Бора - Вдовиченко Галина (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
— Ніколи не зустрічав жінки, яка не любить морозива, — знову хмикнув Гордій. — Давай ще чаю зроблю. Хочеш? В рахунок майбутнього відробляння.
— …Одного разу, — сказала Бора, подаючи йому свою порожню чашку, — це було давно, я об’їлася морозивом і після цього дістала до нього стійку відразу. А потім відраза перетворилась на байдужість. Хапнувши через край, ризикуєш радикально змінити смаки.
— У деяких випадках тільки на це й залишається сподіватись.
— Зараз, — сказала Бора, і зникла за дверима. — Дивися, — сказала, повернувшись за декілька хвилин, — дивися, що знайшла, — вона розгорнула енциклопедію: — Ось так виглядав Гордіїв вузол, бачиш? Ось він. Кінців не знайдеш. А чому? Бо це не просто вузол; насправді це символ єдності усього сущого. Так у житті усе скручується разом, що годі розібратись, де початок, де кінець і як з того виплутатись.
Гордій мовчав, просто слухав.
— Був ще один спосіб розв’язання цієї загадки, — не зупинялася Бора. — Більшість істориків, письменників згадують цю легенду так: Олександр Македонський підкорив столицю Фригії, увійшов до храму, придивився до прославленого вузла на ярмі селянської фіри, вихопив меча та одним ударом розрубав вузол. Так?.. Але був один свідок, якого майже ніхто не згадує. За його свідченням Олександр Македонський не рубав вузла. Уяви, Гордію! Не рубав. Він вивільнив ярмо — просто витяг з вузла кілок, яким кріпився яремний пасок.
— І що з того? — Гордій пробує усміхнутися.
— Усі ми вміємо зав’язати так, що не знати, як з того виплутатися. Але одні ще більше заплутуються. Інші рубають вузол. А ще інші знаходять кілок.
— Хм! То що ти хочеш сказати? Шукай кілок, Гордію?
— Нічого більше, я вже сказала.
— Шукай кілок, — сам до себе повторює Гордій.
Вони розмовляють дуже довго. Іван Іванович не заважає. Встав — зазирнув було до кухні: «Я у саду» — і нема його упродовж години, без кави, без чаю, без сніданку. Аж поки Лідія не приїхала.
— Що з тобою? — затримує Лідія погляд на Гордієві. — Що сталося?
— Хворів.
Бора ловить себе на тому, що намагається помітити щось особливе у їхній розмові, у поглядах, якими вони обмінюються, в інтонаціях. Щось має підтвердити її думку, яка не виходить з голови після тієї ночі, коли рипнули двері у кімнаті Гордія і силует Лідії ковзнув поруч. Вони добре приховують свою таємницю, Бора нічого особливого не помічає. Лише енергійну готовність Лідії керувати ситуацією та іронічну манеру Гордія не сприймати Лідії у цій ролі.
Він так нічого й не розповів їй про той вечір, коли мало не помер.
І Бора не поділилась з подругою тим, що сталося. Можливо, тому, що побачила — він не хотів про це розповідати.
Це був перший за тиждень вечір, коли вони знову зібралися разом. Лідія залишалась до завтра, Божка довго не знімала дивної шапочки-хатинки з виплетеним на чолі віконечком — вже йду, мовляв, вже йду, аж нарешті стягнула її з голови — залишилась.
Де він працював? — намагається згадати Бора. Звідки пішов? Одного разу обмовився — здається, коли лагодив кран на кухні — що був топ-менеджером у рекламному агентстві. Так, справді, і Лідія казала про це у кав’ярні. Він ще порадив назвати роман «Роба». Бора «Роба». Піар-менеджером був. Стовідсотково. Але ж про це йому розмовляти нецікаво. А цікаво про птахів, які за п’ять хвилин до перших сутінків летять над будинком тривожними зграями; про те, що Альма розуміє людську мову, а ще більше — інтонації, навіть краще розуміє, аніж людина. Це йому важливо та цікаво, а що з ним буде завтра — ні.
Але ж і про себе дещо говорив. Не бажаю, казав, брати участі у цій пацючій гонитві. Зробив зусилля — і вистрибнув за межі бігової доріжки. Свобода! — І що тепер? — запитала Бора. — Тепер сам вибираю, в якому напрямку та з якою швидкістю, всупереч тому, хто пускає нас по колу й заохочує штовхатись та лізти по головах. Тепер можу й зупинитись, і то надовго, а можу рвонути у протилежному напрямку. Я сам собі господар. У мене своя колія.
А сенс? Який в цьому виборі сенс? Ніякого, — відповідає він. Жодного. Тому і життя мені не миле. І не потрібне, даремно ти мене врятувала.
А знаєш що, каже Бора, тобі не потрібне, а мені потрібне. Знаєш, для чого? Допоможи тут усе облаштувати у цьому будинку, з усіма його мешканцями, тимчасовими та вже постійними. Допоможи мені цей дім довести до пуття.
То що?
Подумати треба.
Чого тут думати? Тут, як Божка каже, діяти треба.
Тоді почнімо з вивіски.
З якої вивіски?
Ті чотири літери — причеплю назву у віньєтці над входом. Чи ти не згодна?
Мовчить.
Робимо?
Мовчить.
То що?
Та роби вже, як хочеш.
Сьогодні ж зроблю. Дещо поможу тут облаштувати і піду. Я не назавжди підписуюсь під це діло.
А я тебе назавжди й не кличу. Вільному — воля.
Боро, — каже він.
Що? — озивається вона.
Що? — повторює вона.
Що?
— Ні, все, — Лідія робить заперечувальний жест руками, ніби від чогось запропонованого відмовляється. — Хто б міг подумати, що він алкоголік? Ну що ти мовчиш? Що ти про нього думаєш? Алкоголік, психопат з бензопилкою, брехун, так?..
— Так. А ще кіт, що гуляє сам по собі. А ще — той, хто не дозволяє собою маніпулювати. І чоловік, що тримає слово.
— Ні, ні, — хитає головою Лідія. — У непевному напрямку навіть не рухатимусь. Я не можу орати сумнівну ниву. Мені потрібна впевненість у результаті.
— Лідко, — тішиться Бора. — Ти як корову на базарі вибираєш. А тут варто серце слухати, а не розум.
— От і слухай! — дає відсіч Лідія. — Я вже мала пияка, з мене досить. Трьох мала, на будь-який смак. Можу тебе забезпечити матеріалом для роману «Пияк, нероба і бабій». Треба чоловіка з якимсь іншим недоліком підібрати. Ці мені не підходять, це ми вже проходили.
— Але ж поборотися можна, — зауважує Бора.
— Борітеся — поборете, — насмішкувато кривить губи Лідія. — У тебе ім’я відповідне. А я даремно часу витрачати не хочу.
15
І того ж вечора воно нарешті стається.
— Х-ха!!! — енергійно та голосно.
Щось глухо й ритмічно вдарило кілька разів у підлогу нагорі.
— Х-ха!!! — піднесено й безсоромно.
І ляскання у долоні — і раз-два-три… — сім ударів у підлогу.
Іван Іванович, хапаючись за поруччя, миттю видерся сходами у кімнату Бори. Зліва у дверях вже стояла ошелешена Лідія з олівцем у руці.
Обличчя Бори сяяло.
— Х-ха! — знову відчайдушно вигукнула вона, сплеснувши руками. Сиділа з урочистим виразом обличчя спиною до свого комп’ютера, тримаючи складені долоні на рівні скроні. На моніторі — неповна сторінка тексту з кількома знаками оклику наприкінці.
П’ятою вбила в підлогу сім гучних ударів.
І це, виявляється, був початок танцю. Вона випросталась зі свого крісла, пряма спина, долоні складені, одна вище — друга нижче — і, чергуючи гучне поплескування долоні об долоню із клацанням пальцями, немов кастаньєтами, пристукуючи ногами, зобразила гарячий танець невідомого походження, трохи схожий на фламенко.
— Боро! — тільки й вимовила Лідія. — Боро!
— Я роман дописала! — пояснила танцівниця, відхекуючись. — Все. Три знаки оклику.
— Оу! — зраділа Лідія. — Ну то давай сюди другу частину.
— Ой, ще ні, — Бора підхопила Лідію, зробила з нею кілька танцювальних па. — Ще не готово, перечитаю, повиправляю, покорочу, тоді вже дам. Але головне — я написала!
— Судячи з усього, роман вдався, — Іван Іванович з усмішкою спостерігав за жінками.
— Не знаю, — відповіла Бора. — Я радію з того, що закінчила.
— Але ж тобі подобається?
— Принаймні я зробила, що могла, а чи вдалося — не мені судити.
— Nemo judex in causa sua, — зробив висновок Іван Іванович. — «Ніхто не суддя у своїй справі».
От же як буває. Поки Іван Іванович порався у саду — про серце й не згадував. Навіть таблетки забував вчасно приймати. А у ніч після того, як дізнався, що документи готові і можна перебиратися у дім для людей похилого віку, в нього стався гіпертонічний криз. Іван Іванович з переляку вирішив, що це інсульт, він його давно й панічно боявся. Боявся нерухомості й безпомічності, боявся втратити пам’ять. Поки їхала «швидка», Іван Іванович зосереджено перевіряв, чи все гаразд із пам’яттю.
