Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
– Ні, я не прийду. Ти мене приголомшив.
– Ну, ще що! Прийдеш.
– Ні, ні, Ваню, краще не вмовляй. Який там уже вечір!
– Відміняти його не можна. Це викличе непотрібні підозри.
– Навіщо ж відміняти? Хіба без мене він зірветься? Ти краще скажи, як пояснити хлопцям – чому не буде вибуху?
– А так, як мені пояснили: план цілком реальний, і ніхто не має сумніву в тому, що його можна здійснити, але наслідків ми не врахували.
– Яких наслідків?
– Якщо ми виконали б цей план, то населення міста втратило б своє «славетне» керівництво, а Німеччина – десяток миршавих, не придатних для фронту офіцерів, але користі від цього було б мало.
Ваня помітив нетерплячий рух Жені і попередив його:
– Звичайно, це було б не так погано, але через день-другий знайшовся б новий комендант, і новий начальник поліції, і навіть новий бургомістр. Але що було б з городянами? Шибениці, розстріли, звірства… Ось що чекало б на них. І ми назавжди б утратили співчуття і підтримку краснодонців.
– Ай правда! Ми цього не передбачили. Тобто ми подивились прямо перед собою, розпланували все на сьогодні, а не подумали про те, що буде завтра. В цьому наша помилка.
– А як же інших, хто виконує це завдання, ти вже попередив?
– Ні, але я ще встигну. Як це не дивно, але моє завдання на сьогодні полягає в тому, щоб зберегти життя найбільш ненависних нам звірів.
– Але вони коштували б життя сотень дорогих нам людей!
– Саме так! Треба було б попередити ще Туркенича. Але тепер уже пізно.
– Він усе одно повинен бути в дирекціоні, бо виступає в концерті. Про те, що виведе звідти невинних людей і сам не буде на банкеті, він не пошкодує,- сказав Мошков.
– Але викрадення прапора залишається,- зауважив Земнухов.
– Ще б пак! Інакше Сергій Тюленін помер би з горя.
– Уяви собі, що заради цього його група повинна буде вийти за місто. Ти знаєш, я нутром, як кажуть, відчуваю, що він устигне і там побувати, якщо все успішно обійдеться з прапором.
***
В приміщенні міського клубу відбувалися збори. В залі сиділо повно німецьких офіцерів, представників дирекціону, жандармерії. Далі, в глибині залу, сиділи, боячись поворухнутися, поліцаї, працівники біржі, міської управи та інші запрошені.
Вони сиділи з серйозними обличчями, вдаючи, що коли не все, то хоч зміст доповіді їм зрозумілий.
«Ех ви, а ще людьми називаєтесь. Як це ми раніше не помічали всього цього наброду, цієї мерзоти? Як дешево ви продали і себе, і свою Вітчизну!» -думав Туркенич, розглядаючи зал із-за куліс.
Крім коменданта міста, начальників жандармерії, гестапо та інших німецьких офіцерів, Туркенич побачив у другому ряду фізіономію Соліковського та круглу голову Стаценка.
«І вони тут,- думав Ваня.- А чому б їм тут і не бути? Теж начальством вважаються!»
Ваня пильно вдивлявся і запам'ятовував обличчя німецьких офіцерів. На трибуні стояв якийсь незнайомий німець з майорськими погонами і монотонно, ніби читаючи молитву, виголошував доповідь. Що оін говорив, важко було зрозуміти, та Туркенич і не старався вслухатися в невиразну повільну мову доповідача. Швейде сидів у центрі стола і дивився в зал.
«Отут, праворуч від сцени, повинен бути прапор дирекціону,- подумав Ваня, згадавши Тюленіна й Анатолія Лопухова, які затаїлись десь у залі.- Напевне, на останній, двадцять четвертий ряд забрались. Чи пощастить їм зняти і винести прапор? А що як його залишать на стіні? Ну, тоді й.розмова про нього відпадає. Після зборів побачимо»,- вирішив Туркенич і повільно пішов гримуватися.
Після концерту, в якому Ваня грав діда в одноактному водевілі, він навмисне переодягався не поспішаючи в закиданій різним мотлохом холодній кімнаті за сценою. «Чи пощастить винести прапор?» – мучило його питання. У двері заглянув поліцай.
– Час виходити, чого возишся? Приміщення звелено очистити! – Іду, іду.- Ваня надягнув піджак і, поправляючи на ходу шапку, вийшов з кімнати. Він ішов вузеньким коридорчиком поміж рядами стільців до бокового виходу. За ним плівся поліцай.
Ваня блискавично, не повертаючи голови, перевів погляд на сцену і полегшено зітхнув. «На місці… Де ж хлопці? Чи пощастило їм заховатись?»
Він вийшов на вулицю і попрямував через парк до яскраво освітленої школи, куди перебралися святкувати німці і міська знать. Ваня чув, як клацнув за його спиною замок у дверях. Але від його погляду не сховалось і те, що біля головного входу до клубу стояло ще двоє чи троє поліцаїв. Народу було вже мало, і кожного перехожого могли помітити, до того ж через півгодини біля будинку залишиться охорона.
Темрява непроглядна, навіть дерева зливались в одну густу масу. Здавалося, попереду була суцільна чорна стіна.
«Ніч просто чудова, якщо хлопцям пощастить викрасти прапор і вони виберуться прямо в парк, їх тут ніхто не помітить»,- подумав Туркенич.
Він ішов не поспішаючи, навпомацки, мов сліпий, пробираючись по знайомих заметених снігом доріжках. Удалині спалахнули вогні, і крізь морок проступили темні силуети дерев. «Ось вона, наша школа!» Ваня відчув, як у нього забилося серце. Скільки спогадів пов'язано було з шкільними роками!.. Де вони тепер, шкільні товариші? Більшість хлопців на фронті. Чи живі? Можливо, десь воюють, а дехто, напевне, вже не повернеться в рідний Краснодон…
А вчителі!.. Тільки тепер, озираючись на минуле, можна сказати, скільки праці, енергії і здоров'я вкладають вони, щоб зробити кожного з нас справжньою людиною. Яка велика і непомітна ваша праця, і, на жаль, оцінити її можна лише потім, коли мине не один рік з дня закінчення школи, коли ти, крокуючи дорогами життя, зумієш відчути все те, що вони дали тобі. Нічого, що минули роки і кожен з нас міцно укріпився на життєвому шляху, ви назавжди зостанетесь найулюбленішими, найкращими наставниками, порадниками, старшими друзями. Кому, як не вам, звіряємо ми свої перші таємниці, до кого, як не до вас, ідемо у важкі хвилини за порадою? Ви зароджуєте в юному серці віру в свої сили, ви пробуджуєте в допитливім мозку велику мрію – мрію, яка потім стає дороговказом у житті.
Туркенич не помітив, як підійшов до паркана, що відокремлював парк від школи імені Горького, тієї самої школи, куди він стільки років щоденно ходив на заняття, школи, з якою було пов'язано багато спогадів… І сьогодні, через якісь дві години, злетить у повітря її чудовий спортивний зал, що зв'язує два крила шкільного будинку. «Чи міг я повірити, прощаючись з школою, що через кілька років сам буду винуватцем її руйнування?»
Великі вікна спортивного залу яскраво світилися, чути було уривки мелодії якогось танцю.
Ваня підійшов до школи, показав поліцаю запрошення. Поряд стояв єфрейтор. Не звертаючи уваги на те, як старанно він розглядав спершу запрошення, а потім і самого власника, Ваня витирав ноги об якусь ганчірку на підлозі.
Поліцай віддав запрошення, і Туркенич, не глянувши ні на поліцая, ні на єфрейтора, рішуче попрямував по знайомому вестибюлю до сходів на другий поверх. Зверху линула мелодія танго, чулись голоси танцюючих, жіночий сміх. Сходами метушились, бігали німецькі офіцери. Туркенич піднявся нагору. Посеред залу стояла велика пухната ялинка. Вона була обвішана різними прикрасами і маленькими кольоровими лампочками, які зараз, коли зал був освітлений електрикою, здавались яскравими барвистими цятками на темно-зеленому фоні.
Навколо ялинки – накриті столи. У протилежному кутку залу біля зачинених дверей балкона стояв комендант міста. Поряд – німецькі офіцери із дирекціону, гестапо, жандармерії. Швейде про щось розмовляв з майором, що доповідав у клубі. Здавалось, що його сухе суворе обличчя ніби закам'яніло, тільки губи, що ледь-ледь ворушилися, свідчили про те, що він живий. За кілька кроків від них, очевидно не наважуючись підійти до компанії вибраних, стояв Соліковський разом з своїм заступником Захаровим і слідчим поліції Кулешовим.
Ваня повільно оглядав присутніх. Він пам'ятав наказ штабу. Жодна невинна людина не повинна постраждати.
