Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗

Бурлаки роєм обступили Василину й не хотіли од неї одчепитись. Вони тягли її до заросянського шинку погуля­ти й потанцювати останній раз перед вінцем. Шинк був недалеко од порона під горою над самим шляхом. Було навіть видно од порона вікна й двері, й самого шинкаря на призьбі.

- Та ходім-бо, Василино, та вип’ємо останнього мо­горича,- говорив Мина, потягнувши Василину за руку.

- Та ну-бо, не пручайся, та йди з нами, козаками, мед-вина напийся. Та йди ж, коли тебе просять, а то й силою поведемо,- говорив Мина й вхопив Василину за рукав та сіпнув так, що сорочка залущала.

Другий бурлака попхнув Василину в плечі.

- Та ходім уже, Василино, та погуляємо останній раз. Це ж не оранда, а заросянський шинк. Хто нас тут поба­чить? Твій Михалчевський і не бачитиме й навіть не чу­тиме.

Василину й Марію повели до шинку. Ватага ввійшла в шинк й зачинила двері, щоб музики було чути не дуже далеко. Почалися танці, а за танцями могоричі. Мина обнімав Василину та все частував горілкою. Василина напилась і взрушилась. Мина почав плакати і прощався дуже жалібним голосом, мішаючи докупи Василину й Марію.

- Прощай, Василино! «А вже мені не ходити в лісок по горішки, а вже мені минулися веселії смішки; а вже мені не ходити ранком-позаранком; а вже мені не стояти з козаком Іванком!» - затяг Мина плаксивим голосом пісні.

- Прощай, Мино! - прощалася Марія, неначе то вона виходила заміж, а не Василина.- Прощай, серце, та не жу­рись!

- Отак буває на світі: з одним гуля, а з другим під вінець іде,- міркував п’яний Мина. «Ой як буду вінчатися, прийду, серце, прощатися»,- затяг Мина таким страшним голосом, неначе вовк заскиглив.- А пам’ятаєш, Василино, як ми колись танцювали, а ти понабивала на лобі такі бу­рульбашки, як картопля? - питав Мина, не розбираючи Василини й Марії.

- Пам’ятаю, серце, пам’ятаю,- насилу лепетала язиком Василина.

- Все минуло, все минуло! Ой господи милосердний! Ой-ой-ой! Все минуло,- говорив Мина, важко зітхаючи.

- Все минуло,- сказала Марія, так само важко зітхаючи.

- І бурульбашки минули, і синяки минули,- насилу белькотав Мина і з тими словами звалився на лаву і стук­нув головою, показуючи, що синяки і бурульбашки ще не зовсім минули для його.

- Маріє, прощай! А пам’ятаєш, як ти рила носом діл! Все минуло, все пропало,- хрипів Мина на лаві.

Бурлаки попились зовсім і затягли московської пісні високими дикими голосами, як вищать москалі. Їх голоси рвались, наче гнила нитка; вони їх неначе ковтали й ду­шились ними і знов викидали з рота. Здавалось, що вони не співали, а скиглили, мов тічка вовків.

Тим часом п’яні бурлаки почали розходитись. Декотрі попадали під шинком, декотрі тяглися до порона і порозсипались скрізь по дорозі до самої річки. Марія й Василина, коливаючись, зійшли на порон і перевезлись через Рось. Тільки що порон пристав до гатки і поронщик закинув вірьовку на причал, Василина скочила на гатку, ступила три ступені, зачепилась ногою за хворост, захита­лась і впала навзнак. Марія потяглася собі на містечко, розмахуючи руками. Вона й не примітила, що Василина десь зосталась.

Василина лежала на гатці, бліда, як смерть, розки­давши руки. Гаряче сонце палило її просто в лице, сипало вогнем на груди.

Чудова квітчаста хустка на голові мокла в калюжі. Нова, зелена, в червоних квітках, спідниця розіслалась по тарасі та гною. На білому піковому керсеті чорніли бризки грязі. Василина спала як убита. Люди валками йшли і їхали проз Василину. Грязь од коліс падала на білу вишивану сорочку, на білий керсет. Декотрі люди, а найбільше молодиці, жалкували за Василиною, старі діди гримали з гнівом, чоловіки й парубки жартували і кепку­вали. Один чоловік наливав воду в барило, глянув на блі­де Василинине лице, набрав у черпак води і вилив Васи­лині на голову й на лице. Хустка на голові вся змокріла. Вода полилась на намисто, на керсет, на сорочку і обмочила Василину до самого пояса. А Василина не поворушила навіть бровами і лежала наче мертва. Чудове лице, пишні брови на блідому високому лобі були схожі на дорогі перли, котрі неначе хто кинув в гній та в грязюку.

- Поверни її на другий бік! - гукнув один чоловік з порона.- Облий ще з другого боку, може, вона прочумає­ться.

Чоловік підняв Василинину руку, рука впала на тарас, неначе кам’яна.

- Така гарна, така молода молодиця і так розпилася на тих фабриках,- гомоніли молодиці, стоячи на гатці над Василиною.

- Чи вона стеблівська, чи захожа? - питали молодиці з чужих сіл у стеблівців.

- Де там, серденько, стеблівська? Якась захожа бурлач­ка; і хто його зна, звідкіль вона приблудилась сюди. Чи то їх мало є тут на заводах? - говорили стеблівські молодиці.

Довго Василина пеклась, лежачи на сонці. В неї не бу­ло ні батька, ні матері, ні брата, щоб прийняв її з такого людного місця і прикрив її од людських очей.

Чужі люди йшли і минали її. Кожний хапався з ярмарку додому. В кожного був свій клопіт.

В той час Михалчевський сидів дома й нудився. Він пі­шов до Василини. Хата була замкнута; зайшов він в оранду, в оранді нікого не було. Михалчевський побрів з містечка шляхом у возвіз, пішов понад Россю проз порон; він хотів вийти на гору до церкви й зайти в панський садок, бо думав, що Василина й Марія пішли гуляти в садок.

Тільки що він вийшов з возвозу й перед ним заблища­ла Рось, його стріли люди і сказали йому, що Василина ле­жить на гатці п’яна, мов мертва.

В Михалчевського затрусились ноги. Він побіг вниз до порона. На гатці, на гарячому сонці зеленіла й біліла оде­жа, і бліде Василинине лице було таке, як в утопленика. Михалчевському чогось здалось, що Василина втопилась, що її тільки що витягли з води. Мокра одежа зразу навела його на ту думку. Йому здалося, що люди тільки дурили його, щоб його не злякати.

- Ой боже мій, боже мій! - заламав руки Михалче­вський, стоячи над Василиною і дивлячись на її бліде ли­це, на мокру одежу.

Михалчевський вхопив Василину за плечі й підвів її дужими руками, наче билину. Василина схилила голову назад і опустила руки. Вона важко дихала. Плечі, руки й голова були розпечені й пашіли, як огонь. Люди на пороні сміялись, а Михалчевський нічого не чув і не бачив. Він зачерпнув води в пригорщі, полив Василині лоб, виски й лице, взяв її за стан і не повів, а ніби поволік в своїх ду­жих руках понад Россю до своєї хати. Стежка вилась на круту сколю. Михалчевський вивів Василину на гору, на­че дитину, привів до своєї хати і поклав на призьбі на причілку.

Василина махала руками, щось лепетала та белькота­ла, а далі знов впала в важкий сон.

Стара Михалчевська вибігла з хати й угляділа на при­зьбі Василину. Мокра одежа, ірязь на керсеті, на лиці - все це злякало стару молодицю на смерть.

- Нещастя, сину? - спитала вона.

- Нещастя, мамо, і велике нещастя, тільки не для вас, а для мене,- сказав син, сідаючи в ногах у Василини.

Михалчевська придивилась до Василини і зараз вга­дала, що Василина п’яна. Стара мати стояла, згорнувши руки, і тільки мовчки хитала головою.

- Не буде з неї, сину, людей,- тихо сказала мати, як говорять над слабими без надії.

Син мовчав, схиливши чорноволосу голову на широкі груди. Михалчевська важко здихнула, пішла в хату, винесла невеличку подушку, підклала Василині під голо­ву, зняла з своєї шиї стару хустку, розв’язала мокру хустку з Василининої голови і зав’язала сухою, стягла мокрий ке­рсет, зняла намисто й дукачі і прикрила Василину своєю старою кацавейкою.

Чудова голова, пишні брови, маленькі вуха, тоненька шия, пишпа краса блідого лиця вдивила й вразила стару Михалчевську. Вона знехотя задивилась на ту красу і ті­льки важко зітхала. Їй жаль було такої молодої пишної краси.

Старій на думку прийшло, що в цієї молодої молодиці десь є батько й мати, і вони не знають, що сталося з їх безталанною дитиною на заробітках. В доброї Михалче­вської виступили на очах сльози.

«Боже мій! А що якби моя дитина так десь поневіря­лась на фабриках»,- подумала Михалчевська.