Перехресні стежки - Франко Иван Яковлевич (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .txt) 📗

— Ну, ти, Ілько — як там тебе? — Марусяк, признаєш себе винним? — запитав суддя.

— Ні, — відповів Ілько.

— Ні? Як то ні? Адже ж ти бив Лейбу.

— Та бив.

— А знаєш, що бити не вільно?

— Та знаю.

— І як же ти смів його бити?

— Бо мусив.

— Як то мусив?

— Бо він би був мене набив.

— Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?

— Бо кинувся на мене з колом.

— То най би був бив, а ти б його був заскаржив.

— Ні, дякую красненько. Волить він мене скаржити.

— Ну, то тепер будеш сидіти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотіли його бити?

— Неправда, прошу високого трибуналу, — мовив Лейба, піднімаючи ярмурку на голові. — Відки він знає, що я хотів?

— А видиш! — мовив Страхоцький до Ілька. — Лейба каже, що то неправда. То він перший кинувся на вас? — обернувся він знов до Лейби.

— Він перший ударив мене.

— А ви його вдарили?

— Ні, ані разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.

— Брешеш, жиде! — крикнув Ілько.

— Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я упімнувся за своє, він ще й набив мене. Я три неділі лежав хорий.

— Ти міг лежати й три роки, бо й так нічого не робиш, тілько кров ссеш із людей, — буркнув Ілько.

— Мовчи, хлопе! — завищав суддя. — Ах ти, поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лається перед судом! Кличте свідків!

— Перепрошаю пана совітника, — відізвався Євгеній, — я хотів би запитати дещо у пана Лейби Хамайдеса.

— А, прошу, прошу! — поквапився суддя.

— Пане Лейбо, — мовив Євгеній, обертаючись до Лейби, — ви ще досі не сказали нам, де то була та бійка?

— Де була? Де була, то була, а бити не вільно.

— Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти мені на моє питання.

— Що я буду пану відповідати! — буркнув жид і відвернувся лицем до судді.

— Прошу занотувати в протоколі, що пан Лейба не хоче відповісти на моє питання. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?

— В моїй хаті.

— А що ж робив пан Лейба в вашій хаті?

— Видумав собі якусь крадіж і прийшов робити ревізію.

— Ну, то, певно, прийшов з війтом?

— Ні.

— З присяжним?

— Ні.

— З польовим або з ким-небудь із громади?

— Ні.

— Як то, сам?

— Ні, не сам. Узяв собі до помочі двох жидів і ще трьох піяків, таких, що у него днюють і ночують. Влетіли нападом до моєї хати, перестрашили жінку і дітей, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене в’язати, а потім кинувся на мене з буком. Ну, я мусив боронитися.

— Правда се, пане Лейбо? — запитав Євгеній.

— Неправда!

— Ага, преці маємо відповідь.

— Нехай свідки скажуть, — мовив Ілько.

— Прошу високого трибуналу, я противлюся його свідкам.

— Але ж се ваші власні свідки, ті, яких ви привели, — мовив протоколянт.

Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свідка, Лейбового зятя Гершка.

— Скажіть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу? — запитав суддя.

— Я те знаю про сю справу, — забалакав Гершко швидко, мов говорив вивчене напам’ять, — що отсей Ілько вкрав у мойого тестя вночі…

— Перепрошаю пана совітника, — перервав його бесіду Євгеній, — я би просив заприсягти сього свідка.

— Що? Заприсягти? — скрикнув Гершко і зирнув на адвоката ненависним оком.

— Ага, ага, заприсягти, — похопився суддя і нараз зупинився. — Але-бо… А пан прокуратор мають який внесок?

— Згоджуюся з внеском пана оборонця.

— Ну, Гершку! Будеш присягати, — обернувся суддя до свідка.

— Я? Присягати? На таку дурницю?

— То не дурниця. Ви зачали говорити про крадіж, — замітив Євгеній.

— Про крадіж? Що то за крадіж? Ділетка кукурудзи — хіба то крадіж? — змагався жид.

— Принесіть тору [43]! — мовив суддя до возного.

Жид поблід, затремтів.

— Прошу високого трибуналу, я не буду присягати.

— Мусиш, лайдаку! — озвірився на нього суддя.

— Я не можу. Я не знаю сеї справи докладно. Я нічого не бачив. Я бачив, але не все. Я… я… Я Лейбин свояк. Я зрікаюся свідоцтва.

— Прошу записати заяву свідка до протоколу, — спокійно мовив Євгеній.

Гершка пустили. Він сів на боці і почав хусткою обтирати піт із чола; був увесь мокрий, мов із лазні вихопився. Все тіло на нім дрожало.

Другий жид таки мусив присягати, але був так змішаний, що з його зізнань ніхто не міг бути мудрий. Про крадіж він чув від Лейби, бійку бачив — се було в Ільковій хаті, але чого він там зайшов і як прийшло до бійки, сього він не міг собі пригадати. Покликано хлопів. Ті присягали байдужно, але з їх зізнань стверджено зовсім не те, чого хотілося Лейбі. Виходило, що про крадіж кукурудзи Лейба почав говорити аж того дня, коли зчинилася пригода, що того дня мали бути вибори до ради громадської, що Лейба перед тим радився з деким із громадян, як би не допустити Ілька до ради, і ухвалено кинути на Ілька підозріння за крадіж, наробити йому сорому ревізією в його хаті і так знеславити його в громаді. Лейба казав війтові йти на ревізію, але війт не хотів, то Лейба пішов сам, і так зчинилася бійка.

— Чи у вас Лейба така велика власть у селі, що може розказувати війтові? — запитав Євгеній.

— О так, у нас що Лейба скаже в селі, то мусить бути.

Переслухи скінчилися. Встав прокуратор.

— Справа про крадіж досі невияснена, і щодо неї ведеться слідство; в усякім разі на оскарженім тяжить підозріння. А справа побиття Лейби очевидна, оскаржений сам признався. Всі зізнання свідків у тім факті нічого не можуть змінити, бо про конечну оборону тут не може бутимови. От тим-то я піддержую оскарження і прошу засудити оскарженого.

Євгеній почав вияснювати справу, але бачив, що суддя немов дрімає і майже не слухає його промови. Він говорив коротко, зводячи докупи зізнання свідків і виказуючи нестійкість обвинувачення. Суддя, очевидно, почав нетерпеливитися. Протоколянт пильно писав щось на карточці.

— Розправа скінчена. Слухайте вироку! — пискнув суддя.

Всі повставали.

— В імені його величества цісаря, — зачав він, дивлячись на вікно, та потім нараз глипнув на Ілька, і його хопила за серце злість на сього мужика, що так багато часу мусив з ним згаяти, і він, хапаючися жменею за живіт і корчачись, пищав далі: — Ти, злодію, розбишако, суд признає тебе винуватим і засуджує на чотири тижні арешту.

Він зупинився, щоб перевести дух. В тій хвилі протоколянт всунув йому в руки записану картку паперу. Суддя перебіг її очима, і на його лиці виступив плачливий вираз.

— Але пан прокуратор піддержує оскарження! — мовив він майже крізь сльози, мов дитина, невинно висічена, нахиляючися до протоколянта.

Сей устав і щось живо почав толкувати йому. На лиці судді, мов на лиці дитини, малювалися за чергою зачудування, перестрах і тупа резигнація. Протоколянт сів на своє місце, а суддя взяв картку до рук і почав читати:

— Однако ж з огляду, що крадіж не доказана і що бійка була наслідком безправного нападу Лейби на дім Ілька і в тім разі зовсім оправданим супротивленням, то суд увільнює оскарженого Ілька Марусяка від вини і кари.

— Ай вай! [44] — зойкнув Лейба.

Прокуратор поклонився і сів, переглядаючи дальшу справу. Євгеній і Марусяк, поклонившися судові, вийшли з зали.

— Я знав, що так буде, — радісно мовив Марусяк, перериваючи важкі Євгенієві думи при виході з сього захисту справедливості.

— Ви знали? А то відки?

— О, пан практикант у нас добрий панич. І недорогий. Тут давніше пан ад’юнкт був, о, то до того з чим-будь не можна було показатися!..

Відбувши ще два терміни і залагодивши все, що мав залагодити в Гумниськах, та пообідавши в жидівськім заїзді, Євгеній таки того самого дня рушив з поворотом, але іншою дорогою, на Буркотин. Хоча ся дорога була дальша, то проте Євгеній не хотів ночувати в Гумниськах, надіючися таки бути коло півночі дома. Загорнувшися добре в подорожну бунду, він велів Беркові поганяти коней і, опершися плечима о зад каритки, віддався своїм невеселим думкам. Він був загалом невисокої думки про наше судівництво, але те, що бачив у Гумниськах, могло б було менше загартовану душу довести до розпуки. Той мертвий шаблон, та ремісницька буденність вимірювання справедливості, повна зневага до провідних ідей законодавства і панування мертвої букви, та ще в сполученні з повною безцеремонністю людей, отупілих або й зовсім хорих духом, — тут доведені були до справжньої карикатури на всяке судівництво. До якої байдужності на закон і на людську кривду треба було дійти, щоб не тільки видавати подібні вироки, як їх видає Страхоцький, але толерувати їх! Ну, та Страхоцький — напівідіот, йому й не диво. Але що ж ті, що, знаючи його, вислали його сюди «на вислугу»? Навіть хоч би прокуратор і практикант паралізували його ідіотичні присуди, то й тоді ще його спосіб ведення розправ мусить підкопувати повагу того «найвищого царського атрибуту», тої порфіри, вложеної на блазня. Та чи паралізують же вони все? Практикант, як бачимо, бере, Страхоцький, хоч ідіот, а також свою користь нюхом чує, а прокуратор, молодий чоловік, обтяжений сім’єю, дбає про аванс і, певно, не схоче для якоїсь там хлопської кривди заводити історій і робити скандалу, значить, псувати собі кондуїту в вищих сферах. Певна річ, Страхоцький — виїмок, але, на нещастя, образ «малого суду», який бачив Євгеній у Гумниськах, — не виїмок, а тип. На се складається багато причин: і само збюрократизування судівництва, що заставляє людей з найменшою дрібницею волочитися по судах, і величезне число справ, які мусить залагоджувати один суддя і які навіть найздібнішого й найсумліннішого чоловіка з часом доводять до байдужності і отупіння; і саме життя в малих місточках, далеких від усякого духового і товариського життя, де урядникові поза кругом своєї сім’ї лишається тільки шинок і карти; і дуже невелика пенсія, що у людей, обтяжених сім’єю, просто відчиняє двері перекупству, а особливо влазливому, цинічному жидівському перекупству; і вкінці сама тісна та невисока освіта наших суддів, прокураторів та адвокатів, оте нещасне Вrotstudium [45], що не дає такому функціонерові нічогісінько, крім знання параграфів, не торкаючи ані психології, ані суспільних відносин, ані історії, ані етики, присипляючи ще в університеті його душу і серце і випускаючи його в світ машиною, яка й працює так, як її наведуть переможні обставини.