехопив мій неслухняний кучер, що не втримався у хвостику на шиї, і повернув його на законне місце. Серце моє забилося швидко-швидко. — Гадаю, на перше запитання можеш відповісти «так» (якщо ти, звісно, не проти) — правдоподібнішого пояснення не вигадати.
— Я не проти, — прошелестіла я ледь чутно.
— Щодо другого запитання… я краще сам послухаю, що ти їй розповіси.
Один куточок вуст припіднявся у моїй улюбленій напівусмішці. Не встигла я прийти до тями, щоб відреагувати на останні слова, як Едвард розвернувся і пішов.
— Побачимося на ланчі, — кинув на ходу. Троє людей у дверях вклякли на місці, здивовано втупившись у мене.
Почервоніла й роздратована, влетіла я до класу. Викрутень ходячий, от він хто. Ще більше переймаючись, що скажу Джесиці, я сіла на постійне місце й щосили жбурнула сумку на парту.
— Доброго ранку, Белло! — привітався сусіда, Майк. Я подивилася на нього: він мав незвичний вигляд, майже відсторонений. — Як з’їздили у Порт-Анджелес?
— Усе минуло… — (ех, немає на світі слів, щоб описати вчорашній день), — чудово, — непереконливо закінчила я. — Джесика придбала відпадну сукню.
— Вона не розповідала про нашу вечерю? — поцікавився він. Зауваживши, як заблищали у Майка очі, я посміхнулася, радіючи, що розмова завернула в цей бік.
— Вона казала, що ви чудово провели час разом, — запевнила я.
— Чесно? — загорівся він.
— Щоб мені з місця не зійти.
Тут містер Мейсон почав урок, закликавши клас до тиші й наказавши здавати письмові роботи. Англійська та правознавство промайнули, як одна суцільна пляма. Думки постійно крутилися навколо того, як пояснити все Джесиці й чи справді Едвард слухатиме мене, читаючи думки моєї співрозмовниці. Маленький геній буває досить незручним — коли не рятує мені життя.
До кінця другого уроку туман майже розсіявся, та день не став світлішим — вгорі ходили низькі гнітючі хмари. Я щасливо всміхнулася небу.
Звісно, Едвард не помилився. Коли я зайшла на тригонометрію, Джесика сиділа на задньому ряду, ледве не падаючи зі стільця від нетерплячки. Я неохоче попрямувала до неї, переконуючи себе, що чим швидше пройду через це, то краще.
— Розкажи мені все! — закомандувала вона, не встигла я сісти.
— Що ти хочеш знати? — ухилилась я від прямої відповіді.
— Що трапилося минулого вечора?
— Едвард пригостив мене вечерею і відвіз додому.
Вона явно скептично витріщилася на мене.
— Як ти дісталася додому так швидко?
— Він їздить як навіжений. Це було щось страшне й сумне, — (сподіваюся, він слухає).
— Це було типу побачення — ви домовлялися зустрітися там?
Я про таке й не думала.
— Ні, я дуже здивувалася, побачивши його у Порт-Анджелесі.
Безсумнівна чесність тону змусила Джес закопилити губки.
— Але сьогодні він підкинув тебе до школи? — не здавалася вона.
— Так, повна несподіванка для мене. Вчора ввечері помітив, що я без куртки, — пояснила я.
— То як, ви збираєтеся зустрітися знову?
— Він запропонував звозити мене у Сієтл у суботу, на його думку, довга подорож не для пікапа. Рахується?
— Ще б пак, — кивнула вона.
— Ну, значить, так.
— О-го-го! — розтягнула вона на три склади. — Едвард Каллен.
— Еге ж, — погодилась я. «Ого» не достатньо.
— Стоп! — її руки злетіли вгору, долонями до мене, як у поліцейського, що зупиняє дорожній рух. — Він тебе поцілував?
— Ні, — промимрила я. — І не схоже, щоб збирався. Вона була розчарована. Зуб даю, я теж.
— Думаєш, у суботу…? — звела вона брови.
— Чесно кажучи, сумніваюся, — відповіла я з погано замаскованим незадоволенням у голосі.
— Про що ви балакали? — пошепки випитувала вона з метою отримати більше інформації. Урок почався, але містер Ворнер не дуже переймався дисципліною, не ми одні продовжували теревенити.
— Не знаю, Джес, багато про що, — прошепотіла я у відповідь. — Трошки поговорили про твір з англійської…
Дуже, дуже трошки. Думаю, Едвард згадав про нього між іншим.
— Белло, будь-ласочка, — заканючила Джесика. — Розкажи подробиці.
— Ну… гаразд, слухай. Бачила б ти, як офіціантка фліртувала з ним, ледве що не кидалась! А він не звертав на неї уваги, взагалі.
Нехай сама робить висновки.
— Хороший знак, — кивнула вона. — Офіціантка гарненька?
— Дуже, мабуть, років дев’ятнадцять-двадцять.
— Супер. Ти йому точно подобаєшся.
— Я думаю — так, але напевно сказати важко. Він такий загадковий, — зітхнувши, підлила я олії у вогонь.
— Не знаю, як ти не боїшся залишатися з ним наодинці, — видихнула вона.
