Щастя Ругонів - Золя Эмиль (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .txt) 📗
В лютневі дні Антуан сказав сам собі, що Пласан віднині належить йому, і, гуляючи вулицею, нахабно поглядав на дрібних крамарів, що перелякано стояли на порозі своїх крамниць; вигляд його ясно говорив: «Наш день надійшов, мої ягнятка, тепер ви у нас потанцюєте». Він став неймовірно зухвалий і так захопився ролею переможця й деспота, що перестав навіть платити в кав’ярні, а простак господар, який тремтів перед витріщеними Антуановими очима, не насмілювався подати йому рахунка. Важко полічити, скільки він випив філіжанок кави; іноді він запрошував приятелів і цілими годинами кричав, що народ умирає з голоду й що багатіїв треба змусити поділитися. Сам він не дав би прошакові й одного су.
Але що остаточно обернуло його в завзятого республіканця — це надія поквитатися з Ругоном, що став одверто на бік реакції. А! Який тріумф, коли П’єр і Фелісіта будуть у його владі. Нехай їхні справи кепські, вони все ж таки зробилися буржуа, а він, Макар, залишався простим ремісником. Це доводило його до розпачу. Але найобразливішим було те, що один з їхніх синів став адвокатом, другий лікарем, третій — службовцем, тоді як його Жан працював столярам, Жервеза — пралею. Коли він порівнював Макарів з Ругонами, то почував ще великий сором від того, що його жінка продавала на базарі каштани й лагодила старі солом’яні стільці для всього кварталу. А все ж П’єр — його брат, чому він мав більше права жити ласо й одержувати прибутки? Бо ж він вдавай з себе великого пана тільки завдяки грошам, украденим у нього, Антуана. І коли Макар торкався цієї теми, то аж запінювався ввесь од лютості; він міг кипіти годинами, без упину повторюючи ті самі обвинувачення й заяви: «Коли б мій брат був там, де йому місце, то рантьє був би я, а не він».
А коли його питали, що то за місце, він відповідав страшним голосом: «Каторга!»
Його ненависть зросла ще більше, коли Ругони згуртували навколо себе консерваторів Іі набули в Пласані деякого впливу. В устах шиночних балакунів славетний жовтий салон перетворився в розбишацьке кишло, в збіговисько злочинців, які щовечора заприсягалися на кинджалах вигубити народ. І щоб намовити проти П’єра всіх немаєтних, Антуан пустив чутку, ніби колишній торгівець олією не такий уже бідний, як хоче здатися, але що він приховав свої скарби з жадібності й страху перед злодіями. Він намагався викликати обурення злидарів найнесусвітнішими вигадками, що в них, зрештою, починав і сам вірити. Правда, йому погано давалося приховати свою особисту образу й бажання помсти під серпанком найщирішого патріотизму, але він виявляв стільки запалу, був такий гучноголосий, що ніхто не міг і сумніватися в його переконанні.
Власне, всі члени цієї сім’ї мали звірячий і брутальний апетит. Фелісіта розуміла, що палкі Макарові промови не що інше, як захована злість і ненависть, і охоче заплатила б йому за мовчанку. На жаль, у неї не було грошей, а затягти його до небезпечної гри, затіяної чоловіком, вона не зважувалася. Антуан дуже шкодив Ругонам в очах рантьє нового міста. Досить було вже й того, що він їхній родич. Грану та Рудьє безперестанно з презирством закидали Ругонам, що є подібна людина в їхній сім’ї. І Фелісіта з сумом питала себе, чи пощастить їм коли-небудь змити з себе цю пляму. Соромно, неприпустимо, щоб у майбутньому пан Ругон мав брата, що його жінка торгує каштанами і що сам провадить брудне ледаче життя. Кінець кінцем Фелісіта стала боятися за успіх їхнього таємного задуму, бо Антуан робив усе, щоб скомпрометувати своїх кревних. Коли їй оповідали, якою лайкою обкладав Аитуан жовтий салон, вона тремтіла зі страху, як би він не осатанів і своїм бешкетом не занапастив їхні надії.
Антуан добре розумів, які прикрі Ругонам його вихватки, і день у день висловлював усе жорстокіші погляди тільки для того, щоб увірвати їм терпець. У кав’ярні він казав про П’єра «мій братан» таким тоном, що всі відвідувачі оберталися, на вулиці при зустрічі з реакціонерами з жовтого салону він бурчав глухі прокльони, і статечні буржуа, вражені його зухвалістю, доповідали про це ввечері Ругонам, певне, вважаючи їх винними за неприємну зустріч.
Раз якось Грану прийшов до Ругонів розлютований.
— Та це ж, — закричав він ще з порога, — вже не можна терпіти, ображають, куди не ступи!
І, звертаючись до П’єра, додав:
— Пане, коли мають такого брата, як ваш, то треба подбати, щоб захистити від нього суспільство… Я переходив спокійнісінько собі майдан Підпрефектури, коли цей пройдисвіт, проходячи повз менів, пробурчав кілька слів, і я виразно почув, як він сказав: «Старий шахрай».
Фелісіта зблідла й почала квапливо перепрошувати Грану, але добродій і слухати нічого не хотів і сказав, що зараз піде геть. Маркіз поспішив втрутитися.
— Не може бути, — сказав він, — щоб цей волоцюга обізвав вас шахраєм. Ви певні, що образу було кинуто на вашу адресу?
Грану остовпів. Зрештою, цілком можливо, що Антуан міг буркнути: «Ти ще йдеш до цього шахрая».
Пан де Карнаван погладив собі підборіддя, щоб заховати усмішку.
Ругон сказав тоді якнайспокійнішим тоном:
— Я зразу подумав, що старий шахрай — це я. Добре, що непорозуміння з’ясоване. Прошу вас, панове, уникайте цього добродія. Я від нього рішуче відрікаюсь.
Але Фелісіта не могла байдуже дивитися на такі речі, вона робилася хворою від кожного ганебного Макарового вчинку; ночами її мучила думка, що думають про них ці пани.
За кілька місяців до перевороту Ругони одержали анонімного листа — три сторінки найбрутальнішої лайки, хтось загрожував їм, коли їхня партія переможе, то в часописі з’явиться друком скандальна історія колишніх Аделаїдиних полюбовних авантур і крадіжки, вчиненої П’єром, коли він примусив матір, збожеволілу від розпусти, дати розписку на п’ятдесят тисяч франків. Цей лист кілком по голові приголомшив самого Ругона. Фелісіта не втрималася і дорікнула свого чоловіка за його соромну й брудну сім’ю, бо подружжя жодної хвилини не мало сумніву, що автор листа Антуан.
— Треба буде, — сказав П’єр з похмурим виглядом, — що б там не було позбавитися цієї мерзоти. Це вже занадто.
Тим часом Макар, провадячи й далі таку тактику, шукав спільників проти Ругонів у самій же їхній сім’ї. Спочатку, читаючи грізні статті в «Незалежному», він покладав надії на Арістіда. Але молодий чоловік, хоч і засліплений лютою заздрістю, був не такий дурний, щоб зв’язатися з такою людиною, як його дядько. Арістід не захотів навіть спілкуватися з ним і не підпускав до себе, тим-то Антуан оголосив небожа підозрілою особою. По шинках, де верховодив Макар, запевняли навіть, що журналіст — провокатор. Піймавши тут облизня, Антуан поклав собі спробувати щастя в дітей своєї сестри Урсули.
Урсула померла 1859 року, справдивши похмуре прорікання брата. Неврози матері перейшли в дочки в сухоти, що помалу збавили її життя. Після Урсули залишилося троє дітей: вісімнадцятилітня дочка Елен, що одружилася з службовцем, і двоє синів: старший, Франсуа, молодий чоловік двадцяти трьох років, і молодший, Сільвер, бідне створіння, шести років. Смерть коханої жінки вразила Муре мов грім із неба. Він ще протяг один. рік, занедбавши свої справи, проживаючи зібрані гроші. Одного ранку знайшли його труп: він повісився в кімнаті, де ще зберігалась Урсулина сукня. Старший син, що дістав добру комерційну освіту, вступив за прикажчика до свого дядька Ругона замість Арістіда, що тільки що поїхав з дому.
Ругон, незважаючи на свою глибоку ненависть до Макарів, прийняв охоче свого небожа, бо знав його скромність і працьовитість. Йому потрібна була віддана людина, що допомогла б полагодити його справи. Та ще й у часи процвітання Муре П’єр перейнявся пошаною до його родини, що заробляла добрі гроші й невдовзі замирився з сестрою. А може бути й таке, що, приймаючи Франсуа за прикажчика, П’єр хотів ніби компенсувати його: пограбувавши матір, він заспокоював своє сумління, даючи роботу її синові. Шахраї іноді роблять так і розраховуються з чесністю. Для Ругона це було вигідно. Він знайшов у небожі потрібного йому помічника. Коли за ці часи фірма Ругонів і не давала прибутків, то не з вини цього тихого, пунктуального хлопця, який, здавалося, народився на те, щоб стояти за прилавком поміж глечиків з олією та в’язками тарані. Маючи велику фізичну схожість з матір’ю, Франсуа від батька дістав розум обмежений і практичний, інстинктивний нахил до розміреного життя й деяку оглядність дрібного торгівця. Через три місяці П’єр, усе ще додержуючись своєї системи компенсації, одружив Франсуа з своєю молодшою дочкою Мартою, котрої йому хотілося швидше позбутися. Молоді люди покохали одне одного зразу, з перших же днів. Можливо, що їхня прихильність виникла і зміцніла завдяки одній чудній обставині:(Франсуа й Марта дивно скидалися одне на одного, як брат і сестра. Мати передала Франсуа риси обличчя родоначальниці Аделаїди; щодо Марти, яка теж була живим портретом бабусі, то ця подібність була ще дивовижніша, бо П’єр Ругон жодною рисою не нагадував матері. Тут спадковість, поминувши батька, ще виразніше проявилась у дочці. Але на цьому й кінчалася схожість молодого подружжя. Якщо Франсуа був достойний сип урівноваженого й трохи флегматичного шаповала Муре, то Марта, чудна й точна копія своєї бабусі, успадкувала її розгубленість і душевну нестійкість. Можливо, це поєднання фізичної схожості і різних характерів і принадило їх одне до одного. З 1840 до,1844 року у них народилося троє дітей. Франсуа залишився в дядька до останнього дня існування фірми. П’єр хотів передати йому діло, але молодий чоловік надто добре уявляв собі перспективи торгівлі в Пласані. Він відмовився, переїхав до Марселя і замешкав там на свої вбогі заощадження.
